Але до завтрого була ще ціла ніч, а сьогодні, коли я лягав спати, мати сказала:

— Отам на вікні карбованець, візьми, бо завтра, якщо поприходять скаржитись на тебе, то матимеш од мене щось інше…

Вночі я прокинувся, бо відчув, що мати підправляла мою подушку. Певно, й уві сні я був такий же непосидючий, як і тоді, коли не спав. Часто, прокинувшись, я виявляв, що спав упоперек ліжка. Матір я впізнавав, не розплющуючи очей, бо коли вона підправляла мою подушку або підтикала під мене кінці ковдри, то завжди після того тулила шорстку долоню до мого лоба — пробувала, чи немає в мене температури. Бабусину руку я впізнавав по тому, що вона була завжди холодна, і бабуся не пробувала мого лоба, а мацала долонею під самою сорочкою і взнавала, чи, бува, не впрів.

Мати поклала мою голову знову на подушку й, не помітивши, що я не сплю, промовила майже пошепки:

— Ох, ти, розбишака мій! Натерплюся я з тобою…

Потім вона сіла біля столу поряд бабусі. Мабуть, вона й досі перешивала мені з батькового піджака куртку.

— Морочишся ти з нами, Насте, і даремно, — сказала їй бабуся.

— А що — хіба я погана мачуха? — спитала мати.

— Бог з тобою, хіба ж я це кажу? Ти свята людина. Ми ось чужі тобі, а ти робиш на нас, годуєш нас, одягаєш…

— Що ви, мамо, — відповіла моя мати, — які ж ви чужі? Хіба можу я забути Михайла… — Так звали мого небіжчика татка. — І з Сашка я людину зроблю, інженера або якого-небудь директора. Гляну на нього — досі Михайло перед очима стоїть. Вже я не одступлюся від хлопця, хай там що.

Певно, спросоння в мене голова не дуже варила, бо я майже нічого не міг збагнути. Нащо це матері треба було робити з мене людину? Хіба я досі не людина?

Що ж до того, що вона збирається робити з мене інженера або директора, то мені цікавіше було б зробитися водієм трамвая чи танкістом, ще краще, коли б машиністом на паровозі, хоч я ще й разу не був на паровозі. Але найбільше мені хотілося б бути артистом. Наклеїв би бороду, вуса, — мати сиділа б у першому ряду й не впізнала б…

А на завтра сталося якраз так, як передбачала мати: вже зранку почали заходити люди з своїми скаргами на мене. Я вже сам позабував, що й кому я зробив лихого за тиждень. Це ж таки не малий час!

Першою прийшла наша сусідка — зубна лікарка. Коли вона увійшла до нашої кімнати, я враз подумав, що це вона прийшла скаржитись на мене, хоч я її й не зачіпав. Так і вийшло.

— Сусідко, — сказала вона матері, вишкіряючи свої штучні золоті зуби, — ваш синок нацьковує вашого паскудного собаку на мого шпіца. Ваш собака бігає хтозна-де, його може покусати скажений собака, а тоді ваш заразить і мого шпіца. Мій шпіц дуже дорогий. Просто немає від вашого хлопця проходу тварині. Обороніть мене від такої напасті, скажіть йому…

Тільки тепер я помітив, що родима цяточка, яка була в цієї жінки вчора на лівій щоці, сьогодні опинилась на правій. Чудасія! В мене на обличчі принаймні з десяток різних цяточок, і кожна завжди сидить на своєму місці…

— Добре… — сказала мати не досить привітно, — він більше не займе вашого собаку.

Не знаю, чи втримаюсь я, коли цей препаскудний і прегидкий собака зубної лікарки з’явиться десь поблизу. Я не зношу ні цього собаки, ні його хазяйки, яка зробила для нього ліжко, постіль, подушки, яка годує його яєчками й бульйонами і цілує в ніс. Мати теж не любить цієї жінки й тому не буває до неї привітна.

Вовчиха, мабуть, знає про це, бо тримається ближче до дверей, хоч мати навіть не повернулася до неї й ліпить собі на столі пиріжки з повидлом і якісь пундики. Зубна лікарка знає, що дратувати матір не слід, і швидко зникає.

— Сашко, — сказала мені мати, — ти цього препаскудного пса не зачіпай, хай він їй здохне. Сама он у шкуру не втовпиться. Взяла б краще дитину з дитячого будинку на виховання. Боїться, що розтрясе коло дитини своє сало.

Мені треба було прошмигнути негайно на вулицю, бо могли ще прийти люди з такими справами, і вони роздратують матір ще дужче. Але мати не пустила мене, бо, як вона каже, бачить мене наскрізь. І шкода, бо, як тільки вона наказала мені сидіти дома й почистити клітку з папугою, прийшов — от уже зовсім несподівано — сам наш учитель Сергій Валентинович.

— Закрий рота, — наказала мені мати, бо й справді я так здивувався, що увесь час стояв з відкритим ротом.

— Я прийшов подивитись, як ви живете, — сказав він.

— Сідайте, — відповіла мати і підсунула йому стілець, скоса злим поглядом позирнувши на мене. Вона знала, що вчитель даремно не прийде.

Він почав говорити про всякі сторонні речі, навіть, побачивши в мене Ласуна, розповів про те, що такі великі, білі, з жовтим султаном папуги легко навчаються вимовляти слова, але самі не розуміють їх змісту. Звичайно, я з цим не погоджувався в думках: як це Ласун не розуміє, що каже… Але я й мати ждали, що він скаже щось про мене, а не про папугу.

— Синок ваш здібний хлопець, — сказав він, — але недисциплінований.

Наче мати не знала цього! Вже вона мене добре знала!

— Я не можу за ним встежити, — покірно промовила вона, — я цілий день на роботі чи в місті в усяких справах. А бабусі — її в цей час не було — він не слухається. Я думала — школа його направить, а з ним і в школі нічого не вдіють, як він розбещений такий. Ну, діждешся ти в мене!.. — раптом обернулась вона в мій бік і злегка зачепила мій ніс пальцем.

Я знав: починається з носа, а закінчується зовсім іншим, наприклад, шнуром від електроутюга. Мати складає його вдвоє. О, моя спина знає цю, як каже наша сусідка, мамину електрифікацію!.. Я був певен, що вчитель починає з папуги і дисципліни, а потім розповість матері про патрон і обпечених моїх товаришів, а тоді вже мати не витримає. І що буде, коли вона здійснить свою давню погрозу і віднесе й продасть комусь мого Ласуна? Як тоді я житиму?

— Школа, — відповів моїй матері Сергій Валентинович, — без допомоги батьків не може всього зробити. Треба, щоб усі батьки учнів приглядались до своїх дітей, розповідали нам про їхні звички, про їхню поведінку дома, стежили, щоб діти щодня робили уроки, а головне, щоб батьки бували у нас частіше і розповідали про своїх дітей учителеві. От я — учитель вашого сина, і мені треба знати про нього все… все… Більше навіть, ніж знаєте про нього ви, а я знаю про нього ще мало. Знаю тільки, що коли в школі трапиться щось недобре, то напевно вашого Сашка ця справа не минула. Адже так? — звернувся він до мене.

— Так, Сергію Валентиновичу, — відповів я, бо язик мій часто діє без мого бажання і вихоплюється вперед думки. Я враз пошкодував, що сказав це, але було вже пізно.

— От бачите, — сказав учитель матері, — він і сам це визнає.

— Ах, ти, горе моє! — почала кричати на мене мати. — Ну що з тобою робити?

Я в цю хвилину думав про те, що ось зараз Сергій Валентинович розповість про патрон і тоді вже ніщо не спинить матері, і я навіть не уявляв, що має статися… Бідний мій Ласуне, до чиїх ти рук потрапиш?.. А вчитель теж хитрий: не каже відразу, а потроху розповідає, щоб дужче розсердити матір.

Це мене так мучило, що я не знав, де себе подіти, і вже сам не помітив, як відкрутив на сорочці в себе два ґудзики.

— Треба, щоб він допомагав вам у хатній роботі, примушуйте до цього, це його обов’язок. Грошей не давайте йому, він, мабуть, має вдома все, і вони не потрібні йому.

— Та все ж, усе… — підтакувала мати.

Довго ще говорив учитель матері про те, чого вимагає школа від батьків і як тримати дітей у дисципліні. Мені навіть нудно стало, і я позирав крізь вікно: там, надворі, сяяло весняне сонце, чути було гомін горобців і дітей у нашому дворі. Мені кортіло туди, до них.

Раптом я почув під нашим вікном тихий свист. Це прийшла Ромка. Вона почекала хвилину, потім свиснула по-хлоп’ячому ще і ще раз. Коли б тільки вона знала, що тут зі мною роблять!..

Тепер учитель говорив про те, що робити зі мною під час літніх канікул. Я чув, як Ромка свистіла все далі й далі. Вона пішла, бо думала, що мене немає дома. А ми з нею домовилися йти до Юрчика.