У німому заціпенінні споглядаючи всю цю пишну велич, ми в той же час чули, як триває процес формування колон, бо час від часу з далекої бурульки, що звисала зі стелі, з ледве чутним сплеском раптом падала крапля води, потрапляючи просто на колону, що стояла на кам’яній підлозі. На деякі колони краплі падали через кожні дві-три хвилини. Цікаво б підрахувати, скільки часу знадобиться, щоб утворилася колона приблизно вісімдесят футів заввишки і десять футів в діаметрі. Я наведу приклад, щоб показати, яким неймовірно повільним був цей процес. Ми виявили, що на одній з колон витесана груба подоба мумії, біля узголів’я якої виднілося зображення сидячого божества. Це було явно одне з єгипетських божеств, створене рукою людини, що десь глибокої давнини працювала в копальнях. Невідомий художник створив цей “витвір мистецтва” на рівні нормального людського зросту, себто на висоті близько п’яти футів. Очевидно, у будь-які часи було чимало нероб — від древнього робітника Фінікії до сучасного англійського хлопчиська, — охочих що б то не було обезсмертити себе за рахунок шедевру, створеного природою. Проте коли ми розглядали це зображення, тобто майже три тисячі років потому, як воно було зроблене, колона була ще тільки восьми футів заввишки і процес формування її ще далеко не завершився, з чого виходить, що швидкість його дорівнювала одному футу за тисячу років, або дюймові з дещицею за сторіччя. Ми зробили цей обрахунок біля колони, прислухаючись до монотонного капання води.
У деяких випадках сталагміти[56] набували химерних форм, особливо там, де краплі води не завжди потрапляли в одну і ту ж точку. Так, одна величезна брила, ймовірно, не менше ніж сто тонн вагою, мала форму церковної кафедри і була ззовні прикрашена пречудовим різьбленим візерунком, схожим на мереживо. Деякі нагадували фантастичних чудовиськ, а на стінах печери виднівся красивий віялоподібний орнамент, неначе зроблений зі слонячої кістки, схожий на морозяний візерунок на шибці.
З величезного головного залу відкривалися численні виходи в менші за розміром печери, за словами сера Генрі, точнісінько як виходи у маленькі каплиці при великих соборах. Деякі з них були великі, але одна чи дві виявилися зовсім крихітними, і всі вони були дивовижними зразками того, як природа виконує свою роботу, керуючись тими ж самими незмінними законами, незалежно від її масштабу. Одна крихітна печерка була, наприклад, неначе великий ляльковий будинок, проте вона могла б слугувати за архітектурну модель величезного залу: в ній так само падали краплі води, так само звисали крихітні бурульки і так само формувалися білі колони зі шпату.
На жаль, у нас було недостатньо часу для того, щоб оглянути це дивовижне місце з належною увагою, бо, як на те, Гагула виявляла повну відсутність інтересу до сталактитів і, очевидно, прагнула покінчити зі справою якнайшвидше. Це жахливо мене дратувало, особливо через те, що мені страх як хотілося дізнатись, яким чином в печеру проникало світло, чи була ця система створена руками людини, а чи самою природою, і чи використовувалася вона у якийсь спосіб у давнину — що здавалося цілком імовірним. Проте ми втішали себе думкою, що на зворотному шляху оглянемо все як слід, і послідували за нашою зловісною провідницею.
Все вперед і вперед вела вона нас, просто до найдальшого закутка величезної мовчазної печери. Там ми побачили інші двері. Вони не утворювали вгорі арки, як перші, а були квадратні і нагадували вхід у єгипетський храм.
— Чи готові ви вступити в Чертог Смерті? — запитала Гагула, вочевидь із метою нас приголомшити.
— Веди ж нас, Макдуфе[57].
Ми всі намагалися зберігати спокій, за винятком Фулати, яка схопила Гуда за руку, наче у пошуках захисту.
— Стає трохи страшнувато, — зауважив сер Генрі, заглядаючи в темне провалля дверей. — Ступайте вперед, Квотермейне: seniores priores[58]. Не примушуйте поважну леді чекати! — І він ввічливо пропустив мене вперед, за що я в душі анітрохи не був йому вдячний.
Тук-тук! — стукала по підлозі палиця старої Гагули. Вона шкандибала вперед темним проходом, зловісно хихикаючи. Охоплений якимось передчуттям нещастя, я мимоволі стишив ходу.
— Нумо, вперед, друже, — сказав Гуд, — інакше ми відстанемо від нашої прекрасної провідниці.
Я прискорив крок і невдовзі опинився в похмурій печері близько сорока футів завдовжки, футів тридцять завширшки і стільки ж заввишки. Очевидно, колись вона була витесана людськими руками. Це місце було освітлене значно гірше, аніж величезна сталактитова печера, яку ми щойно проминули. Єдине, що я розрізнив у пітьмі з першого погляду, був масивний кам’яний стіл, що тягнувся уздовж усієї печери, на чолі якого сиділа велетенська біла фігура. Навкруги столу також сиділи білі постаті нормальних розмірів. Потім мені вдалося розгледіти в центрі столу якийсь коричневий предмет, а ще через мить мої очі звикли до напівтемряви, і я побачив, що це були за фігури, і прожогом кинувся геть так хутко, як тільки здатні були бігти мої ноги. Взагалі-то, я не з нервових людей і до того ж зовсім не забобонний, оскільки мав чимало нагод переконатися в безглуздості марновірств, але повинен зізнатися, що побачене так уразило мене, що якби сер Генрі не схопив мене за комір, то, чесно кажучи, через п’ять хвилин мене не було б уже в сталактитовій печері. Ні за які, хоч усі, алмази Кімберлі, я б туди не повернувся. Але сер Генрі тримав мене так міцно, що мені не залишалося нічого іншого, як підкоритися своїй долі. А через секунду, коли і його очі звикли до темряви, він умить відпустив мого коміра і став витирати з чола холодний піт. Щодо Гуда — він тихо лаявся, а Фулата злякано кинулася йому на груди.
Тільки Гагула хихикала голосно і втішено.
Дійсно, видовище було моторошне. У дальньому кінці довгого кам’яного столу, тримаючи в кістлявих пальцях величезного білого списа, сиділа сама Смерть у вигляді колосального людського скелета, більше п’ятнадцяти футів заввишки. Вона тримала спис над головою, ніби збираючись завдати удару. Другою кістлявою рукою вона спиралася на кам’яний стіл, як людина, що підводиться зі свого сидіння, а весь скелет нахилився вперед, так що його шийні хребці і блискучий череп, що вишкірив зуби, були напружено витягнуті в наш бік. Порожні очниці скелета втупилися в нас, а щелепи були трохи розімкнені, неначе він от-от заговорить.
— Сили небесні! — прошепотів я ошелешено. — Що ж це таке?
— А це що за фігури? — запитав Гуд, показуючи на біле товариство, що сиділо за столом.
— А що ж там за предмет, чорт забирай? — схвильовано сказав сер Генрі, показуючи на коричневу істоту, що сиділа за столом.
— Хи-хи-хи! — сміялася Гагула. — Горе тим, хто входить до Чертога Смерті! Хи-хи-хи! Ха-ха! Підійди ж, Інкубу, ти, що такий відважний у бою, наблизься і поглянь на того, кого ти убив! — І з цими словами стара ухопила його за рукав своїми кістлявими пальцями і потягла до столу.
Ми пішли за ними.
Раптом вона зупинилася і показала на коричневу фігуру, що сиділа за столом. Сер Генрі подивився туди і з криком відскочив назад. Не дивно, що він був такий схвильований — там, за столом, сидів величезний труп Хвали, останнього короля кукуанів. Він був абсолютно голий, а голова його, відсічена бойовою сокирою сера Генрі, покоїлася у нього на колінах. Вся поверхня мертвого тіла була покрита тонкою склоподібною плівкою, від чого воно здавалося ще страхітливішим. Спочатку ми абсолютно не могли здогадатися про походження цієї плівки, але раптом помітили, що зі стелі печери регулярно падають краплі води — кап! кап! кап! — просто на шию трупа, звідки вода збігала, розтікаючись по всій його поверхні, і нарешті проникала через крихітний отвір, просвердлений в столі. Тоді мені все стало ясно: тіло Твали перетворювалося на сталактит.
Погляд, кинутий на білі фігури, що сиділи на кам’яному постаменті, який оточував цей страшний стіл, підтвердив правильність мого здогаду. Це, поза сумнівом, були людські тіла, точніше, те, що колись було людським тілом, а нині перетворилося на сталактити. У такий спосіб кукуани від давніх-давен зберігали тіла своїх померлих королів: вони перетворювали їх на камінь.