"Джентльмени" не встигли i рота роззявити, як Легарiя простелила свою сiру накидку i всипала в неї здобич. Зв'язавши кiнцi накидки, вона завдала ношу на спину, аж тут Твiнас пробасив:

- Киньте!.. Хай йому лихо, негайно киньте!..

Та було вже пiзно: до них прилетiв кудлатий килимок iз стулених жукiв. На тому килимку сидiв товстий, незграбний i старезний жук, видно, їхнiй володар. Частина жукiв вiдокремилась вiд килимка, кинулася до Легарiїного клунка, i за мить усi слюдинки були витягнутi iз нього й доставленi володаревi. Той своїми клешнями обмацав кожне зернятко, потiм жуки гуртом подалися до частково розiбраних стiн вежi, обмацали їх, обнюхали i вернулися назад, похитуючи клешнями. Усi розлючено пропiкали оченятами трiйку мандрiвникiв.

- Можливо, я помиляюсь, - промимрив Твiнас, - але всю провину за незакiнчену будiвлю вони звертають на нас... пришельцiв iз космосу!

- Ото знайшли козла вiдпущення! - розсердилася Легарiя i рiшуче схопила скiпку. - Ось я зараз перед усiма вигорну все з нiрки, i хай тверезо подивляться, хто справжнiй злодiй...

- Нас оточують, - попередив Твiнас. - Раджу негайно забиратися звiдси.

- Саме час, - пiдтримав Менес.

Легарiя, не мовивши анi слова, кинула скiпку й чкурнула так, що аж накидка з неї злетiла. На цей раз вона й не подумала вчепитися за джентльменiв чи теревенити про пейзажi та мiсячнi ночi. Вона плигала, покинувши далеко позад себе обох своїх колег, бо тверезий розум нашiптував їй, що переслiдувачi будуть хапати того, хто залишиться у хвостi, цебто пузаня Твiнаса з Кадрилевим пiджаком пiд крилом.

Одначе вона помилилася: переслiдувачi обiгнали їх усiх трьох i перепинили дорогу спереду. Трiйку погнали назад, до живого килимка, на якому все ще сидiв володар, тiльки зараз пiд ним була застелена Легарiїна накидка.

IЗ ПОПЕЛУ

Ейнора з Китичкою влаштувалися в затишнiй долинцi, з якої було добре видно схiдцi "Срiбної шишки", усипанi жуками.

- Кадрилю! - покликав Китичка. - Друже!

Нiхто не одiзвався, не стукнув у вiдповiдь iзсередини: стiни корабля не пропускали звуку. Тiльки жуки якось пiдозрiло закрутили клешнями i знову притихли. Китичка, який добре знав гарячий характер Кадриля, не вiрив, щоб той довго висидiв один-однiсiнький у чотирьох стiнах. Так чи iнакше, їм обом з Ейнорою не лишилося нiчого iншого, як тiльки чекати: чи повернення розвiдникiв, чи Кадрилевого винаходу.

Обiпершись на самiтнiй кущик травички, вони обоє радiли з нiжного осiннього дня, запаху трави i пiску, що так нагадував далеку батькiвщину.

- Ой! - вирвалось у Ейнори: вона ненароком зачепила руку, покусану жуками.

- Може, тобi вiддати всю мою пов'язку? - запропонував Китичка. - У мене опiки майже загоїлися, бери й зав'язуй!!

- Дякую, менi не треба, - вiдповiла Ейнора. - Сонце i повiтря теж лiкують.

- Якщо так, - попросив Китичка, - то ти й менi все розв'яжи.

Ейнора помаленьку почала розмотувати йому пов'язку, а Китичка знову заговорив:

- Менi прийшла думка...

- Кажи: менi прийшло в голову, - поправила Ейнора.

- Вже говорив менi друг, - промовив песик, - що я не зможу говорити: "Менi прийшла думка", хоч би як я хотiв, i нiяк не зможу зробити так, щоб не говорити: "Менi прийшло в голову..."

Вiн винувато опустив залiплений писок.

- Хiба якби забув...

- Можеш i повинен! - рiшуче сказала Ейнора. - Зрозумiй: ти не можеш не говорити: "Менi прийшло в голову", як Твiнас не пихкати своєю люлькою, як Легарiя не може тверезо дивитися, а Кадриль - iз запалом не стрибати... I якщо тобi вже бiльше не буде приходити в голову, то я з тобою взагалi не буду розмовляти!

Китичка мiцно стулив губи, довго дивився, як тоненькi пальчики розмотували i розмотували пов'язку, i нарештi сказав:

- Менi при... прийшло в голову. Ти ще не знаєш, що Твiнас був викрав у Легарiї рукавичку, щоб вона не мала... речового доказу.

Ейнора перестала розмотувати пов'язку.

- Невже?

- Знай, - Китичка дуже серйозно повернув до неї свого писка, - що Твiнас, хоч i товстуватий i трохи незграбнуватий, але зате який вiн благородний, такого i вдень з вогнем не знайти! Рукавичку, яку вiн викрав, носив у своїй тапцi, тому вiн так важко шку... шкутильгав. Я все пронюхав, от!

- Добрий нюх маєш, хоч i без квасолинки, - весело усмiхнулася Ейнора.

- О Ейноро! - остовпiв песик. - Коли б ти знала, яка ти гарна, коли ти усмiхаєшся! Краща за найкрасивiшу картинку!

- Навiщо менi та краса, - гiрко стиснула губи Ейнора, - якщо я через неї стiльки настраждалася.

- Ти не кажи так, - з докором глянув песик iз-пiд сивих брiв. - Ти ще не знаєш справжнiх страждань.

- Пробач менi, Китичко, - прошепотiла Ейнора й нiжно-нiжно здоровою рукою провела йому по головi.

- I ще знай, - додав песик, дивлячись на дверцята "Срiбної шишки", що Твiнас, хоч i товстуватий i незграбнуватий, але для тебе все вiддасть, навiть єдину свою ногу... а пiлот не пожалiв би задля тебе своєї єдиної руки, знай!

У Ейнори затремтiли пальцi, i розмотана пов'язка впала з них на землю.

- Ти так думаєш? - тихо спитала вона.

- I думаю i знаю! - запевнив песик.

Ейнора на знак незгоди похитала головою i, пiднявши пов'язку, знову почала мотати. Та вiї у неї так неспокiйно тремтiли, що, здавалося, ось-ось пiдiймуться вгору i на Китичку глянуть очi кольору блакитних незабудок.

- Нi, нi, - голосно вимовила вона, немов сперечалася сама з собою. Ти, Китичко, не все знаєш... Не все.

Вони обоє замовкли i прислухалися, чи не чути крокiв трьох розвiдникiв.

- Яка довга й тоненька пов'язка, - здивувався Китичка, не бачачи кiнця тому розмотуванню.

- Так... тягнеться i тягнеться, наче стебло квiтки, яка врятувала Кадриля, - промовила Ейнора.

- Ти якось дивно говориш, - здивувався Китичка. - Менi нiколи отаке не... не прийшло б у голову.

- А менi нiколи не виходить iз голови та квiтка, - зiзналася Ейнора. Бачу її, як живу, вона менi сниться... Може, вона подiбна до незабудки, тiльки набагато-набагато бiльша.

- Бррр! - аж затряс головою песик. - I пригадувати я тих квiтiв не хочу! Жорстокi, хижi крокодили. Згадаєш тiльки про вазу - i то морозом тебе обсипає!

- Усе-таки, Китичко, - мовила Ейнора, - чи тобi не приходило в голову, що вони виробляли з нами те саме, що з ними виробляють iншi?.. - Ейнора поклала змотану пов'язку i почала розмотувати Китиччину лапу. - Пригадую, на травi у нашому дитячому садку зацвiтав молочай... Як довiрливо вiн пiдiймав свої жовтоволосi пухнастi голiвки, щоб їх погладило сонце своєю теплою променистою долонею... I раптом набiгають дiти i одне перед одним квапливо рвуть тi довiрливi голiвки... Бачила я: iз зламаних стебел сочилася бiла густа рiдина, у дiтей од неї ставали коричневi пальцi... Але тодi я ще нiчого не розумiла... зрозумiла лише тодi, Китичко, коли ослiпла, коли, стала слухати серцем. Тодi я почула i плач зiрваних молочаїв, - вiд нього, того плачу, тремтiло повiтря, здригалися сонячнi променi, завмирала трава... I ще, коли я ослiпла, то почула, як помирала квiтка, поставлена у вазу на столi у дитячому садку... Дiти їли суп, сьорбали, торохтiли ложками, вередували, хихикали... А квiтка ридала...

- Хлипала, так як я? - запитав Китичка.

- Хлипала спочатку часто й голосно, потiм дедалi рiдше, тихiше... зовсiм зрiдка... зовсiм потихеньку... Коли б я могла їй допомогти!.. О Китичко, я нiколи в свiтi не забуду її останнього подиху, пiсля якого вона навiки замовкла... I тодi я зрозумiла, Китичко, ще одне: тяжко, навiть занадто тяжко жити, якщо ти слухаєш серцем.

- Слухаєш серцем... - повторив песик.

- Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нiкому завдавати болю... О Китичко, - сказала Ейнора, - якщо ми побували на планетi квiтiв i нiчого не зрозумiли, то вся ця мандрiвка... безглузда.

- Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумiв, - зiтхнув песик, хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати... нiяк не можу не думати...