Як Всесвіт почався Словом і Числом, так Великий Степ почався Вітром. Усе життя Степу нагадує сон і згадку про той Перший Вітер, про той первісний рух від Єдиного. Так і буде Степ спати і згадувати до кінця часів, коли повстане все, і він повстане, і Вітер повернеться до нього. Не початком, а Судом Божим.

Перехід наш через Степ був важким. Не ставало води і від спеки не було спасіння. На третій день після початку переходу відійшов до Господа праведник владика Марко. Від незнаної хвороби недалеко від Саркелу вмерло четверо печенігів і білява Силеникова наложниця, ім'я якої я забув. Перед смертю вона сказала мені, що бачить жінку в чорному одязі, яка йде до неї по червоних хмарах. І досі я здригаюсь від жаху, коли згадую її обличчя при цих словах.

На двадцятий чи двадцять перший день переходу — пам'ять зраджує мені, бо під нашаруванням подій кількість втрачає числову визначеність, — ми підійшли до Саркелу.

Ніхто точно не знає, чому фортеця отримала це дивне ім'я — Саркел. Людята казав мені, що це ім'я одного з архангелів, в Ітхелі дехто називав Саркел Шарацером, «володарем вогню», бо тільки в цій фортеці можна сховатися від степової пожежі. Гузи нарекли Саркел Західним муром, а мої родовичі і булгари називають цю фортецю Білою Вежею.

Так, побачивши Саркел, я вперше побачив Хазарію і вступив у її дивний світ, де всі речі мають явні і приховані назви, і де влада є знанням прихованих назв.

Розташований Саркел на березі ріки Бузан[39], яка вужча від Дніпра та Ітелі[40], але втричі ширша за будь-яку річку в межах Імперії[41]. Бузан із трьох боків обтікає Саркел, а з півночі фортеця має два рови, заповнені водою. Між зовнішнім і внутрішнім ровами збудовані землянки аланів та чорних булгар[42], а між внутрішнім ровом та муром Саркелу стоять юрти гузів[43] та печенігів. Сама фортеця має довгу зовнішню стіну у сім ліктів завтовшки і висотою у тридцять ліктів, складену з цегли. У стіні з півдня і півночі є дерев'яні брами, вкриті металевими пластинами на зовнішньому боці. Ще одна цегляна стіна поділяє Саркел на дві частини — південну та північну. У північній частині збудовані дві гігантські вежі, висотою у сто двадцять ліктів. До висоти в п'ятдесят ліктів вежі складені з величезних кам'яних брил, а вище — цегляні. Верхня частина обидвох веж обличкована білим мармуром, і я думаю, що саме це обличкування дало Саркелові ім'я Білої Вежі. На одній з башт вивішений прямокутний шмат чорного оксамиту із зображенням срібного семисвічника — зовнішнього знаку Хазарської держави.

Почав будувати Саркел візантієць Петрона у п'ятий рік правління імператора Теофіла[44], а завершив будову хорезмійський філософ Шамсутдін у третій рік правління Михаїла[45], сина Теофілового. У дні мого перебування у Саркелі у фортеці і за зовнішнім ровом мешкало більше п'яти тисяч хазар, гузів, чорних булгар і склавинів. За день у Саркелі продавали стільки телячої шкіри, скільки продають її на Константинопольському ринку за тиждень, а зброярні Білої Вежі славились на весь Великий Степ. На лівому березі Бузану, біля Саркелу, є розорані землі, і живуть там алани — народ мирний; серед них багато християн.

Не раз я розглядав фортецю і з лівого, і з правого берегів Бузану, вночі і вдень, з різної відстані. Саркел — син і батько Великого Степу. Він, як сила посеред розлогого безсилля, — цегляно-червоний і білий серед сірого, жовтого, зеленого степового моря. Але він також є минущим серед Вічного. Степ був завжди, був задовго до Саркелу, і коли від Білої Вежі не залишиться й згадки, Великий Степ все ще буде таким — сірим, жовтим, зеленим. За словом пророка Ісайї: «Ти звершив дивне; зумовлення древні істинні. Ти перетворив місто в купу каменю, нездоланну фортецю — в руїни».

І в одну з ночей під Саркелом, коли зірки Зоряної Мережі пророчили щось над холодним мармуром найвищих веж фортеці, взнав я Число Саркелу. Число його — «десять». Так кажу я, Олексій Склавин, учень Мелхиседека та авви Леонтія…

Уперше побачив я Саркел з воза Обадії на вершині літа, в рік загибелі Аскольда, кагана Київського, в п'ятий рік царя Хазарського, Манасії[46]. Був ранок. Степ, яким ішов караван Йосифа, ще спав у блакитному світанковому спокої, а на золотому тлі східного неба чорними стовпами з'явилися вежі Саркелу. Візничий, побачивши їх, провів долонями по своєму обличчю зверху вниз і сказав: «Ертар», що мовою гузів означає спостигнення очікуваного.

Караван підходив до Саркелу, і фортеця вже знеслась в усій потузі своїй над срібною стрічкою Бузану, коли невідомо звідки з'явився загін кінних воїв. Обличчя в них були темні, широкі, з щілистими очима — обличчя печенігів. Але одяг цих воїв виглядав дивно для кочовиків: лускаті обладунки, круглі бляхи на поясі, пластинчасті сталеві шоломи й плащі з білої, струменистої тканини. Очолював загін неймовірно товстий воїн у позолоченому шоломі, з поясом, геть усіяним великими золотими бляхами. Мав він одне око і незвичний панцир із неймовірно грубої шпичастої сірої шкіри, а голос у нього був, як сурми Єрихонські.

То був Ерге-багатур[47], славетний витязь саркельський, котрий підкорив Ітхелю дванадцять племен Вовчого Степу і розбив візантійського протоспафарія[48] Віталія у битві під Таматархою, що на Меотійському озері. Але найбільшу славу Ерге-багатур добув не у військових походах. Замолоду, коли мав ще обидва ока і гнучке, не заросле салом, тіло, убив, кажуть, у землях буртасів[49] Дракона і зробив з його шкіри нездоланний панцир. За таку звитягу зверхники хазарські призначили Ерге-багатура, Переможця Дракона, начальником саркельської залоги.

Переможець Дракона наблизився до каравану і викликав Йосифа. Потім наказав п'ятьом варягам, що йшли з караваном, вийти наперед, і як тільки вони вийшли, п'ять чорних печенізьких стріл вкоротили життя кнаґам з лейданґу Хокона. Вої Ерге-багатура почали знімати із вбитих зброю і обладунки, а Йосиф, повернувшись до каравану, пояснив, що в Києві новий каган Хельґ раптово зрадив Хазарії й убив купців іудейських. За два дні до прибуття каравану в Саркел, туди прискакав розвідник і розповів, що після жнив С'єрн Хельґ і варяги з Києва та Неагарду збираються в похід на Хазарію. Всі варяги-найманці після такої звістки були забиті; така сама доля спіткала й варягів Йосифа — Харальґа, Еріка Довгого, Еріка Кривого, Хрофта і Харбарда. Дивно, але я досі пам'ятаю їхні імена. Хрофт навчав мене варязької мови, а Ерік Довгий був охоронцем Обадії. Так вони загинули.

…Невільників та коней Йосиф залишив під охороною за зовнішнім ровом Саркелу, а я, з наближеними купця, вступив за мури великої фортеці. У південній частині Саркелу було багато цегляних будинків купців та зверхників; найбільшим серед них був будинок Йосифа, сина Нафанового — він мав два поверхи і три прибудови для слуг.

В одній із цих прибудов Йосиф з милості своєї дав мені комірчину із земляною підлогою та пічкою, складеною з великих цеглин. На підлогу слуги поклали подвійну повстину, а вдячний Обадія за три міри пшениці купив мені наложницю-булгарку. Була вона старша за мене, негарна і мовчазна.

Так почалося моє життя у Саркелі. Завдяки балакучості слуг Обадії, я зажив слави великого цілителя і провидця. Більшість мешканців фортеці хворіли на очну гноянку, траплялися важкі розлади травлення. Лікувати такі хвороби я вмів ще слугуючи при капищі і незабаром у мене завелися перші дирхеми, зароблені Оряновою наукою. З'явились і друзі.