— У вас усе гаразд? — спитала вона. — Ви аж зблідли. Може, я щось не те сказала?

Я всміхнувся й похитав головою.

— Та ні, ти нічого поганого не сказала.

— То, може, про щось неприємне думали, так чи ні?

— Можливо.

— І часто ви про таке думаєте?

— Іноді.

Юкі зітхнула і якийсь час бавилася тим, що складала навпіл паперову серветку.

— Буває так, що ви почуваєтеся страшенно самотніми? Ну, коли раптом над таким задумуєтеся?

— Звичайно, буває, — відповів я.

— Скажіть, а чому зараз тут про це подумали?

— Певно, тому, що ти надто красива.

Якусь мить вона дивилася на мене таким же порожнім поглядом, як її батько. Потім спокійно похитала головою. І нічого не сказала.

За вечерю Юкі заплатила сама. «Добре, що тато дав купу грошей», — сказала вона. Узяла рахунок, підійшла до каси, добула з кишені кілька банкнот по десять тисяч єн, однією з них розплатилась, а отриману решту, не рахуючи, запхала до кишені шкіряного жакета.

— Він думає, що відбудеться грошима, — сказала вона. — Яка дурість! А тому сьогодні я вас частую. Ми з вами рівні, у певному розумінні, правда? Ви мене завжди частуєте, тож іноді можу і я, хіба ні?

— Дякую, — відповів я. — Одначе для науки скажу тобі, що це суперечить етикету класичного побачення.

— Невже?

— Дівчині не слід брати рахунок, аби самій бігти до каси й платити після того, як її почастували. Треба дозволити чоловікові розплатитись, а потім віддати йому гроші. Інакше можна зачепити його гордість. Звісно, я не ображаюсь. Бо, з будь-якого погляду, я — не просто мачо[4]. Мені це байдуже, але багатьох чоловіків у світі це турбує. Світ усе ще спирається на принцип «мачо».

— Якась дурість! — сказала вона. — Я з такими на побачення не ходжу.

— Ну що ж, це розумна думка, — погодився я, виводячи «Субару» з автостоянки. — Але ж буває й так, що люди безрозсудно закохуються одне в одного. Без ніякого вибору. От що таке любов. Можливо, ти це зрозумієш, коли трохи підростеш і тобі куплять бюстгальтер.

— Здається, я казала, що вже його маю! — вигукнула вона й замолотила кулачком мене по плечі. Так, що я мало не наїхав на велику червону урну для сміття.

— Та я жартую! — сказав я, зупинивши автомобіль. — У світі дорослих усі жартують, а потім разом сміються, розумієш? А втім, може, мій жарт невдалий. Так чи інакше, а тобі доведеться до цього звикати.

— Гм-м-м… — промимрила вона.

— Гм-м-м… — промимрив і я.

— Якась дурість! — сказала вона.

— Якась дурість! — повторив я.

— Не перекривляйте мене! — закричала вона.

Я перестав перекривляти — і знову рушив автомобілем із місця.

— Тільки не годиться бити водія за кермом так, як от зараз. Без жартів, — сказав я. — А то машина на щось налетить — і ми обоє опинимося на тому світі. Ось тобі друге правило етикету класичного побачення. Не вмирати, а будь-що виживати.

— Гм-м-м… — промимрила Юкі.

По дорозі назад вона майже не розкривала рота. Відкинувшись на спинку сидіння в розслабленій, втомленій позі, про щось думала. Іноді начебто дрімала, а іноді — ні, але судити про це з її вигляду було важко. Касет більше не слухала. Я на пробу поставив «Баладу» Джона Колтрейна, і вона особливо не заперечувала. Здавалося, ніби не помічала, яка музика звучить. Я гнав автомобіль по шосе, півголосом підспівуючи саксофонному соло.

Нічна дорога Сьонан — Токіо, якою ми поверталися додому, навіювала нудьгу. Вся моя увага зосереджувалася на стоп-сигналах переді мною. Особливих розмов не було. Коли ми в’їхали на столичну автостраду, Юкі підвелась і почала жувати гумку. Потім скурила одну сигарету. Кілька разів пихнула й викинула за вікно. «Як закурить другу — насварю», — подумав я. Та обійшлося — вона більше не курила. Інтуїція. Вона відчувала, що в мене на думці. І знала, коли треба відступити.

Я зупинив автомобіль перед під’їздом її квартири на Акасака[5]. І сказав: «Принцесо, ми приїхали!»

Вона загорнула жувальну гумку у фантик і поклала на панель приладів. Потім млявим рухом відчинила дверцята, вилізла з автомобіля — і пішла собі. Не попрощавшись, не зачинивши дверцят і не оглядаючись назад. Складний вік. А може, винне місячне? «Однак усе це дуже скидається на сюжет фільму за участю Ґотанди», — подумав я. Вразлива дівчина перехідного віку… Е, Ґотанда зіграв би в ньому роль набагато майстерніше за мене. Та й у такого партнера, як він, Юкі, напевне, відразу закохалася б по самі вуха. Бо інакше фільм не вийшов би. І тоді… От тобі й на! Знову той Ґотанда не виходить із думки. Я похитав головою, перегнувся через сусіднє сидіння і хряснув дверцятами. Бам-м! І наспівуючи «Red Clay» услід за Фреді Хабардом, поїхав додому.

Прокинувшись уранці, я пішов на станцію міської електрички купувати газети. Ще не було дев’ятої, і перед станцією Сібуя[6] вирував потік людей, що поспішали на роботу. Хоча весна настала, усмішки на людських обличчях я міг полічити на пальцях. А втім, вони не здавалися мені усмішками, а скоріше — спазмами обличчя. Я купив у кіоску дві газети, зайшов у кондитерську «Данкін Донатс» і переглянув їх за чашкою кави з пампушками. У жодній із газет я не знайшов найменшої замітки про Мей. Вони писали про відкриття Діснейленду, про війну між В’єтнамом і Камбоджею, про вибори токійського губернатора, про бешкети учнів середньої школи, а про вродливу молоду дівчину, яку хтось задушив у готелі на Акасака, не згадали ні рядочком. Як казав Хіраку Макімура, звичайнісінький випадок, що не входить ні в яке порівняння з відкриттям Діснейленду. Про такі випадки швидко всі забувають. Хоч, звісно, є люди, які не забудуть. Я — один із них. І також убивця. І ті два агенти поліції пам’ятатимуть.

Надумавши подивитись який-небудь фільм, я розгорнув сторінку з кінорекламою. «Нерозділене кохання» вже ніде не показували. І тут я згадав про Ґотанду. Мабуть, треба принаймні повідомити йому про Мей. Бо якщо раптом його допитають і тоді спливе моє ім’я — я опинюся в незавидному становищі. Від самої думки про те, що поліція знову наступатиме мені на горло, голова заболіла.

Я спробував подзвонити йому з рожевого телефону в «Данкін Донатс». Звісно, вдома його не застав, а тому залишив йому на автовідповідачеві повідомлення, що маю до нього важливу розмову. Потім кинув газети в урну для сміття й пішов додому. По дорозі додому все думав, чого це В’єтнам і Камбоджа воюють між собою. Незрозуміло. Який заплутаний цей світ!

Сьогодні був день наведення порядку.

Я мав зробити силу-силенну справ. Бувають такі дні, коли треба стати реалістом і вступити у відкритий бій із реальністю.

Передусім я відніс у пральню кілька сорочок і стільки ж приніс додому. Потім зайшов у банк, зняв із рахунку грошей, заплатив за телефон і газ. Переказав власнику квартплату за місяць. У шевській майстерні замінив набійки на черевиках. Купив батарейки для будильника та шість чистих аудіокасет. Потім повернувся додому і під звуки радіо Еф-І-Ен[7] заходився прибирати квартиру. Подраїв дочиста ванну. Вийняв усе з холодильника, витер його зсередини й акуратно порозкладав продукти на поличках. Вичистив газову плитку, фільтри кондиціонера, вимив підлогу, вікна й зібрав сміття в кульки. Постелив свіже простирадло, змінив наволочки на подушках. Пропилососив. На все це пішло години дві. Коли, підспівуючи гурту «Styx» у виконанні пісні «Mister Roboto», витирав ганчіркою жалюзі, задзеленчав телефон. Дзвонив Ґотанда.

— Чи не могли б ми з тобою поговорити віч-на-віч? Нетелефонна розмова, — сказав я.

— Гаразд… А це терміново? Зараз у мене трохи роботи назбиралося. Маю встигнути і на кіностудію, і на знімання рекламного ролика для телебачення. Через два-три дні звільнюсь і зможу спокійно побалакати з тобою, а тепер…