— Знаю я цей відпочинок. А завтра цілий день…

— Не бурчи. Завтра буду свіженький, як огірочок. — Бобрьонок рішуче повернув до завулку, в кінці якого в дерев’яному будиночку займала разом з подругою невеличку кімнату Галя. Не постукав, а пошкрябав у шибку, і двері одразу розчинилися, зовсім одразу, і це свідчило, що Галя зачекалася його. Стояла на порозі не в гімнастерці з двома медалями, в якій всі звикли бачити її, а в квітчастій сукні з великим декольте.

Бобрьонок забув, що жінки можуть узуватися в щось інше, крім чобіт, а Галя стояла в туфлях на високих каблуках, і шовкові панчохи відтіняли стрункість її ніг.

— Галю! — тільки й мовив Бобрьонок, ступив крок до неї, але вона не притулилася, як звичайно, а навіть відступила й запитала:

— Я тобі подобаюсь?

Бобрьонок хотів сказати, що вона подобається йому завжди й усякою в грубих чоботах і довгій шинелі, в гімнастерці з двома медалями, в шапці, з-під якої стирчать кіски, а сьогодні вона взагалі не земна.

Галі вистачило мовчазного захоплення Бобрьонка, вона відступила, пропускаючи його в кут кімнати до столу, де стояли тарілки із скромною вечерею.

— Вас затримав Карий? — лише запитала.

— Угу…

— Щось важливе?

— Віктор заїде за мною о п’ятій.

— О господи!

— Треба…

— Та розумію, що треба… — нараз Галина поклала йому голову на плече. Бобрьонкові одразу розхотілося їсти, й він потягнувся до неї, однак Галина насварилася на нього пальцем: поїж як слід.

Повечерявши, Бобрьонок пересів на Галинине ліжко, якщо можна було назвати ліжком збиту з грубих дощок широку лаву з тонким, набитим соломою матрацом. Галина одразу дмухнула в гасову лампу.

Потім Бобрьонок лежав, розплющивши очі, сон не йшов до нього, бо відчував, що Галина стривожена чимось. Раптом вона зашепотіла йому у вухо:

— Мій коханий Ігоре, ми матимемо з тобою дитину. От бачиш, у нас свято, і я хочу, аби ти ще більше любив мене.

Бобрьонок уткнувся обличчям у Галинине плече — невже це правда?

— Поїдеш до матері? — запитав.

— Куди ж іще?

Галинині батьки мешкали в Узині, містечку під Києвом, мали там будиночок, невеличке господарство — принаймні, подумав Бобрьонок, його дружина буде влаштована. А там скінчиться війна…

Галина витягнулася біля нього, заклала руки за голову, сказала тихо:

— Може, хтось і осудить мене…. Йду з війни, а люди туг лишаються… Та ж Іринка, — кивнула на ліжко поруч, — скаже: от влаштувалася — і чоловіка має, і додому поїхала…

— Я їй скажу!

— Усім рота не затулиш… Але я так думаю: пішла я на війну добровільно, сама на курси зв’язківців напросилася, бо тоді важко було, німці он де стояли, і кожен мусив чимось допомогти. Два роки я в армії, хіба не досить?

— Ти в мене хоробрий і розумний, мій лейтенанте, — зробив спробу пожартувати Бобрьонок, але жінка не сприйняла жарту, видно, Галині треба було виговоритися, самій усвідомити ціну свого вчинку, бо вела далі серйозно:

— Я за два роки знаєш чого набачилася!

— Знаю.

— Он як німця женемо, скоро в Німеччині будемо, кінець війні, а я народжу дитину й чекатиму тебе.

— Рідна ти моя! — розчулився Бобрьонок. — Звичайно, народиш, і я повернусь.

— Бережи себе, — наказала Галина, і майор уперше відчув у її тоні якусь зовсім нову нотку, мабуть, владність.

— Берегтиму, — пообіцяв зовсім щиро, хоча й знав, та й вона знала, яка ефемерна зараз на фронті ця обіцянка, і, може, завтра на них з Толкуновим чекає сутичка з озброєними диверсантами, а хто скаже, чим вона закінчиться?

13

Вони йшли години дві гущавиною і болотами, й нарешті Муха вивів їх до неширокої, але довгої і рівної лісової галявини. Харитон зупинився і аж присвиснув од задоволення. Потім ходив по галявині, вимірюючи її кроками, щось сказав радистові, й вони засміялися вдоволено, як люди, котрі нарешті знайшли те, що довго шукали.

Юрко сидів на траві, поклавши на коліна автомат, і дивився, як сонце торкається верхівок сосен та ялин. Навпроти нього з протилежного боку галявини росла висока сигла[1] — агенти постояли, тицяючи в неї пальцями, і Юрко збагнув, що сипла стала для них добрим орієнтиром.

Скруха допікала Юркові от уже два дні: з того часу, як дізнався, що Харитон з помічником — німецькі агенти. Несимпатичний йому й сам Харитон — лобань з сорокатим обличчям і маленькими хитрими очицями; Юркові чомусь весь час здавалося, що Харитон стежать за ним, принаймні кілька разів ловиз пл соб; його вивчаючий погляд — від цього погляду ставало ніяково й тривожно, як дитині, що прошпетилася.

Ось і зараз Харитон підійшов до нього, зупинився, розставивши ноги в міцних чоботях, подивився пильно й запитав:

— Ну, що думаєш?

Юрко думав, що йому огидний цей перевертень з погонами радянського офіцера й навіть орденами на грудях, але тільки знизав невизначено очима: мовляв, що йому думати й для чого, коли існує начальство — він людина мала…

Мабуть, Харитонові сподобалася саме ця Юркова невизначеність, бо мовив, підморгнувши:

— Тепер, хлопче, вже скоро… Хочеш туди? — помахав рукою на сиглу, за якою сідало сонце.

— Куди саме?

— На кудишню гору… — засміявся Харитон, видно, дуже задоволений своїм жартом. — Ти мені подобаєшся, і, може, я тебе заберу.

Цього тільки йому бракувало — потрапити на німецьку службу, подумав Юрко з відразою, але нараз усвідомив, що вже, власне, служить — хоче цього чи ні, а вже на гачку, бо допомагає гітлерівським агентам і робить це цілком свідомо. Адже знає, хто такі Харитон з Михайлом — шпигуни й диверсанти, а зараз вони, мабуть, шукають майданчик для посадки літака, точніше вже знайшли, бо он як усміхаються.

Підійшли Муха з Михайлом, і Харитон наказав:

— Ви, пане сотняку, повертайтеся з Михайлом до схрону, а я з хлопцем підскочу до села.

— Це для чого? — не збагнув Михайло. — Мірошник удень поїхав до міста й повернеться завтра.

Муха зневажливо поплескав його по плечі.

— Я б на твоєму місці був догадливішим…

— Мірошничиха? — чомусь аж зрадів Михайло. — Ти про неї? Про Зіну?

— Коли пана Семенюка нема…

— Можна й побавитися… — додав радист. — Шкода, я б також не відмовився.

— Годі, — обірвав їх Харитон. — У мене в Квасові справи.

Але ніхто йому не повірив, навіть Юрко — проте ніхто до хлопця й не звертався, наче він був порожнім місцем.

Отже, із злістю подумав Юрко, до чого він докотився: попихач, який прикриватиме брудні справи клятого диверсанта… Але нічого не сказав і поплентався за Харитоном, як побитий собака.

Село облягалося рано, надто тепер, коли гас привозили рідко, а від сліпаків люди вже відвикли: Квасів світився поодинокими вогниками, і Харитон, постоявши трохи на узліссі, посунув до села через леваду. Він ішов тихо і обережно, обираючи низини, де лежали смуги вечірнього туману, але не дуже крився, та й, зрештою, мав справні документи, а чого й від кого критися старшому лейтенантові Червоної Армії?

У Семенюка гас був, і вікна світилися. Харитон постукав вимогливо й голосно, і Зіна відчинила йому, не вагаючись. Можливо, чекала на когось іншого, однак зовсім не збентежилася, побачивши гостя, і з готовністю пропустила його до хати.

Юрко ступив за Харитоном, але той загородив дорогу.

— Ти, хлопче, — реготнув коротко, — заночуй у клуні, там тепло й сіном пахне, а я тебе підніму, коли треба.

Клямка за ним клацнула визивно, та що робити, цей Харитон був, починаючи зі спадистого лоба, дзьобатого обличчя і кінчаючи чобітьми сорок четвертого розміру, якимсь уособленням нахабства й самовпевненості.

Юрко подався до клуні, проте не зайшов усередину, всівся на кругляках, що лежали біля дверей, притулившись спиною до одвірка. Сидів і дивився на зоряне небо без жодної хмаринки; Чумацький Шлях блищав сріблом, і якась зірка мерехтіла й, здавалося, рухалася. “Отак і Земля наша мерехтить комусь”, — подумав Юрко і одразу згадав Катрусю, точніше, думав про неї завжди, але тепер вона ніби сіла поруч на кругляки, помацав навіть рукою — боже мій, що б він віддав, аби дівчина справді опинилася тут!..