— Говоріть, — підвела на нього очі Марія. — Ви так файно казали, що я ледь не заплакала.
— Що казати! — мовив Сливинський, а сам подумав: “На сьогодні досить. Якби не переборщити!” Закінчив, ніби жартома: — Легко сказати, та зробити — годі! Давайте краще чай пити…
Приніс чайник, налив Марії велику чашку. Вона трохи посунулась на подушці, випадково оголивши плече. Почервоніла, як дівчина, — чомусь їй весь час було соромно під уважним поглядом пана Модеста. Сердилась на себе, знала — це нерозважливо — отак впустити у своє помешкання зовсім незнайомого чоловіка, та не хотілося, щоб він пішов і більше не повернувся.
“Захопилася, мов гімназистка, — картала себе Марія і тут же знаходила виправдання: — Але ж було б нечемно випровадити його”.
Знову і знову згадувала, як сміливо кинувся Модест Володимирович на бандита з ножем. Така людина не може бути поганою. Правда, щось є в ньому неприємне. Та що? Подумала. Ні, це їй видається: на перший погляд він трохи солодкуватий, але ж це може бути підкреслена шанобливість. Крім того, треба ж розуміти і його — незнайома жінка і такі обставини. А який делікатний: помітив, як зашарілася вона, коли сповзла ковдра, і відразу одвернувся.
— Ви десь працюєте? — запитала його нараз Марія.
Насупився, махнув рукою.
— Волію краще сидіти вдома. Я колись добре заробляв, ну, і цікавився картинами. Маю непогану колекцію. Тепер доводиться відривати од серця. — Зітхнув. — Хліб насущний усім їсти треба…
— То можна було б десь влаштуватись…
— Це не для мене, — відповів серйозно. — Я інженер і, казали, путящий. Розмінюватись на дрібниці не хочеться, а йти на підприємство, — кинув на Марію уважний погляд, — наче непорядно…
“То ось ти який!” — зраділа Марія, але нічим не виказала свого задоволення. Позіхнула й сказала байдуже:
— Можливо, ви маєте рацію. Та колекцію картин має не кожен. У вас, либонь, справи, — натякнула, — а я відпочину…
— Дозволите завтра зазирнути? Коли, звичайно, не набридла моя присутність? — Пан Модест поставив питання так, що важко було відмовити. І ключа знов-таки “забув” повернути.
Про все це Сливинський коротко розповів Харнаку, Гауптштурмфюрер оспало потягував коньяк, спостерігаючи пана Модеста з-під напівопущених вій.
— А вам доведеться поморочити голову, — резюмував. — Тільки пам’ятайте, зволікати не можна. Вчора у місті знову з’явились більшовицькі листівки.
— Не хвилюйтесь, ми витягнемо з неї все, що вона знає і чого не знає! За успіх! — підняв келих Модест Сливинський.
Ганс Кремер, як і всі німці, любив свій дім. У кожного по-різному проявляється ця любов: один любить збирати книги і заставляє всі стіни стелажами, другий кожного дня натирає до дзеркального лиску підлогу, третій без кінця пересуває меблі, четвертий не ходить до пивної, а сидить з кухлем удома, в колі дітей… Ганс Кремер любив прикрашати свій дім килимами. Всі кімнати його двоповерхового особняка були занавішені килимами — перськими, бухарськими, кавказькими, китайськими. Килими на стінах, на підлозі, у коридорах. Навіть на ганку лежала якась химерно-яскрава циновка.
— Думаю, у мене одна з кращих у Німеччині колекцій килимів, — похвастав ювелір, коли вони із Шпехтом зайшли до розкішно обставленої вітальні. — До речі, якщо зустрінеться щось оригінальне, майте на увазі…
Кремер заглянув до холу.
— Лотто! — гукнув. — Завжди це дівчисько щезає…
Герман глянув на старого й подумав, що “дівчиськові”, певно, за сорок і, мабуть, ця вдова (як устиг попередити його Кремер) — типова німкеня такого віку — гладка, з м’ясистим обличчям і важкою ходою. Тим приємніше був здивований, коли побачив у дверях вітальні мініатюрну жіночку, коротко підстрижену під хлопчика, з дрібними, але правильними рисами обличчя і яскравими пухкими губами.
Лотта подивилася на Шпехта відверто цікавим поглядом. Певно, він сподобався їй, бо усміхнулася приязливо і вимовила звучним, мов дзвіночок, голосом:
— Рада вітати вас, гер Шпехт, у нашій скромній хижі. Сподіваюсь, вам тут не буде сумно! — грайливо опустила вії і пояснила: — Іноді у нас збирається приємна компанія.
Герман вклонився.
— Боюсь, що усі компанії, навіть найприємніші, можна проміняти заради вашого товариства, — спромігся він на важкуватий комплімент.
Фрау Лотта ще раз кинула на нього грайливий погляд.
“А ви мені подобаєтесь”, — наче сказала. Справді, цей Шпехт непоганий з себе: не дуже високий, та стрункий, з високим чолом і презирливо-гордовитою зморшкою між тонкими бровами. З характером хлопчик.
— Обід за півгодини, — попередив Кремер, — а зараз я покажу вам вашу кімнату.
Вони зійшли на другий поверх. Кімната з килимом на усю підлогу виходила вікнами в сад, мало не в шибку заглядала велика стара груша, обсипана золотистими плодами.
— Чудесно, — не втримався Шпехт, — після готелю тут справжній рай!
— А оце, — ювелір ледь відсунув килим на стіні, — також для вас. Сейф надійний і добре замаскований.
Візьміть ключ, є дублікат, та ви можете бути певні…
— Як вам не соромно, гер Кремер, — обірвав його Герман. — Сподіваюсь, це не остання наша справа, і кожного разу обидві сторони будуть задоволені.
— Дай боже, дай боже, — зітхнув старий.
Стіл був багато сервірований, та обід не задовольнив Германа. Кремер, сьорбаючи рідкий перловий суп, почав мову про важкі для німецької нації часи та про. обов’язок кожного внести свою долю у справу героїчної боротьби. Вимовляючи ці, вичитані, певно, з газетної передовиці слова, він акуратно порізав мініатюрний шматочок м’яса і довго жував, смакуючи.,
Герман подумав, що міг би проковтнути цей шматочок одразу, та, наслідуючи господаря, подрібнив м’ясо на тарілці і довго їв, точніше, удавав, що також довго жує. Підвів очі й побачив — Лотта подає йому якісь знаки. Ніяк не міг уторопати, що вона має на увазі, нарешті зрозумів — Лотта попереджає, щоб не звертав уваги на просторікування старого.
Після обіду Кремер попросив вибачення — він звик у цей час відпочивати — і пішов до себе. Лотта по-змовницьки підморгнула Германові і подала знак іти за нею.
— Тепер ми пообідаємо, — сказала, пропускаючи Шпехта до невеличкої кімнати. На столику стояла пляшка рейнвейну і шкварчали на гарячій сковорідці справжні біфштекси — одного з них вистачило б на чотири порції для Кремера.
— У батька дивацтво, — пояснила Лотта, — афішує, що ми задовольняємось лише одержаним на картки, Той обід, певно, лише роздратував вас, не соромтесь, їжте.
Вона підсунула Германові тарілку з біфштексом, налила у келихи золотисте вино.
— За що ми вип’ємо?
— За вас! — Шпехт підняв келих. — За чарівну фрау Лотту!
— І вам не соромно, дивна ви людина! — посварилася пальчиком жінка. — Адже ж ви зовсім так не думаєте….
“А сама вимагаєш запевнень у цьому”, — засміявся у душі Герман. Ця гра трохи бавила його. Лотта приваблювала безпосередністю і жвавістю характеру, ніби якесь чортеня вселилося в цю коротко підстрижену жіночку, керувало її поведінкою, виглядало крізь широко поставлені очі. Це чортеня, здається, дратувало Германа, йому весь час ввижалося, що Лотта може раптом показати язика й продовжувати розмову, наче нічого й не сталося.
Після обіду вони пили вино, і Лотта розповідала Шпехтові про нові кінофільми. Вона вмостилася в кріслі, зовсім по-домашньому підібгавши ноги.
Герман підійшов до вікна. Лотта ввімкнула приймач — диктор бадьорим голосом розповідав про успіхи гітлерівських дивізій під Сталінградом. Різким рухом жінка висмикнула штепсель з розетки.
— Не можу, — мовила раптом, і в її голосі Герман відчув сльози. — Війна… війна… Скажіть, коли це закінчиться?
Вона стиснула скроні тонкими, у перснях пальцями і дивилась на Шпехта жалібно, мало не плачучи.
Герман згадав історію, котру встиг розповісти йому Кремер. Чоловік Лотти — фізик, що подавав великі надії, загинув у перші місяці війни під час бомбардування Берліна.