— Дивна річ, — сказав трохи згодом Ленц, — чого це ставлять пам'ятники різним людям, а чому не місяцеві або ось такому квітучому дереву…

Незабаром я попрямував додому. Відчинивши двері до коридора, почув музику — грамофон Ерни Беніг, секретарки. Тихенько співав чийсь ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки і банджо. І знову той самий голос, ніжний, але настирливий, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розпізнати слова. Спів, тихий жіночий спів, звучав якось зворушливо саме тут, в темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і чемоданами подружжя Гассе. Видно було чучело голови дикого кабана над дверима кухні, чутно, як служниця брязкотить посудом.

«Як тільки могла я жити без тебе…» співав голос ось тут, за кілька кроків за дверима.

Я знизав плечима і пішов до себе в кімнату. Було чутно, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав Гассе і ввійшов до кімнати.

— Не заважаю? — спитав він стомленим голосом.

— Аж ніяк, — відповів я. — Може, чогось вип'єте?

— Краще вже ні. Ось трохи посиджу… Він потупив очі в підлогу.

— Вам добре, — сказав він раптом, — ви собі сам один…

— Дурниці, — заперечив я. — Завше отак сидіти на самоті, це теж пса варте… можете мені повірити…

Він якось осів у кріслі, очі його здавалися скляними в напівтемряві кімнати, сповненої відблиском вуличних ліхтарів. Плечі вузенькі, похилі…

— Життя я уявляв собі зовсім інакше, — сказав він трохи згодом.

— Як і всі ми… — підтримав я.

За півгодини він знову пішов до себе, щоб дійти якось згоди з дружиною. Я дав йому кілька газет і недопиту пляшку лікеру «Кюрасо», що ще відколи стояла в мене на шафі; неприємне, солодке питво, але йому згодиться, адже він на цьому не розумівся. Він вийшов тихенько, майже беззвучно, наче тінь у сутінках, що вже згасали. Я причинив за ним двері. З коридора наче майнула шовкова хустка-долинула музика: скрипки, приглушені банджо… «Як тільки могла я жити без тебе…»

Я сів до вікна. Блакитне сяйво місяця заливало цвинтар. Барвисті вогні світлової реклами шугали на верхів'ях дерев, надмогильні плити маячили в темряві. Сумирні, і нічого моторошного не було в них. Повз них ширяли автомашини, лунали сирени; сяйво фар ковзало по їхніх посічених непогодою написах.

Я сидів досить довго і думав про різні речі. Думав і про те, як ми повернулися з війни, молоді, позбавлені віри в будь-що, як шахтарі з заваленої шахти. Ми хотіли рушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби й інертності наших душ — адже все це завинило в тому, що ми пережили; ми були тверді, мали довіру лише до товариша, що йшов поруч, тільки до конкретних речей, що ніколи не підведуть, — до неба, тютюну, дерева, хліба й землі… Але що з цього вийшло? Все завалилося, перевернулось, забулося. А хто не зміг забути, тому лишилися хіба тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Час великих мрій, мрій людських і чоловічих, минув. Заповзятливі тріумфували. Корупція. Злидні.

«Вам добре, ви сам один», каже Гассе. Ну, що ж — справді, хто був сам один, того не було кому покинути. Але часом увечері штучна будівля добробуту розвалювалася, життя перетворювалося на якусь нестримну мелодію ридання, затягувало у вир шалених поривань, нестерпних бажань, туги й надії-вирватися геть із цього безглуздого запаморочення, геть із безглуздої нудоти цієї одвічної шарманки, геть-будь-куди, аби геть! Ах, ця жалюгідна снага — хоч трохи тепла: дві руки і прихильне обличчя — чому ж ні? Або й це теж було тільки ілюзією, самозреченням, втечею? Хіба ж бо буває щось інше, крім самотності?

Я зачинив вікно. Ні, справді нічого іншого не буває. На все інше у нас надто хиткий грунт під ногами.

Але наступного ранку я зірвався раненько і ще перед тим, як іти до майстерні, зайшов на квартиру до квіткаря. Пішов з ним до його крамнички, вибрав собі букет троянд і попросив зараз же їх надіслати. Трохи було мені дивно, коли я не поспішаючи написав на картці адресу: Патріції Гольман.

V

Кестер, одягнувши свій найстаріший костюм, поїхав до фінінспекції. Хотів добитися зниження податків. Ми з Ленцом лишилися в майстерні удвох.

— Ну, Готфріде, — сказав я, — давай-но візьмемося за товстого кадилака.

Напередодні з'явилося наше оголошення. А значить, уже сьогодні могли прийти покупці, якщо взагалі це когось могло зацікавити. Отож треба було мати машину напоготові.

Насамперед ми пройшлися по лаку ще й політурою. Від нього машина заблищала, як сонце, і наче подорожчала на цілу сотню марок. Потім залили в мотор найгустіше масло, яке тільки буває. Поршні були вже не першокласні і трохи стукотіли. Але густе масло вирівнювало хід, і машина працювала дуже спокійно. Передачу і дифер ми теж намастили густим жиром, щоб усунути будь-які шуми.

Тоді виїхали з двору. Поблизу був відтинок дуже поганої дороги. Ми поїхали по ній з швидкістю в п'ятдесят кілометрів. Кузов стукотів. Ми зменшили тиснення в балонах на чверть атмосфери і спробували ще раз. Пішло трохи краще. Спустили ще чверть атмосфери. Тепер усе пішло як по маслу.

Ми вернулися до майстерні, помастили капот мотора, щоб не пищало, втиснули туди ще гумову прокладку, залили до радіатора гарячої води, щоб мотор одразу ж заводився, а знизу обдали машину ще раз гасом з розпилювача, щоб вона й там блищала. Тоді Готфрід Ленц звів руки до неба й сказав:

— Тепер гряди до нас, благословенний покупцю! Гряди, люб'язний посідаче пузатого гаманця! Ми чекаємо на тебе, як жених на наречену!

Проте наречена не поспішала. Тому ми пересунули на оглядову канаву паровоз булочника і заходилися монтувати передню вісь. Декілька годин ми попрацювали спокійно, без зайвих балачок. Аж ось я почув, що Юпп біля колонки почав насвистувати мелодію пісні: «Слухай, що це надходить до нас…»

Я виліз із ями і виглянув у вікно. Навколо кадилака походжав маленький присадкуватий чоловік. Він мав вигляд солідного буржуа.

— Глянь-но, Гогфріде, — прошепотів я, — може, це й справді наречена?

— Безперечно! — сказав Ленц, як тільки глянув на гостя. — Подивись на його обличчя. Він ще ні з ким не говорив, а вже сповнений недовіри. Мерщій туди! А я залишусь тут у резерві. Надійду, якщо ти не впораєшся. Пригадай мої прийоми!

— Добре. — Я вийшов до покупця. Гість поглянув на мене розумними чорними очима. Я відрекомендувався:

— Локамп!

— Блюменталь!

Це був перший прийом Готфріда: насамперед відрекомендуватися. Він твердив, що це зараз же створює інтимнішу атмосферу. Другий прийом полягав у тому, щоб починати розмову надто стримано і вислухати уважно покупця і потім учепитися там, де це було б вигідно.

— Ви з приводу кадилака, пане Блюменталь? — запитав я. Він кивнув. — Ото він стоїть, — сказав я і показав на машину.

— Бачу, — відповів Блюменталь.

Я кинув на нього швидкий погляд. «Увага, — подумав я собі, — це підступний тип!»

Ми пішли через двір. Я відчинив дверцята машини й запустив мотор. Тоді трохи помовчав, щоб дати Блюменталю час оглянути машину. Безперечно, він знайде що покритикувати, ось тоді я й хотів почати наступ.

Але Блюменталь нічого не оглядав, нічого й не покритикував. Він і собі мовчав і стояв, як стовп. Нічого іншого мені не лишалося, як тільки розпочати наступ навмання.

Я почав повільно і систематично описувати кадилака, як мати свою дитину, і при цьому намагався вивідати, чи цей чоловік розуміється хоч трохи на таких речах. Якщо це фахівець, то треба було розводитись більш про мотор і шасі, якщо він нічого не розуміє — про комфорт і різні витребеньки.

Але він і тут нічим не зрадив своїх намірів чи думок.

Він не переривав мене, аж поки мені й самому не набридло говорити.

— Для чого саме ви купуєте машину? Щоб їздити в місті чи для подорожі? — спитав я нарешті, щоб, може,

хоч тут за щось зачепитися.

— Для всього, чого хочете, — відповів Блюменталь.

— Ага! А їздитимете самі чи з водієм?