І бачив я, що ожили кам'яні очі ідолів, і дивним голосом було мені об'явлено:

— Сину землі Київської, онуче святих родів Півночі. Як Єдиний дав тобі знання Чотирилітерника, так дає благословення діяти!

Видіння щезло — я побачив очі Василиска. Старий грек дивився на мене, і в ту мить ми зрозуміли один одного. Я встав і взяв з купи каміння один великий, кубічної форми пісковик. Грек дав мені шматок крейди і я написав на камені Приховане Ім'я. А Василиск накреслив осьмикінцевий хрест. І вдвох ми поклали камінь у кошик балісти.

Коли гузи в переможному мовчанні полізли на мури Саргишу, де остовпілі захисники дивилися один на одного, обертовий важіль «Рабатбая» вдарив по регулюючому брусу і камінь полетів у небо…

Як розповідали, саме в цей час на вежу Шах-Лон, найвищу в Саргиші, піднявся голова Хак-Кахалу рабі Ієгуда. Він не дивився на ратне поле, не дивився на мури і вежі; він дивився у Небо. Він сказав: «Нехай жертва одного допоможе всім!» — і, знявши з ланцюга священну табулу першосвященика, кинув знак своєї влади у рів зі смердючою водою. І зійшов на нього дух з Неба, і прорік він: «Кожну тисячу років на берегах Великої Ріки будуть вставати на прю Зірка і Свастика. І коли знеможуть обидві — прийде Месія!»

…Камінь упав на ноші з потворою як посол долі — і розтрощив їх. Нелюдський крик пролунав над Степом — не в змозі підвестися до Неба, цей крик розтікся по землі, просотався крізь її отвори до глибини Безодні, а в ній Ворог сущого заскреготав чорними зубами. І Число Звіра розсілось посеред Саргишу.

Як довга багатоголоса луна того крику, піднялося сірою хвилею розпачливе волання сотень сатанинських жерців; і надія їхня вмерла, а залишки потвори вони спалили.

…А я дивився, як конає від отруйної стріли вой-буртас. Елігу втішав його, витираючи рукавом свого червоного плаща смертну вологу з чола страждальця. І всі наступні події того дня втікли від моєї цікавості, бо, втомлений, я заснув у затінку «Рабатбая».

Не бачив я, як за велінням Ашк-Келефа десять тисяч кіннотників під проводом Рустама вдарили у тил північного табору дияволосповідників; не бачив, як підкуплений хазарами Урса-ябгу напав на угрів і вбив кагана Д'юлу, як загинув у двобої з Рустамом самозваний каган Абайка-ябгу; як були посічені цілими загонами гузи й булгари, оточені арсіями під муром Саргишу; як шість тисяч угрів віддало життя, боронячи свій табір…

Коли настав ранок двадцять четвертого дня місяця Сріблястих Вовків, Урса-ябгу привів до Ашк-Келефа гарем Абайки. Великий Шалішин уважно оглянув жінок покійного ватажка і відібрав для свого дому двох наймолодших. Потім передав Урсі пергамент із печаткою Найвищої Ради, де той визнавався володарем гузів, підлеглих Раш-Хазарі. Ашк-Келеф наказав йому виловити всіх жерців-дияволосповідників і всіх, хто їв разом з ними людське м'ясо. Урса-ябгу поклявся передати суддям Міста всіх людожерів і зруйнувати Чорну Вежу. А старшого сина свого він віддав начальникам синагог, щоб ті обрізали малого за заповітом Авраама і навчили іудейської віри.

Найвища Рада заборонила обертати у рабство жінок і дітей степовиків, що були в обозі, але всю худобу, яка йшла за військом Абайки, чабани відігнали у царські загони.

А біля полудня стало відомо, що через Семендерську браму Ханбалику у Місто ввійшла гвардія на чолі з царем Ніссі Першим. Коли ця звістка досягла мурів Саргишу, Ашк-Келеф зняв із шиї сапфіровий ланцюг Великого Шалішина й Намісника. Війна закінчилась.

Я, стомлений і важкий від вина перемоги, пішов над вечір у Ханбалик, щоб розповісти Мелхиседекові про події тих дев'яти діб, які назавжди прив'язали до Котячої вежі мою пам'ять рубіновими ланцами страху і крові.

Той вечір був золотий і прозорий, як видіння Іоанна Богослова про Небесний Єрусалим. Сонце втікало від поглядів до західного обрію, багрянець і онікс якого орамляли бірюзовий небесний келих коштовною радістю юного Всесвіту, що в його кольорах не народилося ще зло.

Радісно кричали в мінаретах Саргишських мечетей муедзіни. Північною дорогою Східного Міста до мурів йшли святково вбрані іудеї, підмітаючи порох вулиць золоченими китицями довгого одягу. На пагорбі Хен-Баш сповідники Тангри розпалили священне вогнище, а їхні кудлаті волхви вели до пагорба жертовних песиків із шерстю кольору печеного яблука. Радість мешканців Міста була така всевибачальна, що наглядачі Найвищої Ради не чіпали тих поган. Торгівельні громади в караван-сараях виставили довжелезні столи з вином та наїдками — саргишська біднота мала дармову вечерю. Навіть повії віддавалися в той вечір за чверть ціни.

На березі Ітилю я не знайшов перевізників. Жебрак, який сидів на приплаві, сказав мені:

— Всі власники човнів відігнали їх до західного берега, чекаючи що цар Ніссі та Семендерські арсії, переправляючись до Саргишу, щедро підсиплять їм дирхемів.

Я пішов уздовж берега в надії, що хтось із рибалок за півдирхема повезе мене в Ханбалик. Уже небо зняло вечірній бірюзовий одяг та вгорнулося у сапфірові шати степового присмерку, коли я побачив недалеко від берега човен і людину в ньому. Будівлі в тому місці відступали вглиб берега; порослий вербами та очеретом, він був диким, безлюдним. Я крикнув людині в човні, що дам срібло за перевіз. Але човен плив далі на відстані чверті польоту стріли. Я зрозумів, що човняр боїться наблизитися до берега на безлюдді, і збільшив плату до одного дирхема. Перевізник на Ітилі заробляє дирхем, у кращому разі, за тиждень. Тому я не здивувався, коли човен почав наближатися до берега.

Обличчя перевізника закривав каптур чорного вовняного плаща.

Він не відкинув його, отримуючи монету. Берег був уже далеко, коли при світлі місяця я вгледів у отворі каптура красиве жіноче обличчя. Спіймавши мій погляд, човнярка відкинула чорний клобук — я побачив Оряну. Вправності всіх сірійських поетів не вистачить, щоб передати словами моє здивування тої миті, коли звільнене з-під тканини золоте волосся відьми важкими хвилями впало на її рамена. Вона засміялася, відкинула весла і просто глянула мені в очі, втішена розгубленістю того, хто колись відмовився бути володарем її тіла.

— Бачиш, Ратиборе, — сказала відьма, — від богів не втечеш. Я кликала і воля Даждьбожа пригнала тебе до мого човна, як чабан дурного барана.

— Нащо ти віддалася Хельґові? — невідомо чому поцікавився я.

Оряна розсміялася ще раз, і сміх її сріблястою рибиною ковзнув хвилями Великої Ріки. Замість відповіді вона наблизила до мене своє обличчя й тихо спитала:

— А ти дуже бажав мене тоді, у виті?

— Ти б однаково не прийшла у мою землянку.

— Хто знає, — Оряна знову взялася за весла.

— Я бачив тебе у вертепі блудниць, — сказав я. — Невже перевізники на Ітилі заробляють більше, ніж красиві повії у Західному Місті?

Вона знову не відповіла. Місяць заступила швидка хмара, а я згадав, що очі в Оряни кольору зеленого нефриту.

— То правда, що Мешканця Чорної Вежі вбито? — спитала відьма після тягучої мовчанки.

— Так, на моїх очах, — підтвердив я.

— І ти бачив, як він виглядав?.

— Ні, шамани спалили ноші із залишками тої потвори. При слові «потвора» Оряна здригнулася й, знову наблизивши до мене своє обличчя, прошепотіла:

— Його таємне ім'я було Бейрис[121], зовсім не «потвора».

— Тобі Силеник сказав?

Оряна погладила мене по щоці:

— Який ти дурний, Ратиборе.

Потім ми довго мовчали. Незабаром я помітив, що Оряна провадить човен вздовж берега, в бік від Ханбалику.

— Куди ми пливемо? — спитав я.

— На Священний Острів Великих Каганів, — спокійно відповіла відьма.

— Я не хочу туди, — мовив я, намагаючись відібрати у неї весла — Там повно арсїїв, вони вб'ють нас.

Оряна полишила веслування і знов засміялася. Вона скинула з рамен плащ, розв'язала зав'язки шовкової сорочки і звелася зовсім гола, струнка і біла, мов привид кохання.