— Не вмію ж я плавати. Та ще й хвилі які...

А хвиля вже виривала літака з-під ніг. Ваня з усієї сили підштовхнув Романа за хвилею, мить затримався сам і пірнув услід за ним.

Роман плюхнувся і поплив, дрібно перебираючи руками. З обох боків його підтримували Юра і Олег. Ваня знав, що хвилину-дві хлопець пливтиме, переборюючи якийсь неосяжний тягар власного тіла. Та як не старався Роман гребти ногами й руками, тіло його в воді ставало свинцевим і всією вагою тягло на дно.

«Аж оце загинув... Але ж хлопці пливуть!» По-тваринному таки вигрібався на поверхню, одпльовувався гіркою зеленою водою і знову гріб. Він уже добре бачив попереду зелені дерева на острові, гострі скелі і дим з догоряючого літака. А жодного з товаришів біля себе не помічав. Невже лишився сам? Лячно озирнувся, надсильно виборсавшись із чергового запіненого гребеня важкої хвилі.

Збоку не поспішаючи плив Ваня Туляков.

— Ромко-о! Давай брасом, брасом! — бадьорив він. І раптом, помітив, що Роман з останніх сил ковбаниться, переборюючи власну вагу і захльобуючись водою.

— Ваню-ю!.. Братці, прощайте...

— Я тебе прошу, дурню! — гримнув Ваня.— Хапайся за мої труси, а однією рукою греби. Так. Спочинь трохи, Ромко. Е-ех, ти!

Вані ставало дедалі важче волочити за собою майже безвільне тіло товариша. Та сказати про це не смів. До острова ж лишалося ще добрих два-три десятки метрів. Біля берега гребені хвиль наростали. Кожен з них, винісши плавців у найвищу точку, огортав їх піною і знов кидав у глибоку гнучку прірву.

В одну з тяжких хвилин знесилений Ваня помітив, що Роман от-от ухопиться за нього обома руками, впадаючи в непритомність, підсвідомо рятуючись. Озирнувся навколо. До них, як навзаводи, підпливали Друзі — Юра і Олег.

— Не дрейф, Ромко! Лягай на наші руки...— запропонував Юра, порівнявшись з Туляковим та Романом. З другого боку був Олег. Узявши один одного за руки, вони зробили міст, який підтримував Романа під груди, і попливли.

— Греби, чорт!— гукнув Юра.

Роман ніби прочумався, знову почав швидко і безладно гребти, надсилу борсаючи ногами. На такій зручній підпорі йому справді стало значно легше пливти.

Валя відчув, що в нього потекли сльози від радості, від почуття дружби і вдячності. Він перевернувся на спину і якусь мить спочивав на хвилі. Потім кількома пружними помахами догнав друзів. Неважко було помітити, що Олег гріб уже з останніх сил.

— Ромко, тримайся! — знов гукнув Ваня, порівнявшись.— Ану, сам трохи. Учись, якого біса! Кращої школи плавання в житті не матимеш. Пускайте його, хлопці, кілька метрів лишилося...

Роман чудово розумів усі ці маневри друзів. Не раз блискавично спадала думка: «Самі загинуть, рятуючи мене...» Але був певен, що вірні друзі не лишать його самотнім у смертельних хвилях. І докладав усіх сил, часом майже втрачаючи свідомість, щоб таки перебороти колючий смертю лоскіт хвиль.

Та й Ваня ці метри долав з останніх сил. Роман таки вчепився за нього обома руками за поперек, зв'язував рухи, тяг на дно, як стопудовий тягар.

Юра перший вибрався на косу і сів, не маючи сили вийти далі на берег. Хвилі раз у раз збивали його до рухливої гальки, боляче били нею постомленому тілу. За ним зовсім не по-людському, на всіх чотирьох, видирався Олег, щось несусвітне бурмочучи сам до себе. Він надсадно кашляв і ревів, вибльовуючи не лише воду.

І враз Юрі зробилося душно: помітив, що Ваня в катастрофічному становищі...

— Ваню-ю, тримайсь! — крикнув що є сили, кинувши на пісок пістолет, який заважав йому за трусами. Немов обпечений схопився. Але тут же і впав, збитий хвилею. Та знов схопився і таки побіг, поплив назустріч!

Ваня несвідомо, наче з якоїсь надсильної інерції, ще махав руками, гріб. Але вже нічого не бачив, хоч очі були широко відкриті з натуги. В очах йому почорніло, ні на що навколишнє він уже не реагував.

Збоку підпливав Юра і майже над вухом крикнув:

— За мене хапайся, Ваню!

Ваня блискавично схопив обома руками Юру за поперек, як його самого вхопив майже знепритомнілий Роман. І всі троє каменем пірнули у воду...

Та то вже був берег. Розсипавшись на гальці, хвиля пінясто зашкварчала і лишила мілке рятівне дно, вистелене ворухкою, обточеною протягом тисячоліть галькою.

Юра що є сили волочив товаришів по гальці, весь час надсильно гукаючи:

— Ваню! Земля вже, земля, Ваню-ю!..

Хвиля нагонила їх і злегка ополіскувала, пестила. Ваня відкрив очі. Спробував підвестися, та його досі ще тримав за поперек Роман, тяг донизу своєю вагою.

— Романе! Та Ромко, чорт! Уже земля! — заволав і Ваня, до якого знову повернулися сили на твердому, надійному грунті.

Земля! В цю мить для хлопців більше нічого не існувало ні перед очима, ані в думці. Земля, про яку вони нещодавно мріяли в жахному напівзабутті, як про порятунок, як про радісне відчуття жити, мислити, працювати, тепер була під ногами.

Ранкова спека таки розбудила чотирьох хлопців на високій косі острова. Не так будили матері в недавньому дитинстві. Теплоти вистачало й тут. Але вона тільки пекла, та не пестила налякану душу.

Палахке сонце знялося над ними, неначе в топлених блакитних прозоростях безкраю, і вже починало смажити своїм майже прямовисним промінням. Легенький поземковий вітерець не здужав бодай освіжити нагріте сонцем повітря. Кошлатив вихри Олегового чуба та в океані грався ворухкими білими гребінцями хвиль.

А все навколо було страхітливо мовчазне, бо... гомонів океан. Гомонів без перерви, без відпочинку, нагадуючи тим вічність.

Жоден з чотирьох хлопців ще не підвів голови, не промовив слова до товаришів. Кожен розкривав очі і знову закривав, ніби хотів упевнитися, що досі все було тільки сном. Есесівець, гітлерівський капітан, унтер-офіцер і його важкі удари, льотчики, гідроплан, чех Пранек... Страшний сон!

Ось близько мовою хвиль говорить з берегами океан. Говір то наростав, підносячись до могутнього ревіння, то стихав, набираючи сил для нового удару об берег. І хлопцям здавалося, що вони не на острові, а в піонер-таборі на пляжі. Хвилі каскадом білих гребінців обдають берег, м'яко відкривають прополіскану, обточену гальку дна і присоромлено посуваються назад.

Ваня Туляков відкрив очі. Перечекавши надміру сильний розряд хвиль, натужно звівся на лікоть, оглянув білий світ. Попереду безмежжя десь злилося з розтопленим небом. Океан!

Безкрая рухлива маса з іскристо білими гребенями, які весь час безладно ворушаться, зникають геть, мов розтають під спекою сонця, і знову з'являються такі ж незмінні. Здавалося, наче вони народжуються й існують тільки для того, щоб оживляти мертву поверхню цього страшного водного пейзажу.

Збоку озвався Юра. І було приємно почути живий голос друга, який, змагаючись із гомоном хвиль, остаточно узаконював й іншу реальність.

— Приземлилися, кацо? Який сьогодні день, Ваню,— понеділок, середа, неділя? — перші слова Юри залунали на цій дикій косі.

— По-моєму, тут ще тільки людоїдів не вистачає,— обізвався збоку Олег.

Він лежав зовсім близько біля Юри. Почувши голос друга, Олег схопився і вже сидів поруч, досить-таки лячно озираючись навколо. Клапоть піскуватої землі, здавалося, зіщулився перед гігантськими масштабами водної стихії.

Роман лежав осторонь, не озивався, з насолодою вслухаючись у розмову друзів.

«Може, неживий...» — майнуло в голові Тулякова, і він, схопившись, підбіг до Романа. Якусь мить насторожено вдивлявся в нього.

— Ромко! Ти що... ч-чорт?

Роман навіть не поворухнувся, лежав з розплющеними очима і на слова Вані лише тепло посміхнувся. Саме сонце не всміхалося їм тепліше в житті. Потім вимовив, неначе продовжував перервану розмову:

— А молодець Олег! Як він блискуче впорався з тою фашистською посудиною, га! Горить гадова машина, простір свердлить над океаном, аж стогне і загибеллю загрожує. А він... От, молодець, як посадовив! На всі точки! Качать Олега...

І справді підвівся: навіть не озирнувшись на цей здрібнений океаном, забутий людьми шматок землі, попростував до Олега.