I той минув - день Маковiя, Велике свято в Українi.
Минув - i лях, i жидовин
Горiлки, кровi упивались,
Кляли схизмата, розпинали,
Кляли, що нiчого вже взять.
А гайдамаки мовчки ждали,
Поки поганцi ляжуть спать.
Лягли, i в голови не клали, Що вже їм завтра не вставать.
Ляхи заснули, а iуди
Ще лiчать грошi уночi,
Без свiтла лiчать баришi,
Щоб не побачили, бач, люде.
I тi на золото лягли
I сном нечистим задрiмали.
Дрiмають… навiки бодай задрiмали!
А тим часом мiсяць пливе оглядать
I небо, i зорi, i землю, i море
Та глянуть на люде, що вони моторять, Щоб боговi вранцi про те розказать.
Свiтить бiлолиций на всю Україну, Свiтить… а чи бачить мою сиротину, Оксану з Вiльшани, мою сироту?
Де її мордують, де вона воркує?
Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?
Побачимо потiм, а тепер не ту, Не ту заспiваю, iншої заграю; Лихо - не дiвчата - буде танцювать.
Недолю спiваю козацького краю; Слухайте ж, щоб дiтям потiм розказать, Щоб i дiти знали, внукам розказали, Як козаки шляхту тяжко покарали
За те, що не вмiла в добрi панувать.
Гомонiла Україна,
Довго гомонiла,
Довго, довго кров степами
Текла-червонiла.
Текла, текла та й висохла.
Степи зеленiють;
Дiди лежать, а над ними
Могили синiють.
Та що з того, що високi?
Нiхто їх не знає,
Нiхто щиро не заплаче,
Нiхто не згадає.
Тiлько вiтер тихесенько
Повiє над ними,
Тiлько роси ранесенько
Сльозами дрiбними
їх умиють. Зiйде сонце,
Осушить, пригрiє;
А унуки? їм байдуже,
Панам жито сiють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Гонти могила, -
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залiзняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! важко! Кат панує,
А їх не згадають.
Гомонiла Україна,
Довго гомонiла,
Довго, довго кров степами
Текла-червонiла.
I день, i нiч гвалт, гармати; Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш -
Серце усмiхнеться.
Мiсяцю мiй ясний! з високого неба
Сховайся за гору, бо свiту не треба; Страшно тобi буде, хоч ти й бачив Рось, I Альту, i Сену , i там розлилось, Не знать за що, кровi широкеє море.
А тепер що буде! Сховайся ж за гору; Сховайся, мiй друже, щоб не довелось
На старiсть заплакать…
Сумно, сумно серед неба
Сяє бiлолиций.
Понад Днiпром козак iде,
Може, з вечiрницi.
Iде смутний, невеселий,
Ледве несуть ноги.
Може, дiвчина не любить
За те, що убогий?
I дiвчина його любить,
Хоч лата на латi.
Чорнобривий, а не згине,
То буде й багатий.
Чого ж смутний, невеселий
Iде - чуть не плаче?
Якусь тяжку недоленьку
Вiщує козаче,
Чує серце, та не скаже,
Яке лихо буде.
Мине лихо… Кругом його
Мов вимерли люде.
Анi пiвня, нi собаки;
Тiлько iз-за гаю
Десь далеко сiроманцi
Вовки завивають
Байдуже! iде Ярема,
Та не до Оксани,
Не в Вiльшану на досвiтки, -
До ляхiв поганих
У Черкаси. А там третiй
Пiвень заспiває…
А там… а там… Йде Ярема, На Днiпр поглядає.
“Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької кровi; ще понесеш, друже!
Червонив ти синє, та не напоїв; А сю нiч уп’єшся. Пекельнеє свято
По всiй Українi сю нiч зареве; Потече багато, багато, багато
Шляхетської кровi. Козак оживе; Оживуть гетьмани в золотiм жупанi; Прокинеться доля; козак заспiва: “Нi жида, нi ляха”, а в степах Украйни -
О боже мiй милий - блисне булава!”
Так думав, iдучи в латанiй свитинi, Сердега Ярема з свяченим в руках.
А Днiпр мов пiдслухав: широкий та синiй, Пiдняв гори-хвилi; а в очеретах
Реве, стогне, завиває,
Лози нагинає;
Грiм гогоче, а блискавка
Хмару роздирає.
Iде собi наш Ярема,
Нiчого не бачить;
Одна думка усмiхнеться,
А друга заплаче.
“Там Оксана, там весело
I в сiрiй свитинi;
А тут… а тут… що ще буде?
Може, ще загину”.
А тим часом iз байраку
Пiвень - кукурiку!
“А,Черкаси!.. боже милий!
Не вкороти вiку!”
Червоний бенкет
Задзвонили в усi дзвони
По всiй Українi;
Закричали гайдамаки:
“Гине шляхта, гине!
Гине шляхта! погуляєм
Та хмару нагрiєм!”
Зайнялася Смiлянщина,
Хмара червонiє.
А найперша Медведiвка
Небо нагрiває.
Горить Смiла, Смiлянщина
Кров’ю пiдпливає.
Горить Корсунь, горить Канiв, Чигирин, Черкаси;
Чорним шляхом запалало,
I кров полилася
Аж у Волинь. По Полiссi
Гонта бенкетує,
А Залiзняк в Смiлянщинi
Домаху гартує,
У Черкасах, де й Ярема
Пробує свячений.
“Отак, отак! добре, дiти,
Мордуйте скажених!
Добре, хлопцi!” - на базарi Залiзняк гукає.
Кругом пекло; гайдамаки
По пеклу гуляють.
А Ярема - страшно глянуть
По три, по чотири
Так i кладе. “Добре, сину,
Матерi їх хиря!
Мордуй, мордуй, в раю будеш
Або есаулом.
Гуляй, сину! нуте, дiти!”
I дiти майнули
По горищах, по коморах,
По льохах, усюди;
Всiх уклали, все забрали.
“Тепер,хлопцi, буде!
Утомились, одпочиньте”.
Улицi, базари
Крились трупом, плили кров’ю.
“Мало клятим кари!
Ще раз треба перемучить,
Щоб не повставали
Нехрещенi, клятi душi”.
На базар збирались
Гайдамаки. Йде Ярема,
Залiзняк гукає:
“Чуєш, хлопче? ходи сюди!
Не бiйсь, не злякаю”.
“Не боюся!” Знявши шапку,
Став, мов перед паном.
“Вiдкiля ти? хто ти такий?”
“Я, пане, з Вiльшани”.
“З Вiльшаної, де титаря
Пси замордували?”
“Де? якого?”
“У Вiльшанiй;
I кажуть, що вкрали
Дочку його, коли знаєш”.
“Дочку, у Вiльшанiй?”
“У титаря, коли знавав”.
“Оксано, Оксано!” -
Ледве вимовив Ярема
Та й упав додолу.
“Еге! ось що… Шкода хлопця, Провiтри, Миколо!”
Провiтрився. “Батьку! брате!
Чом я не сторукий?
Дайте ножа, дайте силу,
Муки ляхам, муки!
Муки страшної, щоб пекло
Тряслося та млiло!”
“Добре, сину, ножi будуть
На святеє дiло.
Ходiм з нами у Лисянку
Ножi гартувати!”
“Ходiм, ходiм, отамане,
Батьку ти мiй, брате,
Мiй єдиний! На край свiта
Полечу, достану,
З пекла вирву, отамане…
На край свiта, пане…
На край свiта, та не найду, Не найду Оксани!”
“Може, й найдеш. А як тебе
Зовуть? я не знаю”.
“Яремою”.
“А прiзвище?”
“Прiзвища немає!”
“Хiба байстрюк? Без прiзвища
Запиши, Миколо,
У реєстер. Нехай буде!”
Нехай буде Голий,
Так i пиши!”
“Нi, погано!”
“Ну, хiба Бiдою?”
“I це не так”.
“Стривай лишень,
Пиши Галайдою”.
Записали.
“Ну, Галайдо,
Поїдем гуляти.
Найдеш долю… а не найдеш…
Рушайте, хлоп’ята”.
I Яремi дали коня
Зайвого з обозу.
Усмiхнувся на воронiм
Та й знову у сльози.
Виїхали з’а царину;
Палають Черкаси…
“Чи всi, дiти?”
“Усi, батьку!”
“Гайда!”
Простяглася
По дiбровi понад Днiпром
Козацька ватага.