В хатi, до котрої заглянув Герман крiзь вiкно, все свiдчило о страшнiй нуждi i занедбаннi. Тiсна хатина з голими, давно не бiленими, закоптiлими стiнами подобала радше на грiб, нiж на людське помешкання. Бiльшу половину вiльного мiсця в нiй забирала глиняна пiч з припiчком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою i накритий грубою веретою. Ог i тiлько всiєї постелi! Нi стола, нi стiльця не було. На жердцi над тапчаном висiло кiлька лахiв жiночих, а над тапчаном, на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тiлько всiєї посуди побачив Герман всерединi. На тапчанi сидiла молода ще, хоть нуждою i невсипущою важкою працею страшно пiдточена жiнка. На нiй була брудна, зрiбного полотна сорочка i ще бруднiша мальованка, а на головi старий чепець i поверх нього надвержена дiрява хустина непевної барви, з-пiд котрої спадало довге волосся. Вона одною рукою злегка погойдувала колиску, а другою час вiд часу втирала сльози, що, видно, насилу перлися їй до очей. Герман знав добре тоту жiнку - то була вдова по Iванi Пiвтораку. Перед нею, обернений до вiкна боком, сидiв на припiчку старий Матiй з невiдступною файчиною в зубах.

- Ей, Марисе, Марисе! - говорив старий Матiй м'яким, тремтячим голосом. - Не такого я житя надiявся для тебе та й для Iвана! Та що! Не знати, чи бог не судив, чи лихi люде не дали!

Марися замiсть вiдповiдi заридала вголос, захлипала, мов дитина.

- Цит же бо, - уговорював Матiй, - не час тепер плакати, нiчо не поможе, лиш здоров'я шкода! Тогди було плакати та кричати, коли пропав зо свiту, - тогди би то було ся бодай на щось здало, а тепер!..

- Ох, господоньку мiй, - зойкнула бiдна жiнка, - або ж я, нещаслива, знала, де вiн ся подiв? Говорив ми, що пiде до Дрогобича, а вiдтам до Тустанович, щоби доразу сторгувати той нещасливий грунт, потому ще десь мав пiти. Що небiжчиковi не кажу: "От, може би, лiпше було туй де ближче купити яку пустку, - i до роботи близько, i всьо". А вiн до мене: "Най мене, - каже, - бог боронит вiд тої роботи, не хочу єї на очi видiти! Волю з голоду гинути межи добрими людьми, косити, молотити, на жорнах молоти, що-будь робити за кусник хлiба, нiж маю ту день бути, в тiй западнi!" Та й як пiшов - i на нинiшнiй день!

Матiй порушився на своїм мiсцi, почувши сю мову.

- А коли то було, не знаєш? - спитав вiн. - Коли Iван пiшов?

- Та вiн вибрався якось вечором на самої покрови. Не знаю, казали другi, що го ще видiли у Кирницького.

- А потому чи вернув назад з мiста?

- Та щось говорили, що вернув, i грошi, кажут, взяв вiд пана.

- А ти го видiла потому?

- Нi, не видiла.

- А знаєш допевно, що грошi вiдобрав?

- Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цiлий тиждень - нема. Iвана. Я iду до пана, щоби бодай грошi вiддав. "Що, - каже, - то ти приходиш по грошi, а твiй чоловiк iно що вчора ту був i грошi вiдобрав!" Ще ся розтрiскотав па мене! Та й тiлько всього!

Матiй слухав тої бесiди з напруженою увагою i, бачилось, укладав щось в головi. Довгу хвилю мовчали обоє.

- Пропало! - сказав вкiнцi Матiй, важко зiтхаючи. - Нема що i згадуватиi Як му ся який лихий чоловiк прислужив, то най му бог вiдплатит за все! Добранiч, небогої Не плач, не журися, чень-то колись бог дасть добро!

- Ой, уже! - вiдказала жiнка, заходячися з плачу. - Буде менi добро, але аж на тамтiм свiтi, не туї Бувайте здоровi, най вам бог стокротне вiдплатит, що прийшли мене, бiдну, потiшити.

Матiй, не кажучи i слова бiльше, вийшов з хатини. Герман сховався за угол i видiв ще кiлька крокiв, як старий рiпник iшов, розкладаючи руками та воркотячи щось пiд носом, немов нараджуючись з самим собою. Але швидко старий щез в пiтьмi, а Герман, ввесь дрижачи з холоду i вiд навалу нових думок та догадок, став знов пiд вiкно. Його тверде серце таяло на вид тої нещасливої жiнки, вiн виразно чув, що, коли вона говорила - сльози тислися до його очей, - важкi, горющi, давно не виданi сльози! Вiн чув i бачив аж тепер, що з нинiшнiм днем кiнчиться для нього старе життя, а завтра настане нове. Вiн знав добре, що завтрашнiй день застане його вже зовсiм не тим чоловiком, яким застав його вчора. Переворот вершився бистро в його душi, переворот глибокий i сильний. Що мало бути змiстом нового життя, який мав бути його напрям, того Герман не знав, над тим не мiг застановитися. Та й що йому до того? Коли старий будинок звалиться, коли руїни згорять i спопелiють, то i новий будинок поставити не тяжко. Який будинок? Пощо? З чого? - покаже час, покаже потреба, покаже совiсть!

По виходi Матiя Iваниха, замкнувши дверi, стояла довгу хвилю насеред хати, мов остовпiла. Сльози не текли з пiдпухлих, почервонiлих очей, зойку, заводу, плачу не чути було вiд неї. Вона стояла нерухома i глядiла нiмо на свою дитину, що спала в колисцi. Тiльки лице її показувало, який бiль лютився в її серцi, як вона терпiла. Але хвиля розпуки минула, рвучою рiкою вибухло затаєне горе.

- Дитино моя, дитино моя! - ридала вона, припадаючи до колиски. - Нема твого тата, не прийде вже нiколи. Л ти, бiднятко, вже так красно кличеш: та-та-та! Не докличешся тата нiколи, мiй ангелику милий, не докличеш! На кого ж нам тепер надiятися? Хто нам допоможе в слабостi, в недолi? Хто догляне, порятує? Господи, чому лишив мене на таку тяженьку недолю!..

Хлипання перервало її завiд. Дитина в колисцi пробудилася вiд її голосу i пiдняла головку вгору, витягла рученята до мами.

- Та-та-та! - пролепетала дитина. - Та-та-та! Бiдна вдова заридала ще дужче. Невинний, любий голос дитини рiзав її, мов нiж, у серце глибоко. Вона цiлувала ручки дитини, обливаючи їх гарячими сльозами.

Герман стояв пiд вiкном, мов громом прибитий. Сесь образ нужди, розбитих надiй, розпуки, побiч дитинячої несвiдомостi, довершив того, що не довершили всi рiзнороднi а такi сильнi враження нинiшнього дня. Гарячi сльози жбухнули з його очей. Його рука судорожно здавила в кишенi цiлу купу срiбнякiв. Вiн розмахнувся i з цiлої сили кинув ними крiзь шибу до середини хати. Брязнуло розбите скло, дзенькнуло срiбло, розсипаючись по хатинi. Той брязк i дзенькiт проразив Германа не менше, як саму Iваниху. В його ухах вiн звучав як зойк нарiкання, розпуки та жалю. Якась дика, незнана сила повергла його, i вiн пустився щосили утiкати горi улицею, аж земля пiд ним задуднiла.

- Господи, що се таке? - скрикнула перелякана Iваниха, почувши брязк вибитої шиби. Вона озирнулася i зачудуваним оком дивилася на срiбло, що котилося в рiзнi сторони по хатi. Що се? Вiдки тот несподiваний дар? Хто змилосердився над її нуждою i таким чудним способом посилає їй помiч?.. Вона з диву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини потверезив її. Вона вибiгла надвiр, - але пiд хатиною не було нiкого, тiльки швидкий стук людських крокiв по улицi показував, куди утiкав Герман.

I що дальше?

Ех, милi читателi, дальше життя пiшло своїм звичайним ладом, - Герман в доброго чоловiка не перемiнився. Його милосердний порив пiд вiкном бiдної вдовиної хати був хвилевий; хвиля минула, i вiн мусив знов статися тим, чим зробило його цiле життя - холодним, безсердечним спекулянтом, не зважаючим на стоп нужди i сльози вдовинi.

I Мошко став у Германа дальше за наставника, а хоть Iваниха i Матiй удались до суду, щоб перепровадив слiдство над винайденим трупом, то хто докаже Мошкову вину, коли його власна совiсть мовчить? Кого доля засудила на потолочення, той буде потолочений, нiякий суд не видвигне його, хiба вiн сам видвигнеться. Але се далека-далека iсторiя

This file was created
with BookDesigner program
25.06.2008