Зовсім байдуже поліз до кишені за куривом. Коли Горн звернув увагу на той клопіт свого супутника, Лужінський уже тримав сигарету в зубах, марудно видобуваючи з якоїсь кишені запальничку. «Невже запалить?» — занепокоївся Горн, озирнувшись на купе. Воно було порожнє, бо навіть той поліцейський, що супроводжував їх до кордону, попрощався під час останньої перевірки документів.

— Вийдім, я теж запалю,— таки не витримав льотчик, щоб запобігти неминучому порушенню залізних правил німецької акуратності: в купе поїзда не палять.

— Ах, пробачте. Так, так, давайте вийдемо. Я, знаєте, трохи збуджений. Така невідомість, погрозлива невідомість.

— Не раджу вам нервувати, Станіславе, ви ж бо... зі мною!

— Дякую, гер капітан. Цілком покладаюся на вашу добропорядність. А це справді хороше, шо ми вийшли з купе. Такий чудовий вечір. Вам добре відомі ці благословенні краї?

Капітан через плече озирнувся на «благословенні» краї за вікном вагона. Поїзд неначе розганявся, щоб завидна проскочити якусь безладно зарослу перелісками напівгірську місцевість.

— Східні Піренеї!.. Щоб добре відомі, то й не похвастаюся. Коли летиш через них, рельєф нівелюється. Та й не дивимося ми на нього... На кордоні ми зобов'язані з'явитися до комендатури в Перпіньяні. Поїзд не спиниться аж до тої станції, можна ще і задрімати б.

— З досвіду знаєте, а чи повідомив той, на кордоні? — перепитав Лужінський, теж напівбайдуже оглядаючи зарослі лісами пагорки.

— Повідомив. Я слово дав.

Льотчик викинув за вікно зовсім потухлу сигарету. Говорити не хотілося, та й не було про що. Справді, той Перпіньян з його комендатурою ставав такою загадкою, а на совісті льотчика був комуніст, підпільний борець проти фашизму. Говорити зараз про щось було надто важко.

— Капітане Горн, ви стрибаєте першим! — раптом майже скомандував Лужінський, рвучко відчинивши вихідні двері вагона. Гамір і вихровий вітер немов заглинули ту фразу, вимовлену крізь зуби.

— Гер...— щось хотів заперечити капітан.

В ту ж мить рука Лужінського шугнула до глибокої кишені штанів, і Горн безпомилково визначив у ній типовий офіцерський кольт,

— Н-ну!— підігнав комуніст.— Стрибайте вперед і не падайте! Я за вами.

Ні щось вирішити, ні заперечити льотчик уже не встиг. Десь у вагоні шаркнуло вікно, опустившись, а чи піднявшись. Але то з протилежного боку. Дужий штовхан, і Горн полетів, спрямовуючи виструнчені ноги просто в укіс насипу. Майже разом з ним стрибнув і Лужінський. Льотчик ледве встиг помітити, як промелькнув у його руці чорний, лискучий пістолет. Поїзд, немов заглинаючи час, надсадно прогуркотів над самими їхніми головами.

— Треба думати, що моє життя в небезпеці, гер комуніст? — нарешті, запитав Горн, слухняно крокуючи попереду Лужінського. Ні озиратися, ані спинятися йому Лужінський не радив, як не радив і пробувати тікати.

— Гарантую цілковиту безпеку лише при умові: не чинити ніякого опору і мовчати.

Так і заглибилися в гірські хащі. Місячна ніч перетворила лісові пагорки на чудовиська, які причаєно чекали в сріблястому освітленні місяця. От-от кинуться на цих двох сміливців і заглинуть їх. Ні доріг, ані звіриних стежок у цю нічну пору не розпізнаєш. Мінилися лише скелля, кручі, лісові байраки. Двоє людей мовчки поспішали, не обираючи напрямків. Власне, Горн, що йшов попереду, якось-то обирав напрямок, а Лужінський невідступно крокував за ним.

За цей досить довгий і складний час їхнього зближення і невільного чи й вільного співжиття була можливість гаразд вивчити, пізнати один одного. Що зробить з ним цей онімечений поляк, а чи сполонізований німець? Горн не міг сказати з певністю. Але в обіцянку за найменший непослух розстріляти його — вірив.

— Стійте, Горн. Сідайте... Чудово!

За кілька годин такої напруженої, нервової ходи льотчик відчув страшенну втому. Навіть не глянув під ноги, раптово сів на якусь хрящувату брилу, що спадала укосом з пагорба. Глибоко зітхнув, але ні словом не висловив якоїсь думки, яка, без сумніву, супроводжувала те зітхання. Хвилину мовчали. Капітан, немов зачарований, дивився лише перед собою в тьмяний морок низу. Навколишній світ був виключений з його уваги. Свіжа, але тепла ніч, безлюддя навкруги...

— Пропоную порозумітись,— почув позад себе.— Можете обернутись і... Взагалі давайте порозуміємося, Горн.

Обернутись, а чи продемонструвати свій настрій ображеного в найкращих намірах? Демонстрація під спрямованим на твою голову кольтом!

— Обернутись мені дозволяють, а чи...— капітан шукав слова, але клубки обурення так завихрили, що саме те, найпереконливіше для цього випадку слово зникло.— Ви... ви хам!

Нарешті вирвалося, вибухнуло обурення. Це не те, далеко не те слово, яким би хотілося прикувати поляка за таку жахну поведінку з приятелем. І таки обернувся. Різко, щоб не перехопив, бува, хто того погляду, обернувся. І вже ладен був вибухнути другим словом обурення, та так і застиг. Перед ним сиділа вкрай засмучена, зморена людина. Обома руками, зіпертими в ліктях на коліна, підтримував скуйовджену голову. Ні зброї, ані якогось войовничого остереження! Чи бачив він свого «арештанта» глибоко замисленими очима, Горн не був певний. А ніч, немов прислухалася до тяжкої задуми поляка, мовчала тим важким мовчанням, яке тільки на фронтах могли розбудити безумні вогняні шквали артилерії.

В першу мить Горн схопився на ноги, хоч як був зморений цим кількагодинним переходом по бездоріжжю з пагорба на пагорб. Навіть ступив крок до поляка. Обидві руки порожні, глибока задума і цілковита безпечність.

— Де ж ваша зброя, чорт забирай? — вирвалося обурення, притухаючи.

— Га, зброя? Будь ласка,— відповів, ніби повертаючись до дійсності. Рукою поліз до глибокої тайника-кишені. Щоб витягти зброю, довелося для зручності простягти і ногу.

Нарешті, воронячий глянець металу ледве блимнув на зламі скупих нічних променів місяця десь за деревами.

— Будь ласка,— подав кольта льотчикові. — Заряджений?

— Звичайно. Але... куля не дослана. На запобіжнику...— віддав і знову підпер голову обома руками.

Горн відчув себе, як у нестерпному чаду. Що це? Демонстрація, а чи й справді людина в тому напруженні витратила себе, знесиліла до краю. Звичним рухом військового витяг обойму з револьвера і, підкоряючись якимось незрозумілим законам товариської солідарності, віддав полякові ту обойму. Лужінський машинально взяв її і впустив у безодню кишені.

То що ж сталося? Ще більше нервував Горн. Підійшов і тихо сів поруч з Лужінським. Якусь мить помовчав, міркував, граючись пістолетом.

— Давайте порозуміємося. Ця містифікація нічого мені не пояснює. Для чого ви це зробили, чорт би його взяв?

— Що саме: висадку з вагона, а чи оці... збройні маніпуляції?

— Все оце, а особливо — маніпуляції.

Капітан аж тепер глибоко зітхнув, оскаженіння, нарешті, минуло. І теж підпер голову рукою, намагаючись збагнути все, що скоїлося за ці кілька годин.

— Дуже просто, дорогий капітане. Ви мусите знати, що я комуніст, який утік з гітлерівського концтабору. Коли б я справді не дорожив своїм життям, яке належить більше партії, ніж мені, повірте,— і пальцем би не зворухнув, щоб оце тікати з поїзда. А поза цим, доля тих дітей тепер на моїй совісті. Ви ж так легко вирішили повідомити про них владі! Не просто владі, прошу пробачити, а владі ворожій для цих дітей. Ну, хіба міг я вчинити інакше?

— Ви божеволієте, гер комуніст. Типовий шок божевілля...

— Ні, капітане, не те,— перебив Лужінський.

— На якого ж дідька ви вчинили оцей божевільний трюк, чому не домовилися ще у вагоні? У вагоні в нас якісь речі, харч. Можна ж було домовитися і...

— Стривайте. То ви вважаєте божевіллям саме цей акт втечі, а чи намагання врятувати дітей? Е-е, ні: прошу тверезо цінити той акт і зрозуміти, що другого виходу в мене не було. В Перпіньяні діє фашистська комендатура, і саме — гітлерівська. Для вас — це нормально, ви не комуніст і їхній же ас. А для мене, втікача від гестапо...