Охорона Муссоліні фактично не чинила опору. З планерів без розпізнавальних знаків, що сідали один за одним, вистрибували озброєні солдати. Визначити, хто вони, не було можливості — десантники були одягнуті в комбінезони. Зважаючи на круглі сталеві каски, карабінери вирішили, що це англійці чи американці, які прибули за Муссоліні, і охорона дуче розчинила Двері. Вже після цього дехто збагнув, що це помилка, та було пізно. Вперед прорвався Скорцені, вигукувши: “Mani in alto!” Команда “Руки вгору!” була єдиним італійським реченням, яке завчив він перед вильотом.

Увірвавшись до будинку, Скорцені найперше- розтрощив автоматом рацію, десантники вже обеззброїли охорону. Скорцені наказав провести себе до дуче. Ставши перед Муссоліні струнко, доповів, що визволяє його за наказом Гітлера.

Майже одразу надійшла радіограма, що розташовану в долині станцію фунікулера також захоплено десантниками, а літак “Фізелер Шторх”, яким мали переправити Муссоліні до Німеччини, скоро прибуде. Однак у зв’язку з тим, що з гірського лугу, вкритого камінням, важко було злетіти, літак міг узяти лише двох чоловік. Скорцені наказав підніматися втрьох. Перевантажений літак насилу злетів. А вранці ставка фюрера повідомила, що дуче визволено.

— Це була важка справа й майже безнадійна, — повторив Скорцені. — І от що, — перегнувся через столик до Іполитова, — мушу сказати вам: якби я розгубився бодай на мить, карабінер прикінчив би мене. Так, ця паршива італійська свиня встигла б вистрілити — я перестрибнув через паркан, а він уже підняв автомат, мені лишалося півсекунди, і якби я не встиг натиснути на гашетку, він скосив би мене. — Штурмбанфюрер налив ще по чарці й вихилив свою одним духом, що свідчило про хвилювання. — І я мушу порадити вам, Іполитов, стріляйте першим, завжди стріляйте першим, секунда вагання може коштувати життя, а це не входить у наші плани, сподіваюсь, це не входить і у ваші плани, Іполитов? — Він зареготав голосно, видно, і справді жарт сподобався йому.

— Не входить, гер штурмбанфюрер, — признався чесно.

— От ми й домовились… Пийте коньяк, Іполитов, і я впевнений, що ми з вами вип’ємо після повернення за вашу перемогу.

— За нашу спільну перемогу, — уточнив Іполитов. І це уточнення імпонувало Скорцені, бо сказав:

— Так, ми попрацювали досить багато й не шкодували витрат. Ви знаєте, скільки коштуватиме ваша акція?

— Звідки ж?

— Близько п’яти мільйонів марок. — Навіть обличчя в Скорцені витяглося від значущості названої суми. — Ви уявляєте, що таке п’ять мільйонів?

— Уявляю. — Іполитов справді був вражений.

— За ці гроші ми змогли б закинути в російський тил біс його зна скільки агентів, але закидаємо тільки вас з мадам Судовою, здається, вона вже стала вашою жінкою, чи не так?

— Ми оформили наші стосунки, — без ентузіазму відповів Іполитов. Тепер усе частіше згадував Ніну, біс з нею, що гестапівка, але ж запала в душу, й ніяка Сулова не могла витравити згадку про незабутній вечір у зовні нереспектабельному будинку,

— Як її успіхи?

— Вчиться працювати на рації. Інструктори задоволені.

— Кажуть, вона смілива й рішуча жінка.

— Надто рішуча…

Скорцені вловив підтекст репліки Іполитова, зареготав і махнув рукою.

— Не беріть це особливо до душі, — порадив. — Людей слід використовувати, поки вони нам потрібні. Мадам Сулова може не повернутися, а якщо й повернеться, то для вас тоді не буде нічого неможливого. Розлучення оформляється дуже швидко.

— Сподіваюсь, до цього не дійде, — покривив душею Іполитов, але одразу перевів розмову на інше: — Я мушу мати справжні документи, гер штурмбанфюрер. У крайньому разі сфабрикувати їх повинні найкращі спеціалісти.

— О-о, не хвилюйтеся, — застережливо підвів руку Скорцені. — У “Цепеліні” працюють знавці своєї справи. І от що, — швидко дістав щось із шухляди столу. — От, можете помилуватися!..

Він простягнув розкриту долоню, й Іполитов побачив Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Справжню Золоту Зірку з червоною стрічкою — вона виблискувала на долоні, а поруч лежав орден Леніна.

— Де? — аж задихнувся Іполитов. — Де ви взяли? Невже справжні?

— Справжнісінькі! — самовдоволено посміхнувся Скорцені. — Був такий російський генерал-майор. Потрапив до нас у полон в сорок першому році. Тепер ця Зірочка стане вашою.

Іполитов уявив себе десь на московській вулиці із Зіркою Героя і як озираються на нього перехожі. Сказав серйозно:

— Росіяни поважають своїх героїв, і ця Зірка — найкраща рекомендація і перепустка будь-куди.

Скорцені заховав орден і Зірку до шухляди столу.

— Ви одержите їх свого часу, — пообіцяв, — разом з відповідними документами. — Повагався трохи й дістав з кишені срібний брелок для ключів. Подав Іполитову: — Цей талісман був зі мною, коли я визволяв дуче. Бачите — подряпина, зачепив за колючий дріт, коли перестрибував паркан. Нехай цей талісман допоможе тепер вам, Іполитов. Ви вірите в прикмети?

Іполитов не вірив ні в бога, ні в чорта, проте відповів, вдячно дивлячись у вічі штурмбанфюрера:

— Я сподіваюсь, що цей талісман принесе мені щастя, і щиро вдячний вам. Кращого подарунка бути не може.

Скорцені підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено, й Іполитов пішов, затиснувши в спітнілій долоні талісман з подряпиною.

12

У Карого від недосипання набрякли повіки, проте полковник, як завжди, був чисто виголений, і від нього пахло гарним одеколоном. Він постукував тупим кінцем олівця по розкладеній на столі карті, казав Бобрьонкові й Толкунову, що примостилися поруч:

— До вашого квадрата входять два великих села — Квасів і Дідилів — та навколишні ліси. Інші групи прочешуть всю місцевість від ковельського шосе на схід, тобто район виходу в ефір ворожої рації. Якщо шпигуни ще не залишили цей район, ви повинні обов’язковою знайти їх.

Толкунов заперечив:

— Так вони й чекають на нас. Давно вже накивали п’ятами.

— Цілком можливий і такий варіант, — погодився полковник, але без ентузіазму. — Все може бути, капітане, та інтуїція підказує мені, що шпигуни затаїлися. Чогось вичікують, збирають дані або готують якусь операцію. Що підтверджує цю думку? По-перше, повідомлення нашого розвідника з “Цепеліну”, що диверсійна група висаджується в конкретному районі з важливим завданням. Правда, вони могли висадитися в нашому районі, а для виконання завдання передислокуватися в інший. Та це малоймовірно. Чому? Дуже просто, для чого їм пересуватися в інший район, весь час ризикуючи, коли простіше було б висадитися саме там. — По-мітив заперечливий рух Бобрьонка й додав: — Передбачаю ваші сумніви, майоре. Справді, буває й так, що диверсантів висаджують далеко від місцевості, де вони мають діяти, щоб замести сліди. Ллє в такому разі вони намагаються якнайшвидше відійти від місця висадки. А що в нас? Вони виходять в ефір лише на третій день і недалеко від лісу, де ви знайшли парашут. Отже, напевно, ворожі агенти затаїлися десь у нашому районі й вичікують зручного моменту, щоб перейти до рішучих дій.

— Або з допомогою залишеної тут німцями агентури збирають шпигунську інформацію, — додав Толкунов.

Бобрьонок похитав головою.

— Навряд, — не погодився. — Розвідувальні дані треба передавати щодня, а вони сидять мовчки. Щось готують, але що?

Полковник зиркнув на годинник.

— На світанку мусите бути в районі Дідилова, — наказав. — Зберіть актив і поговоріть з людьми. Не виключено, що агенти встановили контакт із залишками бандерівських банд. Правда, в цьому районі їх начебто нема, проте ніхто цього категорично не може твердити. Виїзд о п’ятій тридцять. Ідіть і відпочивайте.

— Вам би також не завадило, товаришу полковник, — сказав Бобрьонок.

— Не завадило б, — одразу погодився Карий. — Але мушу ще подзвонити генералові.

Вийшли на темну вулицю, і Бобрьонок попросив Толкунова:

— Заїдеш за мною.

— Знову до Галі?

— Обіцяв заскочити.

— Чув, що полковник наказав: відпочивати.

— Я в неї посплю. Сусідка чергує.