— У нас усе гаразд, — спокійно відповів Ґотанда і, скрививши губи, всміхнувся. — Ми любимо одне одного. Розлучення тільки підтвердило й поглибило нашу любов. Хіба не романтично, га?

— Ще й як романтично! От-от зомлію.

Він хихикнув.

— Та все-таки це чиста правда, — із серйозним виразом обличчя сказав він.

— Я знаю, — погодився я.

Приблизно в такому дусі ми розмовляли з Ґотандою під час кожної зустрічі. Жартома про досить поважні речі. Настільки поважні, що без жартів не можна було обійтися. І хоча вони не вирізнялись особливим блиском, це нас не зупиняло. Нам вистачало того, що це були жарти, а які — не важливо. Просто жарти заради жартів. На основі спільного розуміння, що це саме вони. Тільки ми знали, наскільки все це серйозно. Нам обом по тридцять чотири — вік, у повному розумінні набагато важчий, ніж тридцять три. Ми обидва потроху почали усвідомлювати, що означає старіння. І наближалися до тієї пори в житті, коли вже треба готувати щось, що забезпечило б нас теплом під час майбутньої зими. Це «щось» Ґотанда сформулював просто.

— Любов, — сказав він. — Мені потрібна любов.

— Зворушливо! — сказав я. Хоча й мені цього не вистачало.

Ґотанда на хвильку замовк. Мовчки думав про любов. Я також над цим розмірковував. Згадав про Юмійосі. Як вона того вечора, коли надворі падав сніг, випила п’ять чи шість склянок «Кривавої Мері». Їй подобався цей напій.

— Якби ти знав, із якою безліччю жінок я переспав! Більше мені не треба. Бо хоч би скільки разів спав — нічого нового. Завжди одні й ті самі дії, — сказав він нарешті. — А мені потрібна любов. Послухай, я тобі відкрию велику таємницю. Я хочу спати лише із дружиною!

Я ляснув пальцями.

— Чудо-диво! Наче якесь божественне одкровення! Блиск! Треба негайно скликати прес-конференцію і проголосити: «Я хочу спати лише із дружиною!». Усі зворушаться до сліз. Можливо, й прем’єр-міністр чимось тебе нагородить.

— Е ні… А хіба за таке не можна дістати Нобелівську премію миру? Що не кажи, я ж перед усім світом заявляю: «Хочу спати лише із дружиною!». Мало хто з людей на щось подібне здатний, хіба ні?

— Але ж, щоб отримати Нобелівську премію, потрібен фрак.

— Я будь-що можу купити. І все спишеться на витрати.

— Чудово! Справжнісіньке божественне одкровення!

— Ось що я скажу, — вів далі Ґотанда, — на церемонії вручення премії: «Шановні пані й панове! Від сьогодні я хочу спати лише із дружиною!». Буря овацій. Хмари розходяться, зблискує сонце…

— Тане крига. Вікінги падають на коліна. Чути спів русалок…

— Яка зворушлива картина!

Ми знову замовкли. Мені не виходило з голови, що перед тим, як запрошувати Юмійосі додому, треба накупити горілки, томатного соку, лимонів та соусу «Lea and Perrins».

— Але ж може статися так, що ніякої премії тобі не вдасться отримати, — сказав я. — Просто всі вважатимуть тебе дегенератом.

Ґотанда на хвильку замислився над моїми словами. І кілька разів повільно похитав головою.

— Що ж, можливо… Бо моя заява — це заклик до сексуальної контрреволюції. Обурений натовп може затоптати мене до смерті, — погодився він. — І тоді я стану мучеником за віру в одношлюбність.

— Ти будеш першою кінозіркою, яка загинула за таку віру!

— Але якщо загину, то більше не зможу спати з дружиною…

— Правильно, — погодився я.

І ми знову взялися мовчки пити.

От у такому дусі ми вели серйозні розмови. Якби хтось випадково підслухав нас — подумав би, що ми теревені правимо. Та нам було не до жартів.

У вільний час він дзвонив мені додому. І тоді ми їхали в який-небудь ресторан або зустрічалися в його апартаментах чи в моїй квартирці. І так минали дні за днями. Я рішуче відмовився від будь-якої роботи. Просто збайдужів до неї. Світ обійдеться й без мене. Я завмер — чекав, коли щось станеться.

Я послав Хіраку Макімурі залишки грошей і квитанції за витрати, зроблені під час подорожі на Гаваї. Невдовзі подзвонив П’ятниця і сказав, аби я залишив собі більше грошей.

— Сенсей велів передати, що інакше йому буде незручно, — сказав він. — Як і мені. Покладіться на мене, я все як слід залагоджу. Вас це ніяк не обтяжить.

Заходити в суперечку не хотілось, і я сказав: «Гаразд. Робіть так, як зручно сенсею». Незабаром Хіраку Макімура прислав мені банківський чек на триста тисяч єн разом із розпискою про отримання оплати за «збір інформації». Я розписався, поставив власну печатку й відіслав папір назад. Там будь-що спишуть на представницькі витрати. Як зворушливо жити в такому світі!

Я вклав чек на триста тисяч єн у рамку й поставив на стіл.

Почався і невдовзі скінчився «золотий тиждень»[53].

Кілька разів я розмовляв із Юмійосі по телефону.

Як довго розмовляти — вирішувала вона. Іноді ми говорили довго, іноді вона обривала розмову на півслові, посилаючись на зайнятість. А бувало й так, що довго мовчала або несподівано клала трубку. Та все-таки завдяки телефону сяке-таке спілкування між нами відбувалося. Ми потроху обмінювалися потрібними даними. А одного дня вона повідомила мені номер свого домашнього телефону. Це був безсумнівний прогрес.

Двічі на тиждень вона ходила в басейн. І щоразу, коли згадувала про це, моє серце тремтіло, ображалось і впадало в розпач, як у невинного старшокласника. Мені так кортіло запитати в неї про інструктора з плавання. Що він за людина, скільки йому років, чи вродливий і чи не занадто люб’язний із нею тощо. Та розпитати як слід не вдавалось. Я боявся, що так видам свої ревнощі. Боявся почути від неї: «Гей, ви що, ревнуєте мене до плавального басейну? Я таких людей просто не терплю. Той, хто ревнує мене до такого, — не чоловік, а ганчірка. Ви зрозуміли, що я сказала? Ганчірка! Більше я вас не хочу бачити!».

Тому я прикусив язика і про басейн не питав. Та що довше я мовчав, то щораз більше розросталося в моїй уяві його химерне видиво. От закінчується заняття для всіх, і тоді інструктор проводить із Юмійосі окремий урок. Звісно, інструктор — це Ґотанда. Підтримуючи долонями її за живіт і груди, він показує, як треба гребти кролем. Його пальці гладять груди, прослизають між ноги. «Не звертайте уваги…» — каже він їй.

— Не звертайте уваги, — повторює він. — Я хочу спати лише із дружиною.

Він бере її руку і кладе на свій прутень. Вона його масажує. Прутень, збуджений під водою, — як корал. Юмійосі в захваті тамує подих.

— Усе в порядку, — каже їй Ґотанда. — Бо я хочу спати лише із дружиною.

Химерне видиво басейну.

Бридня. Однак я не міг вигнати це видиво з голови. Щоразу, коли я розмовляв по телефону з Юмійосі, воно дедалі більше мене мучило. Ставало складнішим, поповнювалося різноманітними персонажами. З’явилися Кікі, Мей та Юкі… Ось пальці Ґотанди повзуть по спині Юмійосі — і вона перетворюється на Кікі…

— А ви знаєте, я дуже проста й нічим непримітна людина, — сказала одного дня Юмійосі. Того вечора вона перебувала в похмурому настрої. — Від інших відрізняюся хіба що рідкісним іменем. І більше нічим. День за днем тільки й марную життя за конторкою в готелі… Більше мені не дзвоніть. Я не варта того, щоб витрачати гроші на міжміські телефонні розмови.

— Але ж ти любиш свою роботу в готелі?

— Так, люблю. Сама робота мене не обтяжує. Однак іноді здається, що готель проковтне мене всю… Іноді. І тоді я запитую себе: що зі мною? Все одно, що мене нема. Готель є, а мене нема. Не видно мене. Загубилася…

— А чи не занадто серйозно ти переймаєшся готелем? — сказав я. — Готель — це готель, а ти — це ти. Я часто думаю про тебе, іноді — про готель. Але ніколи не думаю про вас як про щось ціле. Ти — це ти, готель — це готель.

— Та я це знаю… Але іноді все переплутується. Зникає межа між нами. І саме моє існування — почуття, особисте життя, — розчинившись, зникає в космосі на ім’я «готель».