А ось воїном я ніколи не був. Скільки пам'ятаю себе сущого — був я слугою, помічником жерців у святилищі Желянського поля під Київ-городом. Про місто це на берегах Бористену в Константинополі знають мало. Мудрі люди вважають, що Київ сто індиктів тому був споруджений Олександром Завойовником[13], як одна з фортець для захисту благословенного світу від провіщених Ґоґа та Маґоґа.

Не бачив я у Києві славетних та давніх кам'яних руїн, бо місто дерев'яне, та й каменю для фортечної справи там обмаль. Не чули ми від старших жерців про Олександра, хоч ті старі знали про минуле багато: про Велесові[14] часи та Преславові[15], про війни з готами[16] та утигурами[17], що про них згадує і славетний Прокопій з Кесарії[18], про потоп та темряву всесвітню… А на півночі немає Маґоґа, але живуть мирні роди склавинські і войовничі варяги, що відкидають Христа.

А збудував Київ каган Кий[19], що його іменем сам град названий, і було це в часи Кисикові[20], а може, й раніш. Збудований поліс на двох горах — Щекавиці та Хоривиці і має дві стіни дерев'яні та рів. На Хоривиці стоїть акрополь Київський, по-склавинськи — «дитинець». Там живуть князі-кагани. За моїх часів каганом був Аскольд[21] із північного роду Дирів, і славний він був володар. У двох походах примусив він дикі і войовничі роди деревлянські, знані ромеям[22] як костобоки, до податей щорічних, і відігнав від Бористену кочові орди Турагай-тархана[23], і погрожував Саркелові війною так, що Хазарія втягнула свої щупальця у глиб Великого Степу.

У двадцятий чи двадцять другий рік правління кагана Аскольда почав я служіння своє на капищі ідолів Свентовита і Симарґла, що на полі Желянському між Києвом і Хорським урочищем.

Поганські боги, між ідолів яких заблукали рідні мої склавини, чисельні, як і в усіх язиків, що не вірять в Єдиного. Кожному споруджено капища, різні розміром і будовою. Те, в якому поганська омана тримала мене, грішного, було під Києвом найбільше.

Серед попелищ славних склавинів, що всіяли Желянське поле, стоїть трикутний пагорб, на ньому ж ростуть великі дуби, древні, як сама земля склавинська. Дуби високі: з їхніх вершин видно золотих коників на даху Аскольдового палацу і димну хмару на Песячому острові, де земляні люди палять вугіль і моляться Тангрі[24].

Найстарший дуб на тому пагорбі в давні часи Велесові був розщеплений блискавкою на три частини, але живе й досі. То — Даждьбожів дуб. Даждьбогові, небесному отцю поган гіперборейських, склавини ідола не ставлять. У давні часи жрець Овой у західному святилищі Жаб'є[25], в зміїних землях[26], збудував ідола Даждьбога. Й ось невдовзі весь рід його нагло загинув. Лише молодша дочка Овоя Світилена, яка мала дар провіщення, зосталася живою й бачила уві сні світло і думала — бо була поганської віри — що світло від Даждьбога. І прорік їй Голос із світла, щоб не ставили родовичі бовванів небесному. Думаю я, що то Єдиний говорив пророчиці проти ідолів мерзенних.

Але темна була Світилена і казала всім: «То Даждьбожа воля». А син Світилени, Силеник, став старшим жерцем Желянським. Він побудував огорожу навколо розщепленого дуба. Огорожа збудована з грубезних дубових колод два лікті товщиною і висотою в п'ятнадцять ліктів. Зверху колоди загострені і на кожну насаджено череп священного коня з табуна Симарґлового. Колоди ці чорні від часу, і вночі по них повзають великі прозорі комахи, всередині яких горить мертвотно-біле світло.

Брами в огорожі немає, але зі східного боку під колодами зроблений хідник у землі, такий великий, що озброєний воїн може пройти по ньому не згинаючись. У часи небезпеки Силеник наповнював хідника водою з потаємного джерела, і святилище ставало неприступним.

Колоди над хідником пофарбовані червоним, а над ними вміщено мідяне Сонце, яке молодші жерці щодня чистять попелом, і воно блищить так сильно, що видно мисливцям із Долобського озера. За огорожею, окрім Даждьбожого дуба, росте ще з десяток дубів, між якими за давніх часів спорудили жертовники та намет для старшого жерця. Молодші жерці, помічники та старі наложниці старшого жерця мешкали поза цим храмовищем у землянках. Тих землянок було багато, і городяни з Києва називали святилище поміж себе «виттю» — хутором.

Простір за огорожею ми щодня чисто вимітали. Біля Даждьбожого дуба стояло вісім каменів, пласких та круглих, і два боввани: кам'яний чотирикутний із чотирма обличчями та дерев'яний круглий із крилами. Чотириликого звали Свентовит — сторож чотирьох сторін Даждьбожого світу, крилатого — Симарґл.

Симарґла зробив майстер Вород, чужинець зі Сходу, і зробив вправно. Обличчя в Симарґла було жіноче — приємне, але не хтиве, і очі з рубінів та смальти — як живі. Крила ідола також були пречудові — кожна пір'їнка вирізьблена із сумлінням та хистом.

А Свентовитів ідол був старий та неоковирний. Силеник казав, що йому десять разів по тисячу літ. Весь ідол був пофарбований у червоний колір брудною охрою. А камінь під ним — агеоліт[27] — був чорний від козячої крові, яку щодня лив із жертовної чаші на нього Силеник.

Силеник казав також, що за сорок років до мого народження його мати, пророчиця поганська Світилена, у час небаченої посухи принесла на тому камені людську жертву — каганового сина від наложниці. Але на моїй пам'яті і в часи Силеника таких жертв Господь не допускав.

Окрім намету Силеника, за огорожею були підземні схованки з дарами прочан, загін для жертовної худоби та намет улюбленої наложниці старшого жерця Оряни, яка теж мала дар пророцтва. Саме вона показала Силеникові на мене і сказала, що я маю відзнаку Даждьбожу і можу провіщати майбуття. А до того я служив як прибирач в огорожі та біля ідолів, отримуючи від святилища їжу та вбогий одяг.

Того дня, коли я дізнався про відзнаку Неба, Силеник та Оряна кохалися у жерцевому наметі. Силеник був старим, мав вісім разів по десять літ, але з жінками злягався щоденно. Завіса шкіряного намету була відхилена і я, навчений ворогом роду людського, підглядав за нечистою грою кохання дияволових слуг. Оряна побачила це і сказала щось жерцеві, сміючися з мене. Силеник хотів мене побити мідним посохом, але Оряна зупинила руку його і провістила: «На ньому відзнака Даждьбожа. Він — священного стада вівця і не нам пасти його».

Того самого дня Оряна повела мене до немічного старця з жерців Велесових і той помастив мені лоба і пахви кров'ю чорного цапа. Так я став молодшим жерцем на Желянському полі.

А незабаром відкрилася моя здатність провіщати — дар мого життя, завдяки якому пережив я всі виверти химерної долі. Сталося це наприкінці літа сорок років тому, коли Аскольд у південному поході зрікся віри родовичів — поган, і просвітився благодаттю Слова Божого.

Була ніч, коротка та благодатна опісля жнив. Місяць стояв уповні, і не спалося мені. Пригадав я, що молоді жерці говорили про таємні містерії за огорожею у ніч повного місяця. Казали, що в таку ніч Оряна танцює на жертовнику на честь Даждьбога. Танцює без одягу, гола, намащена священною маззю з конячого лою, з розпатланим волоссям і мідяним амулетом на грудях. Ті, які бачили нічний танок Оряни, розповідали про нього з дріжжю від захоплення і містичного переляку.