Нема нi слова.

“Мало муки!

Давайте приску! де смола?

Кропи його! отак! холоне?

Мерщiй же приском посипай!

Що? скажеш, шельмо?.. I не стогне!

Завзята бестiя! стривай!”

Насипали в халяви жару…

“У тiм’я цвяшок закатай!”

Не витерпiв святої кари,

Упав сердега. Пропадай,

Душа, без сповiдi святої!

“Оксано, дочко!” - та й умер.

Ляхи задумалися стоя,

Хоч i запеклi. “Що ж тепер?

Панове, ради! Помiркуєм,

Тепер з ним нiчого робить,

Запалим церкву!”

“Гвалт! рятуйте!

Хто в бога вiрує!” - кричить

Надворi голос, що є сили.

Ляхи зомлiли. “Хто такий?”

Оксана в дверi: “Вбили! вбили!”

Та й пада крижем. А старший

Махнув рукою на громаду.

Понура шляхта, мов хорти,

За дверi вийшла. Сам позаду, Бере зомлiлую…

Де ж ти,

Яремо, де ти? подивися!

А вiн, мандруючи, спiва,

Як Наливайко з ляхом бився.

Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними i Оксана.

Собаки де-де по Вiльшанiй

Загавкають та й замовчать.

Бiлiє мiсяць; люде сплять,

I титар спить… Не рано встане: Навiки, праведний, заснув.

Горiло свiтло, погасало,

Погасло… Мертвий мов здригнув.

I сумно-сумно в хатi стало.

Свято в Чигиринi

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, Встали, подивились на той Чигирин, Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали

Козацької слави убогих руїн.

Базари, де вiйсько, як море червоне, Перед бунчуками, бувало, горить, А ясновельможний, на воронiм конi, Блисне булавою - море закипить…

Закипить, i розлилося

Степами, ярами;

Лихо млiє перед ними…

А за козаками…

Та що й казать? Минулося;

А те, що минуло,

Не згадуйте, пани-брати,

Бо щоб не почули.

Та й що з того, що згадаєш?

Згадаєш - заплачеш.

Ну, хоч глянем на Чигирин,

Колись-то козачий.

Iз-за лiсу, з-за туману,

Мiсяць випливає,

Червонiє, круглолиций,

Горить, а не сяє,

Неначе зна, що не”треба

Людям його свiту,

Що пожари Україну

Нагрiють, освiтять.

I смерклося, а в Чигринi,

Яку домовинi.

Сумно-сумяо. (Отак було

По всiй Українi

Против ночi Маковiя,

Як ножi святили).

Людей не чуть; через базар

Кажан костокрилий

Перелетить; на вигонi

Сова завиває.

А де ж люде?.. Над Тясмином.

У темному гаю,

Зiбралися; старий, малий,

Убогий, багатий

Поєднались, - дожидають

Великого свята.

У темному гаю, в зеленiй дiбровi, На припонi конi отаву скубуть; Осiдланi конi, воронi готовi.

Куди-то поїдуть? кого повезуть?

Он кого, дивiться. Лягли по долинi, Неначе побитi, нi слова не чуть.

Ото гайдамаки. На гвалт України

Орли налетiли; вони рознесуть

Ляхам, жидам кару;

За кров i пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

Попiд дiбровою стоять

Вози залiзної таранi:

То щедрої гостинець панi.

Умiла що кому давать,

Нiвроку їй, нехай царствує; Нехай не вадить, як не чує!

Помiж возами нiгде стать:

Неначе в iрiй, налетiло

З Смiлянщини, з Чигирина

Просте козацтво, старшина,

На певне дiло налетiли.

Козацьке панство походжає

В киреях чорних, як один,

Тихенько, ходя, розмовляє

I поглядає на Чигрин.

Старшина первий_

Старий Головатий щось дуже коверзує.

Старшина другий_

Мудра голова, сидить собi в хуторi, нiби не знає нiчого, а дивишся -

скрiзь Головатий. “Коли сам, -

каже, - не повершу, то синовi передам”.

Старшина третiй_

Та й син же штука!

Я вчора зустрiвся з Залiзняком; таке розказує про його, що цур йому!

“Кошовим, - каже, - буде,

та й годi; а може, ще i гетьманом, коли теє…”

Старшина другий_

А Гонта нащо? а Залiзняк?

До Гонти сама…” сама писала: “Коли, - каже…”

Старшина первий_

Цитьте лишень, здається, дзвонять!

Старшина другий_

Та нi, то люде гомонять.

Старшина первий_

Гомонять, поки ляхи почують.

Ох, старi голови та розумнi: химерять-химерять та й

зроблять з лемеша швайку.

Де можна лантух, там торби не треба.

Купили хрiну, треба з’їсти; плачте, очi, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, нi вголос, нi мовчки; а ляхи догадаються - от тобi й пшик!

Що там за рада? чом вони не дзвонять?

Чим спиниш народ, щоб не гомонiв?

Не десять душ, а, слава богу, вся

Смiлянщина, коли не вся Україна.

Он, чуєте? спiвають.

Старшина третiй_

Справдi, спiва щось; пiду спиню.

Старшина первий_

Не спиняй, нехай собi спiває, аби не голосно.

Старшина другий_

Ото, мабуть, Волох! Не втерпiв-таки старий дурень; треба, та й годi!

Старшина третiй_

А мудро спiває! коли не послухаєш, усе iншу. Пiд крадьмось, братцi, та послухаєм, а тим часом задзвонять.

Старшина первий i другий_

А що ж? то й ходiмо!

Старшина третiй_

Добре, ходiмо.

Старшини нишком стали за дубом, а пiд дубом сидить слiпий кобзар; кругом його запорожцi i гайдамаки. Кобзар спiває з повагою i неголосно. _

“Ой волохи, волохи,

Вас осталося трохи;

I ви, молдавани,

Тепер ви не пани;

Вашi господарi

Наймити татарам,

Турецьким султанам.

В кайданах, в кайданах!

Годi ж, не журiться;

Гарно помолiться,

Братайтеся з нами,

З нами, козаками;

Згадайте Богдана,

Старого гетьмана;

Будете панами,

Та, як ми, з ножами,

З ножами святими,

Та з батьком Максимом

Сю нiч погуляєм,

Ляхiв погойдаєм,

Та так погуляєм,

Що аж пекло засмiється,

Земля затрясеться,

Небо запалає…

Добре погуляєм!”

Запорожець_

Добре погуляєм! правду старий епiва, як не бреше.

А iцо б то з його за кобзар був, якби не волох!

Кобзар_

Та я й не волох; так тiлько - був колись у

Волощинi, а люде й зовуть

Волохом, сам не знаю за що.

Запорожець_

_

Ну, та дарма; утни ще яку-небудь.

Ану лишень про батька Максима ушквар.

Гайдамака_

Та не голосно, щоб не почула старшина.

_

Запорожець_

А що нам ваша старшина? почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годi.

У нас один старший - батько Максим; а вiн як почує, то ще карбованця дасть.