Його мати зустріла мене благаючим вигуком:

— Ну скажи, Сашко, скажи ти — що там трапилось? Він не сказав ні слова… В нього дуже обпечена рука й на обличчі пухирі.

Ми були вдвох у кімнаті. Юрчик лежав у спальні.

— Юрчик, — відповів я, — ні в чому не винен. В усьому винен я…

І я розповів, як усе сталося. Я не сказав їй тільки про те, що Юрчик сам розколупав капсуль патрона. Вона подивилась на мене повними зненависті очима, але не лаялась і не докоряла мені. Я попросив її пустити мене до Юрчика.

— Ні, — промовила вона гостро й рішуче, — нізащо й ніколи!..

Тоді я повернувся й, понуривши голову, пішов додому.

Я ліг на ліжко. Цапко став передніми лапами на постіль і лизнув мене в щоку. Я обняв його й накрив собі голову подушкою. Щось дике кричав папуга в клітці. Мені хотілось плакати.

НЕДІЛЯ СКАРГ

Я не міг забути історії з Юрчиком. Що далі, то тим більше вона тривожила мене, і з кожним днем ставало мені від неї болячіше.

Юрчикова мати вже не раз приходила до моєї, але не заставала вдома. Певне, прийде в неділю. Ото буде балачок у них. Я вирішив, що в неділю втечу куди-небудь на цілий день.

Юрчик уже кілька днів не ходить до школи, і я нічого не знаю про нього. Я пробував розпитатися в хлопців з їхнього двору, але й вони нічого не знають, окрім того, що він лежить у своїй кімнаті і що до нього приходить щодня лікар, хоч його мати й сама лікарка. Вона не пускає до нього нікого з дітей. Ромка теж не ходить до школи, і ось уже третій день я не бачу її. І ніхто з нас не ходить на «комашиний гурток».

Я сидів на своїй парті, похнюплений і сумний. Певне, я таким ще не був у школі, бо Сергій Валентинович за три дні й разу не зачепив мене і навіть ні разу не сказав: «Ану, Сашко Жук, до дошки!» Він, звичайно, знає, в чому річ. У школі вже всі знають. Мені розповідали, що директор радився з учителями, що робити зі мною. Коли б історія з патроном сталася в школі, то, мабуть, уже нічого мені не допомогло б. Ну, ще мати буде лаятись. Це не так страшно. Гірше буде, коли вона потім почне докоряти мені, говорити, що вона працює, щоб дати мені освіту, а я не поважаю її праці і що мені має бути соромно. От цього я дуже не люблю слухати. Ну, вилаяла б, і все, так ні — як почне докоряти, не знаєш, де й дітися.

Після уроків я щодуху побіг додому. Треба було хоч би там що побачити Юрчика. По дорозі я помітив, як у трамвай сідала мати Ромки, вона кудись їхала. Я зрадів.

Навіть не пообідавши, я помчав до Ромки. Тільки я свиснув під їхніми вікнами, як у розчинене вікно вихилився Ромчин батько.

— А, артилерист! — сказав він. — Що тобі треба?

Я мовчав. Три дні мене не пускали до цієї квартири. Я знав, що мене не пустять і тепер. А мені треба було бачити Ромку. І раптом я побачив за спиною батька Ромчине обличчя. Вона махнула мені рукою:

— Давай сюди!

Я зрадів, але йти не зважувався.

— Ну чого ж ти? Іди, коли вже тебе запрошують, — сказав батько.

Тоді я вихором зірвався з місця й за мить був у кімнаті біля Ромки. Вона теж зраділа. Батько скуйовдив мені чуба:

— Ех, ви, пуцьверінки!..

І вийшов з кімнати. Я взяв перев’язану руку Ромки:

— Дуже болить?

— Ні, вже не болить, щодня чимсь мазали. А як там Юрко?

— Я ще не бачив його. Хочу зараз піти, може, в нього немає нікого вдома, тоді ми його побачимо. Ходімо разом.

— Я зараз, тільки одягнуся.

— Куди? — перестрів нас на порозі батько.

— Тату, нам треба піти в одне місце, — просилась Ромка.

Я мовчав.

— Знаю, — сказав він. — Знаю, куди вам треба. Давно треба, йдіть…

Ми стрімголов злетіли по сходах.

Біля двору, де жив Юрчик, ми трохи постояли, радячись. Ромка піднялася по сходах на другий поверх. Постукала. Їй не відповів ніхто. Певне, двері були замкнені і вдома не було нікого. Ми ще постояли коло дому. Тепер я стурбувався ще дужче. Якщо і справді дома в них немає нікого, то залишається одне з двох: або Юрко в лікарні, і це дуже погано, або його замкнули в квартирі і наказали не відгукуватись на стук. Я обійшов будинок і подивився на вікна їхньої кімнати. Одна кватирка була трохи відчинена. Це була якраз Юрчикова кімната. Я в ній бував не раз.

Я скинув з себе чоботи і віддав подержати Ромці, а сам швидко видерся на великий берест, що ріс проти вікна Юрчикової кімнати. Ромка дивилась на мене і водночас пильнувала, чи не йде хто з його батьків. Вона мала в такому випадку злегка свиснути мені й заховатись за домом.

На жаль, з дерева майже нічого не було видно в кімнаті. Я злегка свиснув. Перечекав і свиснув ще раз. І раптом я почув у відповідь такий же свист Юрчика. Тоді вже, не думаючи ні про що, я поліз по великій гілці, яка нахилялась до вікна. Під моєю вагою гілка нахилилася ще нижче, і я розгледів Юрчика на ліжку. Він помахав мені перев’язаною рукою, потім підвівся з ліжка й підійшов до зачиненого вікна. У них ще й досі не виймали других рам, і вікно не відчинялось. Юрчик стояв біля відчиненої кватирки. Обличчя його все ще було забинтоване; замотана в бинти рука висіла на перев’язі.

— Юрчику, алло! — гукнув я, не тямлячи себе.

— Од мене привіт! — кричала знизу Ромка.

— Юрчику, мене не пускала до тебе твоя мати, а то б я давно вже був у тебе… Зараз тут і Ромка, вона внизу, держить мої чоботи, їй так хочеться тебе бачити…

Він сумно дивився на мене.

— Ти не гніваєшся на мене? Адже це я в усьому винен.

— Ні, зовсім ні, Сашко! Адже ти мене не заставляв колупатися в патроні. Я винен сам.

Я лежав на гілляці береста, наче ягуар, а Ромка внизу все допитувалась:

— Про що, про що він говорить, Сашко? Розкажи й мені. Чому він не підходить до вікна? Я хочу його побачити.

Але я не зважав на неї. Я дивився на мого пораненого товариша і не міг надивитися. Мені так хотілося стрибнути до нього з гілки в кімнату, але це було неможливо: гілка таки не діставала до вікна.

— Тут унизу Ромка, вона тебе хоче бачити. Вона обов’язково вилізла б на дерево, тільки в неї теж обпечена рука, вона ще в перев’язці.

— Я проситиму матір, щоб вас пускали до мене, тоді ми, як і раніше, будемо збиратися в моїй кімнаті. Ти, коли прийдеш, Сашко, свисни мені. В такий час нікого не буває дома. Ти приходь завтра, і післязавтра, і кожен день приходь з Ромкою.

В цю хвилину Ромка подала сигнал: хтось із Юрчикових батьків повертався додому. Я миттю зліз з береста, взув чоботи, і ми зникли в саду за домом.

Потім, коли ми з Ромкою блукали садами, вона раптом сказала:

— А знаєш, мій тато любить тебе. Він каже, що з тебе щось буде.

— А мій батько, — сказав я, — загинув під час аварії. Він був шофер.

Я дуже невиразно пам’ятав обличчя свого батька. Знаю, що він був високий і дужий, бо міг підкидати мене в повітрі й потім ловити; а стоячи на землі, він міг підсаджувати мене аж у самий кузов своєї вантажної машини. Пам’ятаю, як мати сказала мені одного разу, що тата в мене вже немає… А перед цим вона цілий день плакала й кудись ходила разом з сусідками. Потім бабуся взяла мене за руку й повела на вулицю, а там був невеликий гурт народу, а попереду катафалк з труною, в якій лежав мій батько. Бабуся плакала й витирала очі хусткою, а мати йшла за труною, кричала і плакала, а сусіди її заспокоювали. Я теж плакав, особливо коли труну опускали в яму, а мати спочатку щось кричала й ридала, а потім зробилась як нежива, і на неї бризкали водою. Дома після того мати обіймала, цілувала мене й чомусь сказала, що ніколи мене не покине. Після того мати щодня почала ходити на роботу. Згодом я взнав, що вона працює пакувальницею на трикотажній фабриці. Дома залишилась бабуся, яка варила обід.

Це й усе, що я пам’ятаю. Це було давно…

В суботу мати приходила додому раніше, ніж в інші дні. Я вже застав її дома. Пораючись по хаті, вона сказала мені:

— Ну, хто завтра прийде до мене скаржитись на тебе?

Я мовчав. Я знав, що всі люди, яким я за тиждень встиг щось накоїти, приходили скаржитись до матері в неділю, бо в робочі дні вони не могли її застати, та й самі не мали часу. І як вони можуть цілий тиждень тримати в пам’яті мої вчинки? Я, наприклад, все погане забуваю дуже швидко, а хороше пам’ятаю завжди.