Під час однієї з зупинок на вулицях Києва лейтенант мені сказав:

— А ти, Сашко Жук, виявляється, дуже популярна людина в Києві: дивися, скільки тобі квітів піднесли. Ні на якому іншому танку немає стільки квітів…

Я весело підморгнув лейтенантові, й ми рушили далі. Люди стояли попід руїнами нашого Хрещатика й махали до нас руками, й кричали з радості. Я теж махав шапкою, на якій уже приколов червоноармійську зірку, і вигукував: «Хай живе Червона Армія!»

Біля руїн Комсомольського кіно стояли Ромка, Женя й інші з нашої вулиці. Вони побачили мене й почали штовхати одне одного й показувати на мене руками. А Ромку моя поява так захопила, що вона почала з радості стрибати на місці, штовхати інших людей поряд себе й показувати на мене. Вона була така рада й така, мабуть, горда в цей момент, наче не я вступав до Києва на танку, а вона сама.

Коли колона на хвилину спинилася, бо десь попереду, мабуть, утворилася пробка, народ умить оточив танки. Раптом я побачив біля себе дядю Михайла і з ним ще якихось чоловіків.

— А ти чого на танк видерся? — голосно вигукнув дядя Михайло.

Мабуть, він теж заздрив мені. Я не встиг нічого відповісти дяді Михайлові, як за мене відповів лейтенант, що був поруч мене на танку:

— Це, товаришу, Сашко Жук!

— А-а!.. — вигукнув дядя Михайло. — Ось який він!

— Сашко Жук! Сашко Жук!.. — чути було, як передавали одне одному в натовпі. Я сам не знав, що моє ім’я таке відоме в народі.

А товариш лейтенант з танка пояснив дяді Михайлові так, що й інші чули:

— Ви не дивіться, що він малий, він уже боровся з фашистами, допомагав партизанам, він сам викрив гестапівську шпигунку, він урятував радянського офіцера, його добре знають відомий партизанський командир дядя Михайло і навіть сам Бородатий…

Я подивився на дядю Михайла й відразу пошкодував, що товариш лейтенант це сказав. Дядя Михайло підійшов ближче й сказав товаришеві лейтенанту:

— А от я вашому партизану Сашкові Жуку, як тільки він повернеться сьогодні додому, всиплю такої березової каші, що його більш ніколи не потягне базікати про те, чого не слід. Щоб не був такий балакучий.

Не знаю, куди б зайшла ця розмова, коли б не пролунала в повітрі раптом команда. Танки загуркотіли моторами, і ми рушили далі.

Разом з колоною танків я заїхав аж на околицю міста у якийсь величезний двір. Потім я довідався, що там були казарми. Я почав проситися в лейтенанта, щоб мене зарахували в полк бійцем і взяли з собою добивати фашистів. Лейтенант слухав мене дуже уважно, але нічого не пообіцяв. Сказав тільки, що поговорить ще де з ким.

Мені дали металеву миску, і я разом з бійцями стояв у черзі до кухні, а потім їв разом з ними смачний суп з м’ясом, якого я вже не їв з того часу, коли почалася війна.

Бійці причепили мені на грудях гвардійський значок, бо їхня частина була гвардійська і не годилося, щоб я, бувши серед них, не був гвардійцем. Ніколи в житті в мене не було стільки радості за один день, як тоді!

Я вже не думав повертатися додому. В мріях я вже брав разом своїми танкістами Берлін і вже не пам’ятав себе від щастя. Бійці дали мені хоч і стару, але ще зовсім цілу гімнастерку, на яку я відразу ж перечепив свій гвардійський значок. Потім хтось із бійців подарував мені зеленого ватника, бо надворі було вже не тепло, а на мені було таке дрантя… А лейтенанта все ще не було.

Він прийшов уже зовсім увечері, дав якісь розпорядження бійцям, а потім підійшов до мене, узяв за руку й сказав:

— От що, Сашко Жук: іди краще додому, ти ще малий воювати. Як виростеш, тоді візьмемо…

Це був удар для мене. Я стояв серед бійців, розгублений і безпорадний. Якийсь боєць спитав у лейтенанта:

— Дозвольте мені, товаришу лейтенант, одвезти гвардійця Сашка Жука додому на моєму мотоциклі.

— Дозволяю, — відповів лейтенант, — тільки швидше, бо будемо рушати далі.

От ми летіли вечірніми вулицями Києва! Аж дух забивало й не можна було розплющити очей…

Коло нашого будинку стояло кілька чоловік. Це були ті люди, що не послухались фашистів і переховувались останніми днями по льохах і горищах. Тепер вони повернулись до своїх квартир. Між ними була й Ромка. Я догадався — вона чекала на мене. Коли мотоцикл мало не на всьому ходу розвернувся й спинився коло будинку, всі раптом повернулись у наш бік. Звичайно, спочатку ніхто не впізнав мене в червоноармійському ватнику й при гвардійському значку, що виблискував і вночі, бо ватника я навмисне розстебнув.

А мотоцикліст сказав:

— До побачення, товаришу Сашко Жук! Після війни зустрінемось!

І він поїхав.

— Сашко! — вихопилося в усіх, хто стояв тут. Тепер уже мене впізнали. Всі оточили мене, приглядалися. Потім Ромка взяла мене за руку, і ми пішли на другий кінець подвір’я. Ромка сказала:

— Сашко, давай втечемо з дому на фронт, поки він недалеко, впросимо якого-небудь командира, і він нас зарахує в свій полк.

Але я сказав Ромці:

— Йди, Ромко, додому, ти ще мала воювати.

Ромка насунула мені шапку на самий ніс і сказала:

— Не дуже задавайся, липовий гвардієць!..

А я сказав:

— А на танку ж вступав до Києва…

— Сашко, — промовила Ромка, — коли я тебе побачила на танку то з радості аж плакала.

— Ми ж умовилися не плакати…

— Я пам’ятаю, але ж ми вмовлялися не плакати і бути справжніми мужчинами при фашистах. А тепер уже в нас не фашисти, а наші. Я й розплакалася з радості. Ох, уявляю, як вам, мужчинам, важко, що не можна ніколи плакати. А татусь сказав, що коли зустріне тебе, то надере тобі вуха, щоб ти не був такий балакучий, але ти не бійся, він тебе любить і тільки погрожує.

Як довго не міг я заснути цієї ночі! Та хіба можна було спати в такий час!.. От коли б не було ніякої ночі, а ввесь час день і сонце на небі, і всі наші люди раді й веселі… І тільки я цього захотів, як уже й сталося так, що немає ніякої ночі, а тільки день. Довгий, довгий, без кінця! І йде наша танкова дивізія вперед і вперед. І на хвилину не спиняється. І день, і другий, і багато днів!

«Сашко! — гукає товариш лейтенант. — Давай уперед на Берлін! Будемо визволяти братів».

І ми сидимо на броні і мчимо вперед і вперед. І ось я бачу, край шляху стоїть, склавши на грудях руки, наш Юрчик. Стоїть, і сили йому вже не вистачає навіть засміятись до нас — такий худий, захарчований… наскрізь світиться… Мало не впаде. Я спиняю наш танк, стрибаю на шлях. «Це ти, Юрчику! Братику мій! Дивися, це ми, Червона Армія! Йдемо вас визволяти! Чи впізнаєш мене: я Сашко, гвардієць!»

Він хилиться, а я його обіймаю й тисну до себе. І жаль мені його, жаль. І здаю я Юрчика нашим лікарям, і наказую їм: «Бережіть його, це мій друг, він урятував радянського офіцера». А тут товариш лейтенант наказує: «Вперед, Сашко, на Берлін!» Я стрибаю на свій гвардійський танк, і ми зриваємося з місця і мчимо дуже швидко, і бачу, як вітер зриває пелюстки з розквітлих дерев і відстає від нас, відстає… Ха-ха-ха… Куди йому, вітрові! І ось він, Берлін їхній, ошкірився, як мільйон псів. А ми його облягаємо звідусіль. І товариш лейтенант мені каже: «Дивися, Сашко, не підкачай! Ми його зараз будемо брати, їхній Берлін!»

І ось ми вже взяли їхній Берлін… І наші пішли далі, і війна вже закінчується, бо фашисти вже здалися… І свято Перемоги — наче сон… І всі ми обіймаємося й поздоровляємо один одного.

А потім ми їдемо з війни. Нашу дивізію викликають до Москви, бо ми дуже сміливо воювали. І всі ми, танкісти-гвардійці, дуже раді, що їдемо до Москви.

І ось нарешті ми в Москві. Нам роблять огляд на Красній площі. Генерали вітають нас, а навколо народу — не злічити. І квіти, квіти, квіти! Всі несуть нам квіти. Скрізь чути голоси: «Це вони брали Берлін! Вони!»

«От, — думаю, — Сашко Жук, чи тобі хоч уві сні таке ввижалося? Ніколи!»

І ось гукають по строю: «Гвардієць Сашко Жук! До генерала!» І я йду до генерала, а він бере мене за руку, притискає до своїх грудей і цілує. Раз, другий, третій… «Мамо! — гукаю я. — Мамочко, ти бачиш?..»