Знову зімкнувши свої ряди, вони стояли пліч-о-пліч у мовчанні, чекаючи нової атаки. Я з радістю помітив серед них біляву бороду сера Генрі. Він ходив туди й сюди, встановлюючи порядок. Отже, він був іще живий!

Тим часом ми підійшли до поля бою, покритого тілами загиблих, поранених і тих, що конали. Їх було не менше чотирьох тисяч чоловік, і земля була буквально залита кров’ю. Ігнозі віддав наказ, який був швидко переданий по рядах. Цей наказ забороняв вбивати поранених ворогів і, наскільки ми могли спостерігати, виконувався неухильно. Інакше видовище було б жахливим. Правда, розмірковувати над цим нам було ніколи.

Другий полк, де у воїнів, на відміну від інших, плюмажі, короткі спіднички і щити були білого кольору, наближався, щоб атакувати дві тисячі ще живих Сірих, які стояли, як і перше, в зловісному мовчанні. І знов, коли супротивник підійшов на відстань сорока ярдів або близько того, Сірі обрушилися на нього з нищівною силою. Пролунав оглушливий брязкіт щитів, що стикалися в герці, і похмура трагедія повторилася знов. Якийсь час здавалося майже неможливим, що Сірим вдасться взяти верх. Атакуючий полк, переважно з молодих воїнів, бився надзвичайно люто, і спочатку здавалося, що Сірі знесилюються під навалою цієї маси людей. Різанина була страхітлива, сотні воїнів щохвилини падали пораненими і убитими. Серед криків і стогонів вмираючих, супроводжуваних брязкотом схрещених списів, лунав безперервний вигук торжества “Бий, бий!”, який видавав переможець тої миті, коли прохромлював своїм списом тіло полеглого ворога.

Проте виняткова стійкість, мужність і дисципліна можуть творити чудо. Крім того, один досвідчений солдат вартий двох новачків — це невдовзі стало очевидним. Щойно ми подумали про поразку Сірих і приготувалися зайняти їхнє місце, як я почув низький голос сера Генрі, що пересилював шум битви. На мить я побачив його бойову сокиру, якою він вимахував у повітрі над своїм плюмажем. Потім сталася якась зміна. Сірі припинили відступ. Вони стояли нерухомо як скеля, об яку знов і знов розбивалися люті хвилі списоносців лише для того, щоб котитися назад. Раптом вони рушили знов і цього разу — вперед. Оскільки не було диму від вогнепальної зброї, ми змогли розгледіти все чітко. Ще хвилина — і атака ослабла.

— Так, це справжні воїни! Вони знов здобудуть перемогу! — вигукнув Ігнозі, який скреготів зубами від хвилювання, стоячи поряд зі мною. — Дивися, ось вона, перемога!

І тут, наче клубки диму, що вирвалися з жерла гармати, атакуючий полк розколовся на окремі купки, воїни летіли нестримно, а за ними розвівалися за вітром їхні білі плюмажі. Отже, супротивники залишилися переможцями, але — на жаль! — полку більше не було. Від потрійної лінії доблесних воїнів чисельністю три тисячі чоловік, що сорок хвилин тому розпочали бій, залишилося що найбільше близько шестисот, від ніг до голови обіллятих кров’ю. Решта загинули. Розмахуючи списами в повітрі, воїни, що лишилися в живих, видали переможний клич. Ми сподівалися, що тепер вони відійдуть туди, де стояли ми, але натомість вони кинулися вперед, переслідуючи супротивника, що тікав. Пробігши близько ста ярдів, вони захопили невеликий пагорб із пологими схилами і, знову вишикувавшись у три ряди, утворили довкола потрійне кільце. Потім — о щастя! — я на мить побачив сера Генрі, очевидно, неушкодженого, що стояв на узвишші. З ним був наш старий друг Інфадус. Але полки Твали знов атакували приречених на смерть одчайдухів, і зав’язався новий бій. Мабуть, кожен, хто читає цю історію, давно уже збагнув, що я трохи боязкий і, відверто кажучи, зовсім не прагну вплутуватися в битви. Правда, мені часто випадало потрапляти в складні обставини і проливати людську кров, але я завжди відчував до цього найбільшу огиду і старався, якомога, не втратити ні краплі власної крові, навіть не соромлячись накивати п’ятами, якщо це підказував мені здоровий глузд. Проте у цей момент я вперше в житті відчув бойовий запал у грудях. Войовничі рядки з легенд Інголдзбі разом із кровожерними сценами зі Старого Заповіту постали в моїй пам’яті, як гриби в темряві. Кров моя, яка досі майже застигла від жаху, почала бурхливо пульсувати у венах, і мене охопило дике прагнення вбивати нещадно. Я озирнувся на щільні ряди воїнів позаду нас, і в голові майнуло: чи такий у мене вираз обличчя, як у них. Вони стояли, напружено витягнувши шиї, їхні руки судомно стискувалися, губи розтулилися, на обличчях застигла несамовита жага бою, очі пильно видивлялися майбутню жертву.

Тільки в Ігнозі, якщо судити з його здатності володіти собою, серце билося, мабуть, спокійно, як завжди, під плащем з леопардової шкури, хоча і він безперервно скреготів зубами. Далі я не міг витримати.

— Невже ми повинні стояти тут, поки не вростемо у землю корінням, Амбопо, тобто Ігнозі, і чекати, щоб Твала знищив наших братів там, біля пагорба? — запитав я.

— О ні, Макумазане, — відповів він, — дивися. Настає зручний момент — скористаємося ним!

У цей час свіжий полк навальним маневром обійшов кільце Сірих біля узвишшя і, розвернувшись, атакував їх з тилу.

Тоді, здійнявши свою бойову сокиру, Ігнозі дав сигнал до атаки. Прогримів бойовий клич кукуанів, і Буйволи, подібно до морського приливу, стрімко кинулися в атаку.

Я не в змозі розповісти, що за цим відбулося. Я пам’ятаю тільки несамовиту, але планомірну навалу, від якої, здавалося, здригнулася земля, раптово змінилася лінія фронту, і полк, проти якого була спрямована атака, переформував ряди, потім — страшний удар, приглушений гул голосів і безперервний блискіт списів — усе це я бачив крізь криваво-червоний туман.

Коли моя свідомість проясніла, я побачив, що стою серед жменьки вцілілих, неподалік вершини пагорба. Простісінько переді мною стояв не хто інший, як… сам сер Генрі! Тоді я не мав ані найменшого уявлення про те, як я туди потрапив. Сер Генрі згодом розказав мені, що несамовита атака Буйволів винесла мене майже до його ніг, де я й лишився, коли вони подалися назад. Він вирвався з кільця, утвореного Сірими, і знов утягнув мене всередину.

Що ж до битви, яка розгорілася опісля, то хто візьметься описати її? Маси воїнів щомиті хвилями накочувалися на наше кільце, що зменшувалося, знов і знов ми відбивали їх натиск. Здається, я колись уже читав про подібну битву:

Це було грандіозне видовище. Час від часу ряди супротивника хоробро переходили в наступ, долаючи бар’єри з трупів своїх воїнів. Іноді вони йшли, тримаючи перед собою убитих для захисту від ударів наших списів, але йшли лише для того, щоб приєднати до гори загиблих свої власні тіла.

Я із захопленням спостерігав, як старий воїн Інфадус стійко і врівноважено, неначе на параді, вигукував накази, сипав глузливі зауваження і навіть жартував, щоб піднести дух жменьки вцілілих воїнів. Коли ж насувалася чергова хвиля атакуючих, він кидався туди, де було найгарячіше, щоб особисто відбивати атаку. Та все ж ще більш прекрасне видовище являв сер Генрі. Страусині пера, що прикрашали його голову, хтось зрізав ударом списа, і його довге біляве волосся розвівалося за вітром. Він стояв непохитно, цей гігант, схожий на стародавнього данця, його руки, сокира, кольчуга — все було залляте кров’ю, і ніхто не міг витримати завданого ним удару. Вряди-годи я бачив, як він обрушував свій удар на якогось відважного воїна, що наважився змагатися з ним у герці. Вражаючи ворога, він кричав “О-хой! О-хой!” — зовсім як його беркширські предки. Його удар пробивав щити, ламав на друзки списи, обрушувався на голову ворога, аж поки вже ніхто не наважувався наблизитися до білого гіганта “umtagati” — тобто чаклуна, який у гущі бою залишався неушкодженим.

Але раптом по рядах ворогів прокотилося: “Твала, Твала!”, і з самої гущавини атакуючих вибіг не хто інший, як сам одноокий велет-король, також озброєний бойовою сокирою, щитом і одягнений в кольчугу.