Чоловік сердито замахав руками, либонь, попереджав Юхимова, що в нього поставлені закидушки, і той обминув їх, причаливши осторонь намету й прибережної зони, зайнятої його мешканцями.

Чоловік у крислатому капелюсі підвівся і стежив за маневрами катера неприязно, вторгнення чужинців не порадувало його — зрештою, це можна було зрозуміти: обираєш на дніпровій широчині затишний куточок, прагнеш тиші й спокою, а тут невідомо хто порушує твоє розмірене й усталене життя, до того ж ти нічого не можеш учинити: кожен має право причалити, поставити намет, розкласти вогнище, ловити рибу, навіть оглушити тебе транзистором, і єдине, що в таких випадках лишається робити — шукати собі нове затишне місце.

Але як прикро кидати старе: обжите, звичне, де навіть дніпрові лящі стали мало не свійськими…

Чоловік стояв і дивився, як виходять на берег незнайомці. Був він невеличкий на зріст і літній, весь його одяг становили солом’яний капелюх і вицвілі чорні сатинові труси, довгі, мало не до колін. Стояв і дивився мовчки, не відповів на Хаблакове привітання, повернувся і, не вимовивши ані слова, подався до намету.

Юхимов сів на носі катера, а Хаблак роздягнувся, розбігся і кинувся в воду з шумом, сміючись і вигукуючи щось, поплив, плескаючи долонями по воді й здіймаючи бризки ногами.

Чоловік у капелюсі вийшов з намету, сердито замахав на Хаблака руками.

— Ану тихше, — крикнув верескливо. — Рибу розженеш, бісова твоя душа! Я тобі зараз!..

Наче на підтвердження його слів і для зміцнення позиції цього миршавого й навіть кволого чоловіка з намету вивалився здоровань — також у чорних трусах, але без капелюха і в синій майці. Дідок сягав йому тільки по груди, а здоровань, здавалося, загородив собою весь вихід з намету — стояв, поклавши долоні на стегна, як уособлення сили, могутності, наче загрожував кожному, хто посміє вторгнутися в межі його володінь.

Але Хаблак не звернув уваги на недвозначне попередження здорованя, бризкався й пустував у воді, й тоді здоровань ступив кілька кроків до води й гукнув сердито:

— Ти чуєш, кому кажуть: рибу розлякаєш!

Хаблак ліг на спину, розкинув руки й запитав удавано наївно:

— А ловиться?

— Ловиться не ловиться, твоє яке діло?

Здоровань явно наривався на скандал, але Хаблакові за всяку ціну слід було уникнути сварки.

— Вибач, — мовив лагідно, — я не знав… — Він поплив до берега тихо, намагаючись не хлюпотіти, здоровань повернувся до нього у профіль, і Хаблак мало не занурився у воду од несподіванки.

Усе точно так, як описували спостережливі хлопчаки з приморського селища: прямий і наче перебитий ніс, круте підборіддя, вилицюватий — схожий на Енгібаряна, тільки в Енгрібаряна (Хаблак згадав, як стоїть той, тримаючи боксерів, які щойно закінчили поєдинок, посміхається привітно, готуючись підвести руку перможцеві) вираз обличчя зовсім інший, доброзичливий, а цей дивиться похмуро, навіть люто, і очі аж випромінюють злість.

Хаблак обережно виліз із води, приклав руку до серця, навіть зробив спробу вклонитися ввічливо. Усе — поза, голос, посмішка — мусили свідчити про його щире каяття. Куточками очей побачив, що його принизлива поза сподобалася здорованеві, риси обличчя в того пом’якшали, розслабився і опустив руки. Проте все ж пробуркотів загрозливо:

— Покупався і паняй. Місце зайняте!

— Зайняте, то й зайняте, — швидко погодився Хаблак. — Самі бачимо.

— А якщо бачите…

Хаблак пострибав на одній нозі, виливаючи воду з вуха. Показав пальцем на вогнище, над яким висів закіптюжений казанок — щось у ньому булькотіло й пахло смачно.

— Юшку варите? — запитав.

— А тобі що?

— Смачно пахне.

— Не для вас.

— Не для нас, то й не для нас, — погодився. — На всіх не наберешся. А я гадав: наша півлітра, ваша юшка.

Одразу відчув: його пропозиція не лишилась непоміченою. Здоровань перевів погляд на свого літнього товариша, той рішуче підтягнув довгі труси, можливо, цей жест був у них умовним знаком, але здоровань усе ж похитав головою і презирливо гмикнув.

— Півлітра на чотирьох… — зневажливо процідив крізь зуби.

Хаблак зрозумів його й улесливо-радісно уточнив:

— То знайдеться ще…

Літній ще рішучіше підтягнув труси: пропозиція справді видавалася спокусливою, і він, щоб відрізати здорованеві шлях до відступу, запитав:

— Самограй?

— Казьонка, — ще радісніше заявив Хаблак. — Чиста пшенична.

Певно, згадка про пшеничну остаточно розвіяла сумніви здорованя, бо риси обличчя його розгладилися і мовив мало не приязно:

— Тоді інша справа…

— Ми зараз, — заметушився Хаблак. — Ще маємо консерви та огірки. І хліба свіжого буханець.

— Тягни, — погодився здоровань і змів зі столу просто на пісок недоїдки. Постелив газету й наказав літньому: — Давай, Лук’яне, склянки, бо юшка вже готова.

Хаблак урочисто виставив на стіл дві пляшки. Юхимов приніс консерви, огірки й зелену цибулю, здоровань почав краяти хліб, а Лук’ян зняв з вогнища казанок, аби юшка трохи охолола.

Хаблак подав Лук’янові руку.

— Серьога, — відрекомендувався, — а це мій друг Володя Юхимов, його тут в Соснівці всі знають: інженер і начальник майстерень, а я на насосній станції вкалую.

— Із Соснівки, значить? — перепитав здоровань. Видно, це остаточно примирило його з гостями, бо сам подав Хаблакові руку й назвався:

— Яків.

Юхимов звично відкоркував пляшку, майже не дивлячись, розлив у склянки — вийшло точно порівну, й Лук’ян задоволено потер руки.

— Око! — мовив з повагою. — Одразу видно: чоловік має око й досвід. Тебе як, Володимиром звуть? Твоє здоров’я, Вово.

Хаблак підняв свою склянку. З його обличчя не сходила радісно-очікувальна посмішка, наче і перший ковток, і юшка, і цибуля з огірками віщували щось цікаве й значне.

— За знайомство, Якове! — сказав шанобливо й навіть підвівся, щоб ніхто не сумнівався в щирості його слів.

— Будьмо, — відповів той трохи недбало, як і годилося заможному господареві, коли приймає біднішого сусіда.

Випив Яків із задоволенням, для порядку помахав долонею перед ротом, відкусив огірка, захрумтів смачно, обводячи всіх очима, що відразу подобрішали.

— Воно, може, й правильно, — сказав, — що зібралася компанія. Бо ми вже з Лук’яном набридли один одному, погомоніти нема про що.

— Давно відпочиваєте? — співчутливо поцікавився Хаблак.

— Я ж кажу: аж набридло, — ухилився від прямої відповіді Яків.

— Але ж вода й повітря! — заперечив Юхимов. — Я завжди тільки на Дніпрі відпочиваю.

— Човен у тебе класний, — зауважив Лук’ян.

— Трохи є…

— Не трохи, а дуже. Я в цьому петраю. Водомет?

— Точно.

— Таких у Києві по пальцях перерахувати можна.

— У нас у Соснівці один.

— Сам робив?

— Не зовсім, хлопці допомагали.

— Без допомоги не обійдешся.

— Ваш? — тицьнув Юхимов пальцем у “Прогрес”?

— Яшка.

— Пристойна бляшанка.

— Точно, — реготнув Лук’ян, — у порівнянні з твоєю, бляшанка.

Хаблак аж примружився від задоволення. Коли човен справді належить Якову, вже сьогодні чи, в крайньому разі, завтра він знатиме прізвище Якова, адресу, зрештою, мало не все, що його цікавить.

Яків помітив Хаблакову радісну посмішку, але сприйняв й по-своєму.

— Пішло? — запитав.

— Гарно пішло, — ствердив Хаблак зовсім щиро, — якщо й далі так, повний порядок.

— Другу чарку під юшку, — розпорядився Лук’ян. Звільнив на столі місце, поставив казанок і роздав усім дерев’яні ложки.

Юшка жовтіла жиром і пахла лавровим листом та перцем, Хаблак ледь утримався від бажання попробувати, поки Юхимов з тою ж спритністю циркача наливав по другій.

Тепер випили мовчки, без тостів, Хаблак витримав паузу й набрав юшки після всіх, вона обпекла йому піднебіння, і на другу ложку подув так, що ледь не видув половину, проте тепер розпробував і похвалив:

— Давно не їв такої. Смачна.

— Бо риби багато, — пояснив Яків. — Риба тут ловиться, вчора ввечері навіть судак потрапив, ось, — підчепив ложкою і поклав шматок риби на газету перед Хаблаком, — покуштуй, бо судака не кожного дня впіймаєш.