— Художник Тітореллі.

— А їх, здається, тут дуже люблять, — усміхнувся К. показуючи рукою на двері, за якими шепотілися дівчата.

— А, пустунки! — відказав художник, марно намагаючись защіпнути нічну сорочку на шиї. Стояв він босоніж і, крім сорочки, мав на тілі лише бахматі жовтаві полотняні штани, підв’язані паском, його довгий вільний кінець метлявся на всі боки. — Ці пустунки — справжня напасть для мене, — провадив він далі і тим часом дав спокій сорочці, що останнього ґудзика й не мала, потім присунув стільця і змусив К. сісти. — Я колись був намалював одну дівчинку, — сьогодні її тут нема, — і відтоді вони всі чіпляються до мене. Коли я тут, вони заходять тільки тоді, як я дозволю, та коли я кудись піду, котрась неодмінно зайде всередину. Вони зробили собі ключа до моїх дверей і тепер передають його одна одній. Вам навіть важко уявити, які вони набридущі. Я, скажімо, приходжу додому з дамою, яку мені треба малювати, відкриваю двері своїм ключем і бачу, як горбата отам біля столика пензлем підмальовує собі губи, а її менша сестра, за якою вона мала б наглядати, гасає по всій кімнаті й занечищує кожен закуток. Або я приходжу, як, скажімо, вчора мені трапилось, пізно додому, — вибачте, будь ласка, за мій вигляд і нелад у кімнаті, — і хочу лягти в ліжко, аж тут мене щось щипає за ногу, я зазираю під ліжко й витягаю звідти якесь дівчисько. Чого вони так липнуть до мене, я не знаю, але ви вже, певне, помітили, шо я їх до себе не принаджую. Звичайно, вони ще й заважають мені працювати. Якби цю майстерню мені не надавали безкоштовно, я б уже давно звідси вибрався.

Саме цієї миті за дверима пролунав ніжний стривожений голосок:

— Тітореллі, нам уже можна заходити?

— Ні, — відповів художник.

— І навіть мені самій не можна?

— Не можна, — буркнув художник, підійшов до дверей і замкнув їх. ^

К. тим часом оглянув кімнату, йому самому ніколи б не спало на гадку, що цю злиденну тісну комірчину можна назвати майстернею. І вздовж, і впоперек можна було ступити тільки по два широкі кроки. Геть усе — підлога, стіни і стеля — було дерев’яне, поміж дошками видніли маленькі шпарини. Навпроти К. під стіною стояло ліжко, завалене різнобарвною білизною. Серед кімнати на мольберті стояла прикрита сорочкою картина, рукави звисали аж до підлоги. Через туман у вікні позаду К. годі було щось побачити, крім укритого снігом даху сусіднього будинку.

Обертання ключа в замку нагадало K., що він збирався довго не засиджуватись. Він витяг з кишені рекомендаційного листа, простяг художникові й сказав:

— Я почув про вас від добродія, що написав цього листа, він ваш знайомий, і звертаюсь до вас за його порадою.

Художник мигцем переглянув лист і пожбурив його на ліжко. Якби фабрикант не розповідав із такою певністю про Тітореллі як про свого знайомого, злидаря, що живе його милостинею, то тепер і справді можна було б повірити, ніби Тітореллі не знає фабриканта або ж знає не так, щоб міг його пригадати. До того ж художник запитав:

— Ви хочете купити картину чи щоб я намалював вас?

К. вражено глянув на художника. Про що, власне, йдеться в тому листі? Адже річ очевидна, фабрикант мав писати тільки про те, що К. хоче розпитати про свій процес. Тож як він поквапно і бездумно пригнався аж сюди! Але ж художникові треба щось відповісти, і К. мовив, подивившись на мольберт:

— А ви працюєте тепер над картиною?

— Так, — відповів художник і жбурнув на ліжко вслід за листом сорочку, що висіла на мольберті. — Це портрет. Дуже добра робота, але ще не закінчена. — Нагода видалась К. сприятлива, йому офіційно запропоновано говорити про правосуддя, тепер уже можна, бо ж портрет вочевидь зображував якогось суддю. А втім, цей портрет був напрочуд схожий на картину в робочому кабінеті адвоката. Тут, щоправда, був зображений інший суддя — гладкий чоловік із чорною кущавою бородою, що відстовбурчувалась від щік, крім того, то було олійне полотно, а це — пастельний малюнок із блідими й невиразними барвами. Але все інше було схоже, бо й тут суддя, твердо зіпершись руками на бильця, мав от-от грізно підвестись зі свого трону. «Це суддя», — мало не бовкнув К. одразу, проте поки що стримався й підступив ближче до картини, немов прагнучи придивитись до подробиць. Він ніяк не міг роздивитись велику постать, що стояла за спинкою трону, й запитав про неї художника.

— Її треба ще трохи доопрацювати, — відповів митець, узяв зі столика пастельний олівець і густіше попідводив обриси постаті, хоч для К. вона й далі була невизначена.

— Це богиня правосуддя, — зрештою проказав художник.

— Тепер я вже бачу, — мовив К. — Ось де пов’язка на очах, а ось терези. Але чи нема в неї на п’ятах крилець і чи не біжить вона?

— Так, — кивнув майстер, — мені замовили таку картину, це, власне, богиня правосуддя і богиня перемоги в одній постаті.

— Оце так покруч! — засміявся К. — Правосуддя мусить зупинитись, бо інакше хитатимуться терези й не буде змоги визначити справедливий вирок.

— Я скорився бажанню свого замовника, — пояснив художник.

— Атож, звісно, — проказав K., що своїм зауваженням аж ніяк не хотів образити художника. — Ви так зобразили ту постать, наче вона сидить на троні.

— Ні, — відповів художник, — я не бачив ні постаті, ні трону, це все з уяви, проте мені вказали, як я повинен малювати.

— Як? — перепитав K., удаючи, наче не розуміє художника. — Хіба це не суддя в суддівському кріслі?

— Так, — відповів художник, — але це суддя невисокого рангу і він ніколи не сидів на такому троні.

— І вам звеліли намалювати в таких святешних шатах? Він тут немов голова суду.

— Атож, ті пани марнославні, — погодився художник. — А втім, вони мають дозвіл згори, щоб їх зображали в такій подобі. Існують докладні приписи, як можна малювати того або того судовика. Проте, на жаль, саме за цим малюнком не можна точно визначити вбрання і посаду, бо пастельні фарби непридатні для такого зображення.

— Авжеж, — погодився K., — просто дивно, що цей портрет намальовано пастеллю.

— Цього забажав сам суддя, — пояснював далі художник, — малюнок призначений для дами.

Вигляд картини, здається, сповнив його бажанням працювати, він закасав рукав, узяв олівець, і К. побачив, як під тремтячим кінчиком олівця біля голови судді утворилася червоняста тінь, пускаючи на всі боки промені поза межі картини. Мало-помалу та тінь охопила всю голову, наче якась оздоба або висока відзнака. Навколо постаті Правосуддя барви були ледь-ледь світліші, і на тому ясному тлі постать тепер дуже вбирала очі, скидаючись, щоправда, вже не на богиню правосуддя і не на богиню перемоги, а на досконалу подобу богині полювання. Робота художника захопила К. дужче, ніж йому хотілося, зрештою він став собі дорікати, що вже сидить тут так довго і, по суті, ще нічого не зробив для своєї власної справи.

— Яке прізвище цього судді? — запитав він зненацька.

— Цього я сказати не можу, — відповів художник, що схилився до самої картини й вочевидь забув про свого гостя, дарма що спершу так ґречно запрошував його. К. уважав це за вибрик і сердився, що він змушений марнувати час.

— А ви, певне, тішитесь довірою правосуддя? — запитав він.

Художник одразу поклав олівці, випростався, потер руки і, осміхаючись, подивився на К.

— Аж тепер тільки добулися до правди, — сказав він. — Ви хотіли дізнатися щось про правосуддя, як і сказано N вашому рекомендаційному листі, і одразу стали розпитувати про картину, бажаючи здобути мою прихильність. Але за це я не лихий на вас, ви могли не знати, що я на таке не ловлюсь. Прошу вас, годі! — гостро докинув він, коли К намагався щось заперечити, а потім провадив далі: — Зрештою, оте ваше зауваження абсолютно слушне: я тішуся довірою правосуддя. — Він замовк на хвилину, немов даючи К. час усвідомити цей факт. Знову стало чути, як за дверима вовтузяться дівчата. Вони, мабуть, тиснулись навколо замкової шпарини, можливо, могли зазирнути до кімнати й крізь шпарини в дверях. К. полишив спроби вибачитись перед художником, бо не хотів відвертати його уваги, водночас йому не хотілося, щоб художник надто високо задер носа і через те зробився для нього недосяжний, тож він запитав його: