ТАРАС ШЕВЧЕНКО

ГАЙДАМАКИ

Василию Ивановичу Григоровичу

на память 22 апреля 1838 года_

Все йде, все минає - i краю немає.

Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?

I дурень, i мудрий нiчого не знає.

Живе… умирає… одно зацвiло, А друге зав’яло, навiки зав’яло…

I листя пожовкле вiтри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало, I зорi червонi, як перше плили, Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

I в море безкрає, i будеш сiять, Як над Вавiлоном, над його садами

I над тим, що буде з нашими синами.

Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.

Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?

Я не одинокий, я не сирота, -

Єсть у мене дiти, та де їх подiти?

Заховать з собою? - грiх, душа жива!

А може, їй легше буде на тiм свiтi, Як хто прочитає тi сльози-слова, Що так вона щиро колись виливала, Що так вона нишком над ними ридала.

Нi, не заховаю, бо дупiа жива.

Як небо блакитне - нема йому краю, Так душi почину i краю немає.

А де вона буде? химернi слова!

Згадай же хто-небудь її на сiм свiтi, -

Безславному тяжко сей свiт покидать.

Згадайте, дiвчата, - вам треба згадать!

Вона вас любила, рожевiї квiти, I про вашу долю любила спiвать.

Поки сонце встане, спочивайте, дiти, А я помiркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!

Свiт широкий, воля, -

Iдiть, сини, погуляйте,

Пошукайте долi.

Сини мої невеликi,

Нерозумнi дiти,

Хто вас щиро без матерi

Привiтає в свiтi?

Сини мої! орли мої!

Летiть в Україну, -

Хоч i лихо зустрiнеться,

Так не на чужинi.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибати,

А тут… а тут… тяжко, дiти!

Коли пустять в хату,

То, зустрiвши, насмiються,

Такi, бачте, люди:

Все письменнi, друкованi,

Сонце навiть гудять:

“Не вiдтiля, каже, - сходить, Та не так i свiтить;

Отак, - каже, - було б треба…”

Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справдi Не так сонце сходить,

Як письменнi начитали…

Розумнi, та й годi!

А що ж на вас вони скажуть?

Знаю вашу славу!

Поглузують, покепкують

Та й кинуть пiд лаву.

“Нехай, - скажуть, - спочивають, Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани.

А то дурень розказує

Мертвими словами

Та якогось-то Ярему

Веде перед нами

У постолах. Дурень! дурень!

Били, а не вчили.

Од козацтва, од гетьманства

Високi могили -

Бiльш нiчого не осталось,

Та й тi розривають;

А вiн хоче, щоб слухали,

Як старцi спiвають.

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей,

Та ще й слави, того дива,

Спiвай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, -

От де слава!!! а то спiва:

“Грає синє море”,

А дам плаче, за тобою

I твоя громада

У сiряках!..” Правда, мудрi!

Спасибi за раду.

Теплий кожух, тiлько шкода -

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею пiдбите.

Вибачайте… кричiть собi,

Я слухать не буду,

Та й до себе не покличу:

Ви розумнi люди -

А я дурень; один собi,

У моїй хатинi

Заспiваю, заридаю,

Як мала дитина.

Заспiваю, - море грає,

Вiтер повiвав,

Степ чорнiє, i могила

З вiтром розмовляє.

Заспiваю, - розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожцi

Степ широкий крили.

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигравають… а пороги

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть - розсердились, Щось страшне спiвають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

“Чого, батьки, сумуєте?”

“Невесело, сину!

Днiпро на нас розсердився,

Плаче Україна…”

I я плачу; а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

I гетьмани; всi в золотi

У мою хатину

Прийшли, сiли коло мене

I про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Сiч будували,

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грiлися в Скутарi

Та як, люльки закуривши

В Польщi на пожарi,

В Україну верталися,

Як бенкетували.

“Грай, кобзарю, лий, шинкарю!”

Козаки гукали.

Шинкар знає, наливає

I не схаменеться;

Кобзар вшкварив, а козаки -

Аж Хортиця гнеться

Метелицi та гопака

Гуртом оддирають;

Кухоль ходить, переходить,

Так i висихає.

“Гуляй, пане, без жупана,

Гуляй, вiтре, полем;

Грай, кобзарю, лий, шинкарю, Поки встане доля”.

Взявшись в боки, навприсiдки

Парубки з дiдами.

“Отак, дiти! добре, дiти!

Будете панами”.

Отамани на бенкетi,

Неначе на радi,

Походжають, розмовляють;

Вельможна громада

Не втерпiла, ударила

Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю,

Смiюся сльозами.

Дивлюся, смiюся, дрiбнi утираю, -

Я не одинокий, є з ким в свiтi жить; У моїй хатинi, як в степу безкраїм, Козацтво гуляє, байрак гомонить; У моїй хатинi синє море грає, Могила сумує, тополя шумить, Тихесенько Гриця дiвчина спiває, Я не одинокий, є з ким вiк дожить.

От де моє добро, грошi,

От де моя слава,

А за раду спасибi вам,

За раду лукаву.

Буде з мене, поки живу,

I мертвого слова,

Щоб виливать журбу, сльози.

Бувайте здоровi!

Пiду синiв випроводжать

В далеку дорогу.

Нехай iдуть, - може, найдуть

Козака старого,

Що привiта моїх дiток

Старими сльозами.

Буде з мене. Скажу ще раз:

Пан я над панами.

Отак, сидя в кiнцi стола,

Мiркую, гадаю:

Кого просить? хто поведе?

Надворi свiтає;

Погас мiсяць, горить сонце.

Гайдамаки встали,

Помолились, одяглися,

Кругом мене стали,

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились.

“Благослови, - кажуть, - батьку, Поки маєм силу;

Благослови шукать долю

На широкiм свiтi”.

“Постривайте… свiт не хата, А ви малi дiти,

Нерозумнi. Хто ватажком

Пiде перед вами,

Хто проведе? Лихо, дiти,

Лихо менi з вами!

Викохав вас, вигодував,

Виросли чималi,

Йдете в люди, а там тепер

Все письменне стало.

Вибачайте, що не вивчив,

Бо й мене хоч били,

Добре били, а багато

Дечому навчили!

Тма, мна знаю, а оксiю

Не втну таки й досi.

Що ж вам скажуть? Ходiм, сини, Ходiмо, попросим.

Єсть у мене щирий батько

(Рiдного немає) -

Дасть вiн менi раду з вами, Бо сам здоров знає,

Як то тяжко блукать в свiтi Сиротi без роду;

А до того - душа щира,

Козацького роду,

Не одцуравсь того слова,

Що мати спiвала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла;

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Слiпий старець, сумуючи,

Спiває пiд тином.

Любить її, думу правди,

Козацькую славу,

Любить її! Ходiм, сини,

На раду ласкаву.

Якби не вiн спiткав мене

При лихiй годинi,

Давно б досi заховали

В снiгу на чужинi,

Заховали б та й сказали:

“Так… якесь ледащо…”

Тяжко, важко нудить свiтом, Не знаючи за що.

Минулося, щоб не снилось!..

Ходiмо, хлоп’ята!

Коли менi на чужинi

Не дав погибати,

То й вас прийме, привiтає,

Як свою дитину.

А од його, помолившись,

Гайда в Україну!”

Добридень же, тату, в хату!

На твоїм порогу

Благослови моїх дiток