Побачивши, що партизанська автомашина вислизнула з його рук, комендант втратив рівновагу. Де й поділися його винахідливість і спритність. Він з досади нестримно копнув ногою пса, відіпхнувши його геть від дуба, спрямував розумну тварину вперед і рушив з своїм загоном по виразному сліду автомашини на прим'ятій лісовій рослинності, на зворушеному сухому листі, на квіточках поміж листям.

...Маруся поспішала. На спідометрі стрілка часом показувала швидкість вісімдесят кілометрів за годину. Місцями, вивертаючись поміж деревами на такій швидкості, колеса прогортали листя аж до вогкої землі. Машину кидало з боку на бік, черкало об стовбури дерев. Але правувати Марія вміла не згірше за самого Віктора.

Перехопившись через високий гребінь, авто понеслось униз. Марія згадувала, мусить проїхати десь там поміж озерцями та болотами у долині. Вчора ж якось об'їздив їх Віктор. Щоправда, то було вдень, а зараз ось-ось зайде сонце. Засвітити ж фари — значить безрозсудно виказати себе.

Проскочила просіку, що йшла праворуч, очевидно десь на шлях до містечка, і раптом, навіть не помисливши, звернула на ту просіку в лісі. В голові блискавично майнуло рішення. Це може спричинитися і до цілковитої загибелі всіх. Але смерть усе одно катастрофічно висить у них над головами. За кілька тижнів свого партизанського життя Марія Йосипівна вже трохи звикла смертельно ризикувати ним.

А рішення виникло просте: містечко невелике, тільки залізнична станція з військовими складами та два мости через глибокий скелястий яр-річку. Проскочити міст і на

трасу. Напевне комендант вислав увесь гарнізон ловити партизанів, Лишивши той міст, як і все містечко, на кількох вартових. Проскочити повз них на повному ходу автомашиною — зовсім легка справа. Може, і вистрілить якийсь згарячу. Та хто згарячу поціляє куди слід!

І, наддаючи газу, понеслася рівною лісовою просікою, не збавляючи швидкості. Діти збилися докупи, зі- . щулилися в авто, жодним звуком не заважаючи Марії.

Коли комендант майже за годину інтенсивної погоні по сліду доскочив до просіки і вже з допомогою ліхтарика простежив крутий поворот, а потім і виїзд машини на шлях, його обдало холодним потом. Адже в містечку зосталося лише кілька чоловік вартових і дівчина-друкарка в штабі. Та й ті солдати розкидані по всьому містечку. Двоє — на складах вокзалу, один за ворітьми штабу біля школи. І тільки один на високому бетонному мосту через провалля.

Лише на нього була надія в коменданта. Мусить же він затримати автомашину на мосту.

Емка з розгону вскочила в містечко і, знявши стовп куряви, пронеслася мимо школи-десятирічки, де містилася фашистська комендатура. Навіть визирнути за ворота не встиг комендантський вартовий. Марія круто завернула на великий стовповий шлях, який ішов повз залізничну станцію на переїзд, а за ним — у вулицю, до величної арки мосту.

Переїзд відкритий. Маруся кинула оком на довжелезний залізничний пакгауз, доверху забитий коробами, плетінками... Та роздивлятись не мала часу.

Попереду, в кінці вулиці, міст. Вона вже помітила вартового солдата. Він стояв посередині, зіпершись на прогон арки. Поява автомашини радянського походження була такою несподіванкою, що солдат аж стрепенувся і скочив на середину проїзду.

Винятковий випадок! І цей та, мабуть, і сотні, а може, й тисячі фашистських вартових на мостах у той час ще не знали про існування партизанських командирів-жінок. Та й які там партизани! Сам комендант з гарнізоном десь у лісі гонить їх і напевне ліквідує. Адже то лише кілька сільських колгоспних активістів, комуністів... Проти озброєного загону регулярних військ СС це просто нікчемна купка відчайдушних більшовиків.

Тому навіть автомата з шиї не зняв, лише підтримував його правою рукою. Ліву ж звикло підніс вгору, вимагаючи спинитись.

Вскочивши на міст, Марія справді загальмувала, аж застогнали, запищали гальма. Вартовий трохи посторонився, щоб дати спинитись розігнаній автомашині. Тоді Марія знову додала газу, набираючи швидкості, біля самого вартового крутнула руль. Слухняна машина рвонула вліво і збила вартового крилом.

Клепана арка утримала фашиста на мосту. Але сталь розтрощила неостереженому вартовому спину й голову. Немов спорожнілий мішок, він упав на настил мосту, коли машина вже проскочила на бруківку траси і зникла...

За півкілометра від мосту Маруся звернула з шляху, вскочила в ліс, зменшила швидкість і, звично маневруючи, заглиблювалася в нього, петляла між густими деревами, їй важко було орієнтуватись, але відчувала, що треба держатися приблизно одного напрямку, щоб не одірватись від магістралі. Машину кидало в скіпцях, стовбури дерев обдирали і гнули крила. А їй ніколи було думати про безпеку крил. Безпека дітей була для неї найголовнішою у цю мить.

6

Кабіна гідролітака справді пірнула в пучину океану. Але та пучина виявилася лише пінястим гребенем — рештками океанської хвилі, яка з останніх сил викотилася на берег.

Коли б не той гребінь, літак на такому різкому зламі руля міг би не витримати і розірватись. Та й люди в ньому неминуче знепритомніли б, а може, і не встали б ніколи живими.

Хвиля загальмувала різкий вихід літака з піке. Щоправда, літак зовсім вийшов з ладу. Праве крило, охоплене полум'ям, що у польоті погрожувало вибухом баків з пальним, тепер від удару об хвилю деформувалося, приплюскло до кабіни, як неоперене крильце пташеняти. Вогонь на ньому потушило хвилею.

Ліве крило з страшної інерції відчахнулося і впало в океан, а перекороблена, скособочена кабіна, рикошетом проскочивши гребінь хвилі, перекрутнулася і впала у воду.

Силою інерції літак перескочив ще один гребінь хвилі. Та це була остання сила. Літак ліг у смертельний дрейф, безвільною тріскою захитався на могутніх океанських хвилях.

Крізь розколини, які сталися від першого удару об гребінь хвилі, і верхній люк, де хвилею була геть знесена вся башта, кабіну заливало водою.

Аж цей факт привів до тями чотирьох хлопців-аеронавтів. Вони збагнули катастрофу і відчули, що... ще живі! Доки людина жива, доки б'ється в її грудях серце, вона борониться, бореться. А ці хлопці були до того ж ще й радянськими піонерами!

Тут, на загибаючому літаку, після смерті чеха — борт-механіка і пілота — серед океану вони вчотирьох становлять цілий Радянський Союз! Ваня Туляков, як найстарший серед них, розумів, що він відповідає за трьох своїх друзів. Наддніпрянин Роман Гордієнко, Юра Бахтадзе, талановитий «льотчик» Олег з Дніпродзержинська — всі вони, як власне тіло, рідні йому.

Що могло пообіцяти їм життя у відкритому океані, де гульма гуляють розгойдані пінясті хвилі над зеленавою товщею мертвої води?

— Хлопці, гайда!— владно скомандував Ваня, неначе в домовині, яка поринала на дно холодного, не обжитого людиною океану.

Слово «гайда» в такій ситуації прозвучало незвичайно, не так, як сприймалося б десь у лузі, в запашних отавах або в дорідному, уздовж і впоперек сходженому лісі. Воно підстьобнуло кожного, як електрична іскра. Навіть Олег у пілотському кріслі, боляче вдарившись об штурвал, скочив до трапа на башту. Холодна вода лилася зверху, підступала знизу, вирувала навколо.

Всі вискочили наверх, затрималися на уламку літака. Страшна безодня океанської стихії паралізувала живучу волю. Під ногами ще була якась опора. Вона щомиті осідала, занурювалась.

— Братці! Як же я... Пливіть без мене. Он туди, бачите, де горить літак...

Троє оглянулися на Романа. Він же погано плаває, майже зовсім не вміє. Попереду темнів острів, там догоряв збитий ними «Мессершмітт». Праворуч виринало з-за океану брунатно-червоне, жевріюче сонце. А безмежний океан став зеленим мертвим простором, укритим рухливими пінясто-білими хвилями. Вони бігли від сонця, неначе втікали від його променів,— вітер гнав їх із зеленавої тугої маси океану.

Ваня зрозумів, що їх чекає серйозне випробування, відчув на собі відповідальність за друзів.

— Гайда, Романе. Не бійся!— гукнув Ваня. Він уже ввійшов у свою роль старшого.