— Мені потрібна довідка, — мовив коротко.

Власне, довідок Фаїна Наумівна не давала, тож одразу втратила інтерес до Коренчука й порадила:

— Зверніться до загальної канцелярії.

Коренчук дістав посвідчення і не без зловтіхи побачив, як змінилася Фаїна Наумівна: пом’якшала, очі зробилися масляними, а посмішка догідливою.

— Так би й сказали, — зауважила, — а я до вас як до простого командированого. Відбою нема…

Коренчук міг би сказати: якби не ті настирливі прохачі, не існувало б і посади Фаїни Наумівни, але утримався.

— Мені казали, що у вас гарна пам’ять і’ зможете допомогти нам.

— Без пам’яті тут нема чого робити, молодий чоловіче, — відповіла самовпевнено.

— То, може, пригадаєте: місяць тому, а точніше, другого червня за бронею вашого міністерства в готелі “Київ” одержав номер “люкс” Михайло Микитович Манжула. Чи не могли б ви сказати, за чиїм розпорядженням йому видали цю броню?

— “Люкс” у “Києві”? — наморщила чоло Фаїна Наумівна. — Так, пригадую. Просили з главку, точно, дзвонив сам… Але, чекайте, щоб не помилитися… — Вона дістала якийсь журнал, погортала сторінки й нарешті знайшла потрібне. — Так, я не помилилася. Дзвонив заступник начальника главку товариш Татаров — сам Гаврило Климентійович. Пригадую: дуже просив, бо той Манжула якийсь пуриц… — затнулася. — Сподіваюсь, зрозуміли, ну, важлива персона, і йому треба вибити “люкс”. Звичайно, було важко, та я зробила. А в чому справа? — затривожилася, збагнувши, що міліція такими справами даремно не цікавиться. — Що з цим Манжулою? Бо товариш Татаров, самі розумієте, відомий керівник і даремно не дзвонитиме.

— Готельні справи… — невизначено пояснив Коренчук. — Дещо розслідуємо.

— А-а… — зітхнула полегшено. — Там є за що зачепитися. А я думаю: чому товариш Татаров? Така поважна людина.

— Звичайно, — підтакнув Коренчук, — і тому я просив би вас нікому не казати про нашу розмову.

— Могила, — пообіцяла Фаїна Наумівна.

Коренчук ішов довгим міністерським коридором, важкий портфель відтягував йому руку, але він звик і до портфеля, і до щоденних паперів, розмов, допитів…

Не міг звикнути тільки до людської ницості.

Спочатку — директор того заводу, лагідна й усміхнена людина, ніколи й не подумаєш, що звичайнісінький пройда й шахрай.

А тепер — Татаров, заступник начальника главку.

Поважна людина, певно, ділова, енергійна, розумна…

Ні, подумав, виходить, не дуже розумна, не може злочинець бути розумним, бо розумна людина не збочить. Ні, все ж він не має рації, не збочить тільки людина ідейна й загартована, а розум, зрештою, не виключає підступності, розумна людина просто не може не знати, що кара неминуча, що уникнути її неможливо.

Ось і Татаров… Постать!

Коренчук поставив портфель на підлогу й зім’ятою хусточкою витер з чола піт. Підхопив портфель і почимчикував далі. Нехай буде хоч яка постать: перед законом усі рівні.

19. Президент танцював шейк.

Махав руками й хвицався, наче нерозумне теля, наспівував і посміхався щасливо.

Певно, збоку це виглядало кумедно: доросла лисувата людина з досить уже виразно окресленим черевцем викаблучується на самоті, але Президент танцював би зараз і під зневажливими, навіть презирливими поглядами, плювати на все, головне, що в тебе гарний настрій і легко на душі, що все добре й найбільші радощі попереду.

А що це саме так — попереду, — Президент не мав сумніву.

Годину тому подзвонив Шилінг і повідомив, аби Президент готувався: вони з Юлією скоро приїдуть до нього.

Президент згадав жінку в легкій сукні поруч з “Ладою” — довгонога, струнка й приваблива, і подумав: такої не мав ні разу в житті. І везе ж таким покидькам, як Шилінг. Ну, дала йому природа статуру й трохи вроди, дурепи й липнуть, а розум курячий, дрібнота нікчемна, чоловіків же любити й поважати слід не за м’язи, у справжнього чоловіка мусить бути голова на плечах і повна кишеня, аби жінка знала, що він може задовольнити всі її бажання.

Юлія!

Чудове ім’я, вирішив Президент і зупинився, випнувши груди. Він повинен сподобатися їй…

Президент вислизнув до передпокою, став перед старовинним дзеркалом у бронзовій оправі. Не без задоволення подивився на своє відображення. Картинно — бачив, як це роблять герої-коханці в театрі — відставив ногу, спершись носком замшевої туфлі на килимову доріжку.

Так, він мусить справити враження на Юлію. Модні темно-зелені вельветові джинси, біла бавовняна індійська сорочка з ледь помітною лейбичкою фірми, вшитою біля кишеньки, золотий хрестик на грудях — Президент подумав і розстебнув ще гудзик на сорочці: йому легше дихається і хрестик краще видно.

Спочатку Президент хотів зустріти гостей в атласній домашній куртці. Бачив у кіно, що саме в таких куртках ходять удома академіки й відомі артисти, навіть надів куртку й пройшовся в ній перед дзеркалом. Що не кажи, видовисько вражаюче, але все ж скинув її, подумавши: по-перше, в куртці спекотно, довго не всидиш, особливо, коли піддадуть; по-друге, вона все ж старить його, натякає на роки, а сьогодні йому, як ніколи, хотілося скинути зайвий десяток.

Тому й зупинився на молодіжному ансамблі: вельветові брюки, легка сорочка, підкреслені недбалість і навіть легковажність, але хрестик із справжнього золота й ланцюжок масивний, не кажучи вже про персні на пальцях. Один з печаткою. Президент чув, що такі колись носили російські вельможі, можливо, сам граф Потьомкін (про інших вельмож Президент не знав, а Потьомкін, кажуть, тримав у руках весь Південь, недарма назвали Таврійським, отже, цей граф — фірма, а все, що підпадало під це визначення, Президент звик цінувати й поважати.

Він подмухав на перстень і потер об вельветові джинси, поправив і другий, з діамантом, потьомкінський перстень жінка може й не оцінити, а от діамант побачить неодмінно, справжня жінка не може не побачити, а в тому, що Юлія — справжня, Президент не мав сумніву.

Так, жінка справжня і бажана.

Президент накрив в’єтнамськими, сплетеними з рисової соломки серветками журнальний столик і поставив на ньому два свічники. Вечори тепер довгі, але ж, коли почне сутеніти, вечеря при свічках набере особливого шарму — переконався в цьому, коли пригощав якусь дівчину в ялтинській “Ореанді”, випадкову знайому з набережної, котра не була варта ні свічок, ні “Ореанди”, але свічковий інтим подіяв на неї так, що пішла до нього в номер без особливих умовлянь.

Між свічниками Президент розставив пляшки з коньяком, віскі й джином. Зазирнув до холодильника й задоволено потер руки: сьомга, червона ікра, свіжа пісна шинка. Ну, звичайно, консерви, різні там шпроти, лосось у томаті, не кажучи вже про салат, який зробила Катерина.

Після того, як Президент розлучився з дружиною, що б робив без Катерини? Приходить зранку, прибирає, витирає пилюгу, варить борщі й смажить м’ясо, не жінка, а золото, і обходиться значно дешевше, ніж дружина навіть з середніми запитами.

Президент зиркнув на годинник: скоро мусять прийти…

Поміняв у магнітофоні бобину, притишив звук — квартиру заполонила легка, прозора, кришталева мелодія. Це вже потім, коли піддадуть і кров заграє в жилах, можна буде вдарити по Юлії шейком, а поки музика мусить розм’якшувати, настроювати на ліричний лад, пробуджувати ніжні емоції.

Президент ще раз пройшовся квартирою: здається, все гаразд і все враховане. Лишалося чекати, а чекати він не любив. Ліг на тахту, не скинувши туфлі, нетерпляче подригав ногою, одразу скочив і подався до лоджії. Звідси побачить Юлію здалеку — аби тільки Шилінг не помітив, що сам Президент виглядає її: задере носа й загилить зайву сотню, нема в цього пройди ні сорому, ні совісті. І Президент став так, аби самому бачити всіх, хто входить до будинку, проте щоб ніхто не помітив з вулиці. Й чого вони баряться?..

Ледь устиг подумати таке, як почув мелодію дзвоника в передпокої. Отже, він прогавив Шилінга — серце закалаталося приспішено, й Президент, глибоко зітхнувши, щоб заспокоїтись, пішов відчиняти.