Без якоїсь певної причини, скорше, щоб не вертатись якомога довше до столу, К. розчахнув вікно. Воно відчинялося дуже туго, тож К. був змушений обома руками налягати на ручку. До кімнати крізь усю широчінь досить високого вікна став заповзати змішаний із димом туман і виповнив її ледве чутним смородом згарища. Протягом занесло й поодинокі сніжинки.

— Гидотна осінь, — проказав десь позаду фабрикант, що непомітно зайшов до кімнати, розпрощавшись із заступником директора. К. кивнув головою і стривожено подививсь на теку фабриканта: це ж він зараз почне витягати з неї папери, щоб розказати К. про наслідки переговорів із заступником директора. Фабрикант, проте, простежив за очима K., тож ляснув долонею по теці і сказав, не відкриваючи її:

— Хочете почути, чим скінчилося? В моїй кишені вже лежить укладена угода. Ваш заступник директора — дуже милий і, знаєте, з ним можна нічого не боятись. — Він засміявся й потис К. руку, намагаючись розсмішити і його. Але К. тепер видалось підозрілим, що фабрикант не захотів показати йому паперів, а в його словах він не бачив нічого кумедного. — Пане прокуристе, — запитав фабрикант, — коли надворі така негода, ви, певне, зле почуваєтесь? Ви сьогодні такі пригнічені.

— Так, — відповів К. і схопився рукою за скроню. — І голова болить, і в родині не все гаразд.

— Атож, — підтвердив фабрикант, що все робив наче похапцем і нікого не міг дослухати спокійно, — кожен несе свій хрест.

К. несамохіть ступив один крок до дверей, немов хотів провести фабриканта, але той зупинив його:

— Пане прокуристе, я маю розповісти вам про ще одну дрібничку. Боюся, що саме тепер я вас, може, обтяжу своїм повідомленням, але останнім часом я вже двічі приходив до нас і щоразу забував розповісти. Якщо я не розповім ще й сьогодні, то потім, певне, вже не буде сенсу й розказувати. А було б дуже жаль, бо те, що я наміряюсь сповістити, може стати вам у пригоді.

Перше ніж К. відповів, фабрикант підступив до нього ближче, щиколоткою легенько стукнув його в груди й тихо запитав:

— У вас тепер процес, правда?

К. відсахнувся і миттю закричав:

— Це вам розповів заступник директора!

— Та ні, — заспокоїв його фабрикант, — звідки йому знати про таке?

— А вам? — трохи вгамувавшись, запитав К.

— Вряди-годи до мене доходять вістки з апарату правосуддя, — пояснив фабрикант. — Дізнався я й про те, що зараз розповім вам.

— Яка сила людей пов’язана з тим правосуддям! — понурив голову К. і підвів фабриканта до свого робочого столу.

Вони сіли, як і раніше, і фабрикант заговорив:

— На жаль, я можу розповісти вам дуже небагато, але в таких справах не можна нехтувати найменшої дрібниці. Крім того, мені страшенно хочеться бодай трохи допомогти вам, нехай навіть моя допомога дуже скромна. Адже досі ми з вами були непоганими діловими партнерами, еге ж? Отже, слухайте. — К. хотів був вибачитися за свою поведінку під час сьогоднішніх переговорів, але фабрикант не терпів, щоб його уривали, він засунув теку під пахву, показуючи, що дуже поспішає, і провадив далі: — Про ваш процес я знаю від такого собі Тітореллі. Він художник. Тітореллі — це мистецький псевдонім, його справжнього прізвища я ніколи й не чув. Уже не один рік він час до часу заходить до моєї К()нтори і приносить який-небудь малюночок, і я йому за нього — а він майже жебрак — завжди даю своєрідну милостиню. А втім, ті малюнки гарненькі — краєвиди і таке інше. Така торгівля — ми обидва вже звикли до неї — відбувалася тихо-мирно, але потім художник став навідуватись до мене надто часто, я дорікнув йому, ми розговорились, мене дуже цікавило, як він спромагається заробляти собі на прожиття самим малярством, і на свій подив я довідався, що головне джерело його прибутків — малювання портретів. «Я працюю для правосуддя», — сказав він мені. «Якого правосуддя?» — запитав я. І тоді він розповів мені про правосуддя. Ви, напевне, здатні найкраще зрозуміти, як мене здивувала його оповідь. Відтоді при кожних його відвідинах я чув щось нове про правосуддя і з часом уже мав про нього певне уявлення. А втім, Тітореллі балакучий, і я не раз був змушений випроваджувати його, і не тому, що він інколи ще й прибріхував, а передусім через те, що така ділова людина, як я, яка мало не падає під тягарем ділового клопоту, не має змоги дуже перейматись чужими справами. Але це я так, мимохідь. І тепер я думаю, що Тітореллі, либонь, може придатись вам, він знає багатьох суддів і хоча сам навряд чи має великий вплив, то все ж може порадити, як доступитись до різних впливових людей. Та навіть коли ті поради самі по собі не матимуть великої ваги, то, як на мене, вислухавши їх, ви здобудете велику перевагу. Адже ви майже адвокат. Я повторю вам іще раз: прокурист К. — майже готовий адвокат. Ох, мені вашим процесом, власне, нема чого клопотатись. Ну, підете до Тітореллі? Як я дам рекомендацію, він, звичайно, зробить усе, що може. Я й справді думаю, що вам треба зайти до нього. Звичайно, не конче саме сьогодні, а колись, при нагоді. А втім, наголошу ще раз: моя порада аж ніяк не зобов’язує вас неодмінно йти туди. Якщо, по-вашому, можна обійтись без Тітореллі, то, звісно, краще взагалі не вдаватись до його послуг. Можливо, ви вже маєте свій докладний план, і Тітореллі лише зашкодить вам. Що ж, тоді ні в якому разі не йдіть до нього! Бо дозволити, щоб тобі давав поради такий чолов’яга, — це вже ламати себе самого. Що ж, робіть як знаєте. Ось рекомендаційний лист, а ось адреса.

К. розчаровано взяв листа й запхав його до кишені. Навіть у найсприятливішому разі вигода, яку дасть йому ця рекомендація, незмірно менша від шкоди, пов'язаної з тим, що фабрикант знає про його процес, а художник розносить чутку. К. насилу спромігся примусити себе — фабрикант уже рушив до дверей — подякувати йому кількома словами.

— Я піду туди, — сказав він, прощаючись перед дверима з фабрикантом, — або, оскільки в мене тепер багато справ, напишу йому, щоб він коли-небудь зайшов до мене на роботу.

— Я знав, — мовив фабрикант, — що ви завжди знайдете найкращий вихід. Але я, хай там як, гадаю, що вам слід уникати запрошувати до банку таких людей, як Тітореллі, щоб тут обговорювати з ним свій процес. До того ж не завжди добре давати таким людям у руки якісь листи. Але ви, певне, вже все обміркували і знаєте, як вам діяти.

К. кивнув головою і провів фабриканта навіть через почекальню. Попри зовнішній спокій, він дуже злякався за себе: він, власне, й не сказав, що писатиме Тітореллі, а просто згадав про лист, щоб якось показати фабрикантові, що він цінує рекомендацію, і одразу подумав про можливу зустріч із Тітореллі, але якби допомога цього художника видавалася йому вартісна, він тоді б не вагався справді написати листа. Проте небезпеки, що можуть бути наслідком таких дій, спали йому на гадку лише після фабрикантових слів. Невже він і справді так мало може покластися на свій розум? Якщо він недвозначним листом може запросити до банку такого сумнівного чолов’ягу і тут, тільки дверима відгороджений від заступника, просити в того маляра поради щодо свого процесу, то, може, — ще й як імовірно, — він недобачає й інших небезпек і сам накликає їх на свою голову? Адже не завжди поряд є людина, що вчасно застереже його. Як прикро, що саме тепер, коли треба докласти всіх зусиль, з’являється досі не знаний йому сумнів у власній пильності! Невже ті труднощі, з якими він зіткнувся на початку своєї роботи в банку, знову постануть перед ним під час процесу? В усякому разі К. тепер геть не розумів, як йому могло спасти на гадку писати листа Тітореллі й запрошувати його до банку.

К. іще замислено похитував головою, коли до нього підступив служник і звернув його увагу на трьох добродіїв, що сиділи тут, у передпокої, на лаві. Вони вже довгенько чекали, поки їх запросять до K., і тепер, коли служник заговорив до нього, попідводились, кожен прагнув скористатися сприятливою миттю, аби першим доступитися до К. Оскільки в банку до них поставились так неґречно, примусивши марнувати час у почекальні, вони тепер теж не дуже церемонились.