— Ромко!.. — необережно вигукнув я. — Та я ж вистежив, як вони підклали під нашу школу міну…

— Міну? Ти бачив? Своїми очима?

— А чиїми ж? Твоїми?.. Я стояв між двома сараями.

Ми відразу помирились. Ромка вже не перебивала мене, слухаючи. Потім сказала:

— Так, це здорово, Сашко!.. Аж не віриться. Ну, тепер лягай ти, а я чергуватиму. Не бійся, я тебе не кину…

Важкий, неспокійний сон враз переміг мене. Цими ночами я мало спав.

Мене збудила канонада. Здавалось, гармати були пересунуті в інше місце, хоча вони гриміли звідусіль. Уже розвиднилося. Фашисти все навантажували машини. Правда, тепер вони дуже поспішали. Одна машина стояла біля школи, її тільки почали навантажувати. Кілька солдатів стояли біля машини й палили люльки, прислухаючись до гарматного гуркоту. Раптом до школи примчав мотоцикліст. Він щось запитав у солдатів і миттю побіг усередину школи. Солдати стривожено заметушились. Тепер вони про щось сперечалися.

Мотоцикліст через хвилину вискочив з школи і помчав далі на своєму мотоциклі, начадивши на подвір’ї бензиновим димом. З школи почали вибігати фашистські солдати, за ними вискочив офіцер.

— Бачиш, як вони поспішають? — вигукнула Ромка.

— Все-таки вони затримують нас, — відповів я. — Можливо, зараз десь на Подолі вже вступає до міста Червона Армія.

Цей раз вони нічого не вантажили на машину, окрім свого обмундирування, яке вони просто кидали на машину й стрибали на неї самі. Потім один солдат вийшов із школи й поліз під ґанок. Офіцер почав кричати йому. Тоді той, поспішаючи, виліз, нащось підірвав ломом дошки на ґанку і знову поклав їх на місце. Потім усі пострибали на машину й швидко вилетіли з двору школи.

І в цю мить ми цілком ясно почули стрільбу з гармат і кулеметів зовсім близько, мабуть, на Подолі чи й ближче.

— Наші! — вигукнув я.

Але Ромка, показуючи рукою на школу, кричала:

— Дивися, дивися, вони підпалили нашу школу!

Справді, з вікна канцелярії почав іти дим. Ромка кинулася вниз, я за нею. Треба було вскочити до канцелярії й загасити вогонь, поки він не поширився далі. Ромка бігла сходами попереду мене, і я ніяк не міг її випередити. Раптом страшна думка вжалила мене:

— Ромко! — закричав я. — Спинися! Там міна…

— Ха-ха-ха! — реготалася Ромка внизу.

Але перегнати її я не міг. Тоді я сів на поручень сходів і стрілою помчав за нею. Кожного разу, коли сходи повертали в інший бік, я пересідав з одного поручня на другий і мчав униз. Я враз перегнав Ромку, яка з переляку навіть застигла на місці.

— Сашко! — вирвалося в неї мимоволі.

Страх за мене спинив її: дівчинка боялася, що я не втримаю рівноваги й звалюся вниз, на цілих чотири поверхи.

За кілька секунд я вже був на подвір’ї школи. Слідом за мною бігла Ромка. Вона хотіла бігти до школи по ґанку, але я схопив її за руку й не пустив.

— Ти божевільна! Там міна! — вигукнув я таким голосом, що Ромка нарешті повірила мені. В усякому разі, вона з обережності відбігла від ґанку. Над нами з вікна канцелярії струмив невеликий димок.

— Стій тут! — скомандував я.

Потім я по ринві виліз на карниз другого поверху, по карнизу дійшов до вікна канцелярії і вліз у кімнату. Мені це було неважко. Саме сюди лазив я видирати гороб’ячі гнізда, коли вперше прийшов до школи кілька років тому — записуватися.

Димом і вогнем пахнуло на мене, коли я скочив з вікна до канцелярії. Я не відразу побачив, що тут діялося. Але роздивлятися не було часу. Я кинувся вперед.

Під стіною канцелярії стояла шафа, туго напхана папками з паперами й книжками. Фріц, який підпалював школу, надто поспішав, він, мабуть, боявся, що його товариші поїдуть без нього, і тому не встиг викидати папери додолу, а підпалив їх просто на полицях шафи. Тугі папки розгорялися не дуже швидко. Я висмикнув шухляду з письмового стола, згорнув у неї підпалені папки, обпікаюча собі руки, і викидав униз з вікна. Я був певен, що Ромка на подвір’ї школи загасить палаючі папери. Мені не було часу визирати з вікна вниз. Я був наче у нестямі, метався по кімнаті, збирав окремі шматки паперів, які вже зайнялися і розлетілись по величезній кімнаті. Коли я ніс до вікна шухляду, від полум’я на мені зайнялися рукава сорочки, але я таки доніс шухляду до вікна й викинув папери вниз. Я навіть не відчував болю, хоч руки мої були вже попечені вогнем.

Після того, коли я викидав усі папери, охоплені полум’ям, залишилася порожня шафа, яка вже теж зайнялася. Мені не було чим її гасити, я не міг її теж викинути крізь вікно і бігав навколо неї безпорадний. Коли б у мене була сокира, я міг би порубати шафу й шматки дерева теж викинути крізь вікно, але сокири не було. Я вискочив до сусідньої кімнати. Тут, мабуть, був буфет або невеличка їдальня фашистів. За стойкою буфету я раптом побачив дерев’яну цеберку з водою. В ній лежали пляшки з пивом. Я миттю повиймав пляшки й схопив цеберку. Ледве доволік її до охопленої полум’ям шафи. Я брав з неї воду пивною кружкою й обливав шафу. Незабаром води не стало, а на мені знову затлівся одяг. Тоді я в буфеті схопив пивний сифон з зельтерською водою і почав обливати самого себе, бо мені здавалося, що я й сам палаю всередині…

Тільки цілком отямившись, я почув на подвір’ї галас. Я визирнув з вікна й побачив іще кількох дорослих і дітей. Це вони враз невідомо звідки позбігались до школи й гасили папери разом з Ромкою. Мабуть, вони так само десь недалеко від школи ховалися на горищах або в льохах. Тепер вони гукали на мене, бо бачили, як з вікна валував дим, коли я заливав шафу, а про мене нічого не знали. Вони боялися, щоб я не задихнувся у вогні й диму. Але тепер я сів на вікно, звісивши ноги надвір, і всміхався до них, оббризкуючи себе з сифона.

Чудова річ — зельтерська вода!..

МАМО, ТИ БАЧИЛА?

Зранку окремі частини Червоної Армії пронизали в усіх напрямках місто. Потім почався вступ нашої армії до Києва.

Не міг же я чекати нашу армію в центрі міста. Я побіг аж за місто і там зустрічав наших бійців у полі. Коли танкова колона на хвилину чомусь спинилася, я непомітно видерся на броню величезного танка, але як тільки колона збиралася рушити і бійці з лейтенантом знову пострибали на танк, лейтенант, здивовано подивившись на мене, сказав:

— Дивись! А хто це в нас на броні? Ти чого сюди видерся?

Тоді я сказав, що я Сашко Жук, що я хоч і не партизан, а допомагав партизанам, і що мене знає дядько Михайло і навіть сам Бородатий, і що Бородатий подарував мені оцього годинника за хоробрість (тут я показав годинник), і що я маю право вступати до Києва, бо я теж боровся проти фашистів, і що викрив гестапівську шпигунку, яка продавала партизанів гестапівцям, і що я врятував радянського офіцера Старикова, і багато всяких справ робив я, щоб дошкуляти фашистам, і нехай мене товариш офіцер не зсаджує з танка, бо я навіть перед парадами колись чіплявся до танків і дуже хочу вступати в Київ… І я продовжував швидко і гаряче говорити, а лейтенант обірвав мене й сказав, щоб я не забалакував йому зуби, а злізав з танка. Тоді я почав говорити таким жалісливим голосом, що мене ніяк не можна було зсаджувати з танка, і лейтенант сказав: «Ну гаразд, сиди, тільки міцніше тримайся, бо гепнешся під танк», а я сказав, що не гепнуся, бо я ще раніш, до війни, завжди чіплявся до машини і ніколи не гепався, а одного разу почепився до вантажної машини ззаду однією рукою й провисів отак од нашої вулиці аж до самого… Але лейтенант сказав, щоб я припинив красномовство, бо в нього починає боліти голова од моєї промови, хоч я ніякої промови й не виголошував, і він пересадив мене на танку попереду всіх і сказав: «Ну гаразд, будемо разом вступати до Києва…»

Фашисти вигнали людей з Києва. Залишились тільки ті, що зуміли переховатись, і вони зустрічали нас на вулицях, обіймалися з бійцями і навіть дарували квіти, хоч була пізня осінь, і я не знав, де вони дістали квіти. На нашому танку було багато квітів, і я сидів у квітах, наче метелик, і махав шапкою до людей і щось кривав до них, а що саме — не знаю, бо на вулицях був страшенний галас і гуркіт танків, і я не міг чути своїх слів.