Після обіду я вмостився біля вікна на канапі з своєю улюбленою книжкою про челюскінців, але читати не зміг: думки мої були десь далеко.

Все-таки — що вони зі мною думають зробити?

НАД МОЄЮ ГОЛОВОЮ ХМАРИ

Вчора мати повернулася додому пізно. Після роботи в неї були ще справи в місті.

Коли я сказав, що директор викликає її до себе на завтра, вона спочатку нічого не відповіла, а потім сказала:

— Щось уже накоїв там? Ну, сам наробив, сам і викручуйся, як знаєш.

Я надумав сказати директору, що матері немає часу.

Директор відразу не спитав мене про матір. Може, він і зовсім за буде про історію з кулькою і ковзанкою…

Дівчинка з ластовинням виявилась не такою вже й поганою. Увечері, коли я вийшов на вулицю, вона вже каталась на лижах. Я не зачіпав її, але стежив, як вона вправно бігла вгору, а потім щодуху сміливо з’їжджала вниз. Лиж у мене не було. Я спробував якось зробити їх сам. На подвір’ї стояла чиясь стара бочка, я позбивав обручі і вийняв дві клепки. З них зробив собі лижі. Але, по-перше, це були не лижі, а чиста дурниця, я тільки вивалявся в снігу через них, а по-друге, один мешканець нашого дому наскаржився матері, ще я зіпсував йому бочку. І мені знову влетіло. Мені майже щодня за щось влітає.

Але я мріяв про лижі. Місцевість поблизу нашого дому була нерівна, з горбками й вибалками, з крутими узвозами на вулицях, — можна було б чудово кататися на лижах.

Так от, дівчинка проїхала повз мене разів зо два, потім сама підійшла до мене й сказала:

— На, катайся поки що на моїх.

Її всіяне ластовинням рум’яне обличчя, з якимись бісинками в сірих очах, усміхалось. Я спочатку думав, що вона глумиться з мене, і вже хотів був сказати їй що-небудь образливе, а то й штурхнути в спину, але вона додала:

— Тато каже, щоб я частіше відпочивала…

Вона зійшла з лиж і простягла мені палиці. І раніш ніж я що-небудь зрозумів, вона вже бігла вгору додому.

Але ж і катався я того вечора! Ніколи не тішився я таким швидким льотом з гори по вулиці. Малеча, побачивши мене на лижах, увесь час бігла слідом і вгору і вниз. Щоправда, падав я частенько, бо ще не навчився як слід їздити на лижах, але то дарма. Я не зважав на сніг, який був уже в мене і в халявах, і в кишенях, і за коміром — скрізь. Мені було гаряче, весело, і я мав вигляд переможця.

Я давав кілька разів лижі Юрчикові, який пізніше теж вийшов на вулицю. Він завжди виходив пізніше за мене, бо мати примушувала його спочатку поробити шкільні завдання, а потім гуляти. З Юрчиком я завжди ділився всім і про все йому розповідав, і він мені теж. Про одне тільки промовчав я — про те, як учора набила мене ця дівчинка. Це зовсім не цікаво.

Нарешті я побачив її коло воріт і відразу ж віддав лижі.

— Дивися — справні! — попередив я дівчинку.

Вона засміялась. Потім, побачивши, що я весь час не розлучався з Юрчиком, запропонувала:

— Давайте будемо кататися втрьох, по черзі. Тільки не на вулиці, а підемо онде на ті горби, що за садами…

Справді, майже кожним двором на нашій вулиці можна вийти до чудових горбів з положистими спадами. За ними починалась місцевість, де майже ніхто не жив, зате було багато пагорбів, глибоких ярів, ям, з яких брали глину, рівчаків, зарослих чагарником… Ця місцевість називалася Собачою Стежкою або просто Собачкою. Тут і справді було багато собак. Вони бігали тут цілими зграями, а деякі и жили тут. Я добре знав їх, вони мене — теж. Були навіть серед них такі, які знали, як далеко я вмію кидати каміння, і завжди відбігали від мене якраз настільки, щоб я не міг до них докинути. Влітку там можна було цікаво блукати або гратися у війну… Ми пречудесно катались там на лижах втрьох по черзі допізна.

Юрчик не мав своїх лиж, бо мати його вважала, що коли він кататиметься на вулиці, то обов’язково потрапить під машину, а коли з горбів на Собачці, то поламає ноги. Вона думає, що ноги гак легко ламаються. Що ж до мене, то мені мати нічого такого ніколи не купує, вона каже, що я не заслужив у неї. Значить, це так і є, бо моя мати говорить усім тільки правду.

Але даремно я думав, що директор школи забув про мої останні вчинки і про те, що він викликав до себе мою матір. Він пам’ятав про це.

Коли мати не прийшла до школи другого і третього дня, я, повернувшись якось увечері додому після катання на лижах, застав її і двох не знайомих мені людей: високого чоловіка в синіх окулярах і товсту поважну жінку, що розмовляла з моєю матір’ю. Я відразу догадався, що це члени батьківської ради з нашої школи, бо моє серце відчувало: на цей раз мені не минеться.

— Та осьде він сам, — сказала сердито моя мати.

Я привітався. Вони мені відповіли, а чоловік навіть подав мені руку. Ніколи ще ніхто з дорослих не подавав мені руки. Я не знав, про що вони розмовляли раніше, але все одно я не чекав нічого доброго від їхнього відвідання.

— Ну, герой, — сказала жінка й повернулася до мене разом з стільцем, — що ж це ти натворив?

Я поглянув на матір, але вона не дивилась на мене, а сиділа за столом, підперши в задумі голову рукою. Ох, мабуть, і наговорили вони на мене!..

— Ну, що будемо робити з ним? — сказала жінка.

Чоловік зняв окуляри, поволі протер їх хусточкою, пильно подивився на мене і нарешті промовив:

— Я думаю, що звичайне покарання тут не допоможе. Третій клас — найгірший у школі по дисципліні та й по успішності. Недаремно весь педколектив школи турбується за третій клас. Потрібні якісь заходи… Марина Пилипівна не може справитися з своїм класом.

— Як ти вважаєш, — звернулася жінка до мене, — що тобі зробити за твій вчинок?

— Ухваліть, щоб я просив вибачення у Марини Пилипівни, — швидко відповів я, зрадівши, що в такій справі вони догадалися спитати в самого мене.

— М-да… — протягнув, усміхнувшись, чоловік і знову одягнув окуляри. — Ні, голубе, тобі потрібні інші ліки…

— Звичайно, звичайно, — підтримала його жінка.

Тільки моя мати сиділа мовчки. А коли вони звернулися до неї, вона втомленим голосом сказала:

— Я вже безсила зробити з ним щось сама. Як вирішать у школі, нехай так і буде. Я погоджусь.

Я, звичайно, не розумів, з чим вона погоджувалась, про що могла йти мова, але мені було трохи страшно.

Коли вони пішли, мати наказала мені взятися за уроки і ні про що інше не стала розмовляти зі мною.

Вперше мені було так тривожно. Тієї ночі мені навіть спалося неспокійно. І справді, другого дня була батьківська рада і мене викликали теж.

Одна жінка промовила вголос, подивившись на мене:

— Такий гарненький хлопчик. Просто не віриться, що він здатний на таке.

А директор школи їй відповів, що я на все здатний, що я не таке ще можу встругнути, що моїм витівкам немає меж… А Марина Пилипівна сказала:

— Все-таки Сашко Жук гарний хлопчик, і він зрозуміє сам, що зробив недобре.

І якраз тоді, коли мені було дуже цікаво послухати, що говоритимуть інші, директор наказав мені йти додому. Вже за дверима, поки я думав, куди мені піти, чув, як директор сердито сказав Марині Пилипівні, що коли її послухати, то весь третій клас хороший, а тим часом тільки цей клас найбільш відстає в усій школі. І ніби вона занадто легко покладається на учнів, що, мовляв, вони самі зрозуміють, як погано вони поводяться, а треба, щоб учитель допомагав їм це зрозуміти. І що далі він не може терпіти таке в третьому класі… Що він просить усіх членів ради сказати свою думку. Все-таки було негарно крутитися під дверима й підслухувати, тому я пішов звідти і вже не чув, що говорилося далі.

Другого дня Женя з першої парти розповіла мені все, що говорили про мене на батьківській раді. Її мати була на цьому засіданні, і Женя випитала в неї про все. На жаль, там надумалися перевести мене до якоїсь іншої школи, щоб я був серед інших учнів. Ще, каже Женя, не вирішили, але це вже сам директор буде десь клопотатись про перевід мене до іншої школи. Женя розповіла, як на Марину Пилипівну дуже нападали інші вчителі… Та що казати — справжня хмара збиралась над моєю головою…