— Все залежить від умов зовнішнього оточення, — багатозначно глянув на неї Герман.
— Боротьба за існування? — спробувала вколоти жінка.
— А якщо це приємно?
Вони подивилися одне одному в очі і засміялись. Обом подобалась ця гра. Між ними весь час щось стояло — якась перешкода, і обоє знали: варто їм захотіти, і ця перешкода зникне, та страшилися рішучого кроку…
Кремер підвівся.
— Лотта покаже вам місто, гер Шпехт, — проскрипів. — Здається, ви вперше у Бреслау?
— Та, сподіваюсь, не востаннє. Мені так сподобалося тут, що лічитиму дні до наступного приїзду.
— Після кожного відвідування вас ще сильніше тягтиме до нас, — недвозначно сказав старий. А Лотта опустила вії і трохи почервоніла.
Коли батько поїхав, Лотта попросила Германа допомогти їй розібрати папери чоловіка. Вони піднялись до колишнього кабінету Геллерта — великої кімнати, заставленої книжковими шафами. Лотта мерзлякувато стенула плечима. Герман торкнувся до її руки, та жінка відсахнулась од нього. Видно, спогади наринули на неї. Шпехт відійшов у протилежний куток кабінету. Лотта провела рукою по чолу, наче відганяючи од себе минуле. Попросила Германа дістати з верхніх полиць акуратно зв’язані пачки паперів.
— Батько після його загибелі, — пояснила, — все це власноручно упорядкував… Не розумію, чого Роберт хоче. У нас лишилися тільки конспекти лекцій, які чоловік читав в університеті, та якісь, по-моєму, не дуже важливі папери. Решта зберігалась у нього на роботі.
Лотта сіла на килим, підібгавши ноги. Вона перегортала зошити, листи, чернетки, списані дрібним почерком, відкладаючи окремо листи. Паку, де були зв’язані лише зошити у чорних коленкорових обкладинках, підсунула до Германа.
— Там конспекти, — махнула, рукою, — передивіться, будь ласка.
Перші два десятки зошитів були конспектами лек цій, прочитаних для студентів. Інші вражали хаотичністю записів. Бувало, що на сторінці лише одна формула, а решта площі рябіє знаками запитання, виписаними з особливою дбайливістю. На одній з сторінок Геллерт великими літерами написав: “Увага!” та вивів кілька формул, але потім закреслив усе і позначив: “Нісенітниця”. Були сторінки й зовсім чисті, були розмальовані різними чортиками, карикатурними профілями чоловіків.
Шпехт вже зовсім заплутався у безлічі цифр і формул, як раптом на першій сторінці одного із зошитів побачив крупно виписані літери: “Висновки”. Рівні рядки акуратних записів, цілі сторінки формул та цифр… Певно, це й цікавило Мора. На всякий випадок Герман скрутив зошит у трубочку, крадькома заховав до кишені.
В інших зошитах знову криво й косо зроблені записи, знову знаки оклику й запитання, карикатури… Шпехт переглянув усе, та не знайшов більш нічого вартого уваги.
Заглибившись у папери, Герман зовсім забув про Лотту і лише тепер глянув на неї. Вона сиділа спиною до нього і, тримаючи у руках пожовклого листа, тихенько схлипувала. Шпехт присунувся до неї і, розуміючи, що всі слова зараз зайві, мовчав. Лотта повернула до нього заплакане обличчя, хлипнула і раптом припала до його плеча. Цей невимушений жест розчулив Германа, він витяг хусточку і почав витирати струмочки, що стікали по щоках жінки.
— Він любив мене, — сказала Лотта. Забрала у Германа хусточку, витерла очі і усміхнулась жалібно. — Бачите, які ми швидкі на сльози.
Удвох вони швидко розібрали ділові і особисті папери Геллерта, відокремили ті, які хоча б трохи стосувались його роботи. Поверхово проглянувши їх, Шпехт упевнився, що це в основному ділове листування та консультації.
Уже в коридорі Герман сказав:
— Мені б не хотілося, аби Мор знав, що я допомагав розбирати папери. Можливо, йому це буде неприємно, все ж чужа рука торкалася робіт його товариша.
— Як хочете, мій друже. — Лотта стояла перед Шпехтом заплакана, та чомусь саме тепер вона здалась йому значно кращою, щось у ній було від тієї Лотти, яка грала Бетховена. — Як хочете, — повторила, — либонь, ви маєте рацію…
Тільки-но вони зібралися вирушити до міста, як приїхали Мор і Амрен. Після вчорашньої пиятики очі в есесівця запливли і стали зовсім маленькі.
— Голова не болить? — запитав він у Шпехта і по просив: — Нехай мені дадуть чарку коньяку, може, по легшає…
Випив не одну, а дві, не закушуючи, і лише після цього скривився, поскаржившись:
— Здоров’я, здається, у мене непогане, та, чорт зна що таке, вип’єш пляшку чи дві, і починає пекти… І звідки ця згага береться?
Лотта не витримала і зареготала.
— Коли після двох пляшок лише згага, то жити вам, штурмбанфюрер, до ста років…
Після коньяку Амрен повеселішав і запитав у Шпехта, чи не змінилися його наміри. Дізнавшись, що столики вже замовлено, почав весело насвистувати Видно, Амрену сподобалось, що Шпехт не поцікавився причиною їхнього візиту і визнав за потрібне пояснити:
— Роберт, розумієш, листувався з цим… як його… Геллертом… Ну, і треба подивитись, може, збереглися ці листи… Для чогось йому знадобились…
Продовжуючи насвистувати, піднявся слідом за Лоттою і Мором.
Через годину Шпехт почув голоси на другому поверсі. Певно, вийшли з кабінету і розмовляли в коридорі. Герман прислухався. Говорив Мор:
— Добре, Лотто, що ви зберегли зошити Теодора. Він був дуже талановитий фізик, я знов переконався в цьому, проглядаючи його записи. Гадав, що він усе ж таки встиг завершити свою працю. Це був би великий вклад у науку. Та я помилився.
— Ніхто не цікавився паперами покійного? — перебив Амрен. — Може, хтось із колишніх колег?
У Шпехта тенькнуло серце: невже зараз скаже?
— Всі папери батько склав власноручно, — відповіла Лотта. — Ніхто не знав, де вони заховані, крім нас двох. Лише сьогодні вранці я знов переглянула їх.
— Будемо вважати нашу місію невдалою, — сказав Мор.
Вони вже спускалися до холу. Шпехт відірвався од книги, байдуже відклав її. Мовив:
— Новітню літературу я сприймаю розумом, а не серцем. Класики все-таки уміли покопирсатись у людській душі. Як ви гадаєте, Мор, чи скоро ми зможемо забути Шіллера?
— Шіллера? — перепитав той. — А-а, ви про літературу. А я все про своє…
— Знайшли листи?
Мор здивовано глянув на Германа.
— Які листи?
— Геллерт, певно, спалив їх, — втрутився Амрен, неввічливо відтерши Мора плечем.
Мор непорозуміло дивився, та Герман поклав край небажаній розмові, запропонувавши:
— Ви, здається, на машині. Давайте провітримось перед обідом.
“Моя люба Доро! Давно тобі не писала, бо, чесно кажучи, не знала, що і як писати. Сама не розуміла себе і блукала серед трьох сосон. Ще й зараз блукаю між них і не знаю, коли знайду дорогу. Можливо, це тому, що мене (тобі першій зізнаюсь у цьому) влаштовує це блукання. Не хочеться розчаровуватись…
Ти завжди розуміла мене з першого слова і вже давно про все здогадалась. Так, у моє життя ввійшов мужчина. Я б сказала, що випадково ввійшов, але що не випадкове у нашому житті? А може, і саме життя — випадковість, може, воно не варте ні переживань, ані сліз наших. Ось бачиш, яка я меланхолійна, і не знаю, чого в мені більше — меланхолії чи надії…
Тепер — до діла.
Його привів батько — вони уклали якусь угоду, і батько танцював навколо нього. Ти ж знаєш, він завжди танцює, коли чує наживу. Чому батько привів його до нас, я зрозуміла потім — боявся позбутися вигідного клієнта, а поки що доручив його своїй дочці. Мені було нудно, і я вирішила розважитись, тим більше, що цей чоловік трохи імпонував мені.
Уяви собі — середній на зріст, стрункий, темно-русявий, з голубими блискучими очима. Трохи вразила мене настороженість, з якою він. тримався спочатку, і, я сказала б, внутрішня зосередженість. Я запросила його до себе, ми пили рейнвейн, вели легку розмову, мені було приємно кокетувати з ним і, чесно кажучи, хотілося закрутити йому голову.
Пробач, що я досі не назвала його. Герман Шпехт — колишній обер-лейтенант, звільнений з армії після поранення. Куля влучила в ногу, і він ходить з паличкою. Та все це не має значення — ні його справи, ні поранення, ні паличка.