— Коли говорити і про ваші нагальні справи, то... лікаря треба негайно ж звільнити з лабет поліцаїв! Але в нас є ще одна, може й значно дрібніша, але невідкладна справа. Нам конче треба передати одну радіограму до Радянського Союзу. Складність цього завдання полягає в тому, що всі радіограми перехоплюються і ворогами. А повідомити маємо про дітей, про радянських дітей, яким загрожує небезпека. Отож і просимо допомогти в цій складній справі.

Після хвилинної тиші спочатку зашепотів сусід сусідові на вухо, другий, третій. І знову заговорили так, що добрати вже щось у тому міг лише сусід. До Лужінського продерся чоловік. Знайоме обличчя, дебела постать, льотна форма.

— Лаверні? — зрадів Лужінський. За обидві руки вітався з льотчиком.— Дуже радий, що ви з нами, друже!

— Дякую... А яке у вас повідомлення? Чи не можна передати його якоюсь людиною?

— Ні, передавати людиною — це надто довго і непевно. Треба по радіо. Дітям щохвилини загрожує небезпека.

— Радіо, звичайно, найкраще. Але ж усі радіо тепер під пильним контролем. Наш військовий радист вивчав і російську мову. Дещо цікаве й нам переказує. Цими днями великий указ про нагороди знову передавали. Про радянських героїв розповідали.

— Як жаль, що нагородження партизанів не оголошують,— мовив Лужінський.

— Групу льотчиків знов нагородили. А це про якусь бойову групу «Кленовий лист» передавали. Ми всі захоплювались.

— «Кленовий лист»? — вигукнув Лужінський.— Стривайте, друзі. А чи далеко той ваш радист? «Кленовий лист» цікавить і мене.

Радист був теж на цих конспіративних зборах патріотів. Лужінський розпитав його, що саме передавали про «Кленовий лист». У ворожому тилу воюють... В розповіді про їх героїчні вчинки згадувались імена Віктор... Вадим... І жінка якась — Маруся.

— Маруся... Віктор... Вадим... «Кленовий лист»! — голосно міркував Лужінський.— Які можуть бути сумніви!.. Товариші, ці імена мені добре відомі. Це видатні бійці народної помсти!.. Для них... для них теж потрібне наше повідомлення про тих радянських дітей. І особливо про долю дівчинки!..

— Отже, мусимо передати! Тільки відкрита радіограма всім доступна. А шифровка... Яка ж тут шифровка, коли ніхто не знає їхнього коду! — з сумом бідкався льотчик.

— Так, у цьому й найбільша складність. Можна б сповістити лише про сам факт: скажімо, діти живі, але в небезпеці. І домовитися про якийсь код. Словом, це таки складність, а сповістити треба.

Льотчик зустрівся поглядом з радистом, озирнувся на ніч, немов шукав у темряві найпростіших шляхів допомоги цим людям. Нарешті, Лаверні тихо звернувся до Лужінського:

— Складіть ваш найлаконічніший текст, ми передамо. Тільки ж якою мовою?

— Очевидячки, німецькою. Але це не основна перешкода...

— Краще французькою. Складайте текст.

І пішов з радистом у гурт людей. Горн шепотівся з кількома молодими солдатами, домовлявся про те, як урятувати з-під арешту лікаря, сестру вбитого капітана пароплавної компанії. Адже вона сиділа не в тюрмі, а в управі коменданта міста.

Ганс Горн глибоко пережив свій арешт в Авіньйоні. Він досі ще палав жагою помсти отим тиловим «воякам», як презирливо взивав тепер комендантські гарнізони.

Але в тих теперішніх настроях льотчика вчувалося вже і щось більш стале, аніж тільки помста за образу. Його захоплювала і переконувала щирість і самопожертва комуніста Лужінського. Від того все навколо ставало значно яснішим, ближчим і його людській гідності. Та нещасна жінка-лікар, сестра скараного капітана, чомусь ставала вже і його сестрою!...

Збивши набік берет, Горн запально заперечував або схвалював найрадикальніші пропозиції.

Лужінський вийшов з Лаверні надвір. Його трохи непокоїло те, що про справу тепер знає близько десятка людей. Чи не пробалакається якийсь?

— Будьте спокійні, товаришу. Тут були тільки такі люди, яких попереджати про обережність у розмовах не доводиться.

— Дякую. Це дуже важливо...

І замислився, йдучи по подвір'ю, як він замислювався кожен раз, вирішуючи складні проблеми. По селу вже розпочинали свій передранковий переспів півні. Віддалено шуміли морські хвилі, та зрідка чулося гудіння нічного літака.

— Маю передати текст радіограми. Власне, в мене їх аж два. Коли справді той радист надійна людина, можна б порадитися і з ним.

— Абсолютно наш чоловік! Усі ми тут свої... Давайте ваш текст.

— Стривайте. Поміркуємо разом. Уявімо собі, що ми посилаємо в ефір телеграму, де вкажемо точну адресу дітей. Що можна чекати далі?— І зачепив п'ятірнею й без того скуйовдженого чуба.

— Важко щось уявити. Напевне там захочуть перевірити. Цілком можливо, що зашлють дипломатичні листи, а може, і... літаки.

— Вірно, товаришу Лаверні. Можуть послати літаки і забрати дітей. Тепер постає питання складніше: яка держава може послати літаки?

Льотчик мовчав, замислений. Справді, припускати в цих умовах можна що завгодно. Та він не бачив якоїсь причини боятися того.

— Уявімо собі, що прибули літаки іншої держави. Якої саме? Коли це літаки союзників Росії — то дуже добре! Можливо, звичайно, що полетять і ворожі.

— Оце нас і турбує, щоб не поспішили ворожі літаки,— теж замислено мовив Лужінський.

Лаверні відразу ж і заперечив.

— Ворожі, це треба розуміти,— німецькі, італійські, бо японських тут бути не може.

— Саме німецькі, гітлерівські.

— Можу вас заспокоїти, я ж льотчик. Тільки на власній території вони досить вільні і активні. Поза тим панує авіація союзників. Не знаю, де ті діти, але...

— Діти на острові в океані. Вам я цілком довіряю.

— Там панує авіація союзників, в основному англій ці, запевняю вас.

Лужінський знов узяв за руку льотчика, притяг його ближче до себе, щоб тільки прошепотіти:

— Благаю вас, нікому про це ні слова. Справді, маєте рацію. На тих островах гітлерівцям не видне око літати. То, значить, наважимося?

— Давайте ваш повний текст.

Лужінський ткнув у руку льотчика текст радіограми німецькою мовою. Рука тремтіла, він глибоко переживав, неначе видавав на риск великої ваги державну таємницю. Льотчик присвітив ліхтариком під полою, вголос, але тихо прочитав текст радіограми:

— «SOS! Четверо радянських піонерів і дівчинка Ніна перебувають на острові в океані. Координати... Посадка літака можлива на косі південний захід острова. Коса — пісок, галька, Лужінський».

— Єсть, товаришу! Радіограма буде передана о двадцять першій нуль-нуль московського часу. Будьте певні!

На цьому і попрощалися. В дворі Лужінського наджидав Горн. Побачивши, швидко підійшов. Був радісно схвильований, дух йому займало від захоплення.

— Домовилися, друже! Через півгодини на світанку операція... Лікар буде врятована і доставлена десь сюди, в гори, в безпечне місце! — Горн схопив руку приятеля і міцно потиснув її.— Подяка за добру школу! Я, здається, знайшов ту надійну стежку, якої довго шукав для зближення з батьком!.. А лікар сьогодні ж буде в цілковитій безпеці.— І Ганс побіг доганяти своїх товаришів по майбутній операції.

Традиції Ніцци як курортного міста значно порушилися з приходом гітлерівських військ. Майже цілу добу не вщухав гамір, стрілянина на широкому дворищі і в будинках комендатури. Та поступово гестапівці вдовольнили свою першу жадобу «діяльності»: було розстріляно чимало громадян міста. Зрештою, впливало й те, що справи Гітлера на фронтах катастрофічно гіршали. Після дванадцятої години ночі будинок комендатури завмирав, як саме і в цей день. У дворі стояли тільки нічні вартові.

В ту передранкову пору в комендатурі Ніцци ще було спокійно і тихо. До парадного сходу, де дрімаючи сидів вартовий, підійшли двоє есесівців, тримаючи під руки третього — зовсім слабого капітана-льотчика. Голова його звисала на груди, ноги вклякли.

Один з есесівців звернувся до вартового:

— Старшого!

Вартовий підхопився, відкозиряв. Перед ним був молодий офіцер з численними орденами на грудях і з пістолетом в руці. Другою рукою він підтримував слабого льотчика. Вартовий тільки обернувся, щоб натиснути кнопку. Кнопка, очевидно, була на доброму пильнуванні. Негайно ж загупотіло кілька ніг, ляснув замок, і на дверях стали двоє озброєних есесівців. Вартовий тільки вказав головою на офіцерів з хворим чи пораненим льотчиком.