Вояк поклав руку на груди і почав розповідати. Про свої шукання правди, про муки душі, що не хотіла миритися з темним, нікчемним життям людей, про бесіду з пустинником, який розповів йому про статую Істини в храмі Безсмертя. Хан слухав, не перебиваючи. Нічого не можна було прочитати на його суворому обличчі, в очах, захованих під густими кущами чорних брів. Слухали і слуги та воїни, що стояли рядами обабіч підвищення, слухала і донька хана, виглядаючи з-за дверей.

— Отож я і вирішив, хане Іт-тун, — палко закінчив Доброслав, — знайти той храм, відкрити ясне лице істини, щоб воно сяяло, якщо не нам, то дітям нашим. Іду по світу, йду за вечірньою зіркою надії: може, хто скаже мені — де храм Безсмертя. Ти багато жив на світі, хане Іт-тун, багато знаєш, — може, ти чув що-небудь і вкажеш мені вірну дорогу?..

Довго мовчав Іт-тун, роздумуючи. Потім підняв лице, подивився гостро на древлянина. Зуби його вишкірились, єхидний сміх розкотився по залу. Почали сміятися і воїни хана, хоч не розуміли причини.

Пересміявшись, хан спохмурнів і суворо сказав:

— Істину знає кожен звір, кожна билина, кожна людина, всякий черв’як і риба. Істина світу — це сила! Вовк ловить козу степову, зайця, задирає слабого коня — ось істина! Сильніше дерево глушить мізерне — ось істина! Посій хліб, залиши напризволяще, бур’яни вкриють його, заглушать, висмокчуть соки землі. Хліба в тебе не буде! Я прийду, прополю бур’яни, силою — ти чуєш? — викину погане зілля і одержу врожай! Ось істина! Мої воїни полонили тебе, тепер ти мій раб, бо в мене є сила — ось істина! Сила — істина життя, його закон. Життя — для сильних, хіба ти не знаєш, не бачив цього?

Доброслав заперечливо похитав головою, гордо випростався:

— Ні, хане Іт-тун! Це неправда. Ти бачиш тільки шкаралупу, а ядро заховане глибше. Істина мусить бути не в тому, що ти сказав. Бо й на великому здохлому коні ти не поїдеш нікуди, хоч отруйний запах трупа може причинити лихо, бо й ведмідь не вишиє гарний візерунок на сорочці, хоч має велику силу. А хіба ти не знаєш, що малесенька іскра може зробити велику пожежу, аби вітер лише роздув попіл, а з нікчемної зернини можна зібрати гори зерна за кілька літ?! Ні, не сила — істина світу, хане Іт-тун!

— Мудро говорить древлянин! — хитали бородами старці огрянські, скоса поглядаючи на хана.

А Іт-тун грізно метнув іскристим поглядом навколо, підвівся на троні і загримів:

— Ти смієш заперечувати мені, нікчемний плазун? Ти, може, сподіваєшся, що знайдеш свій химерний храм?

— Я вірю, хане, в свою долю! Мені сяє зірка надії!

— Ха-ха-ха! Він вірить! Ви чуєте? Так я доведу тобі, в чому істина! Ось тут, піді мною — яма. Тебе вкинуть туди. Десять днів тобі не дадуть їсти. За цей час ти зречешся своєї думки, ти згодишся, що істина — в силі. Що? Ти хитаєш головою? Побачимо! А якщо й витерпиш — ніколи більше не побачиш світла сонця, не те що храму Безсмертя, і хай на небі сяє хоч тисяча зірок надії! Гей, слуги! Чули мій наказ?

Доброслава схопили, одібрали меч. Під ногами Іт-туна відкрилася темна яма. Сильна рука штовхнула вояка в спину, і він стрімголов полетів униз — в морок, цвіль і сморід.

Ей, друже, куди ти потрапив? Що подієш тепер? Де кінь твій могутній, де вірний В’юн, де меч батьківський? Руки ворога одібрали все, одрізали стежки до осяйної мети. Чи вистачить снаги в тебе, щоб витерпіти наругу, чи знайдеться мужність і віра, щоб ждати?..

Минуло три дні. Три дні неймовірних мук і страждань. Сильне тіло Доброслава вимагало їжі, води, але хан дотримав свого слова. Ні крихти не кинули слуги в яму, не подали ні краплі води.

Вояку було видно крізь грати вгорі, як хан Іт-тун приймав гостей, послів з інших племен. Інколи він розповідав гостям про Доброслава, про його пошуки істини, і тоді дикий регіт лунав у залі, регіт торжествуючої сили.

На четверту ніч у древлянина почала паморочитись голова. Він збагнув, що загине. Хіба можна чекати милості від такого звіра? Попросити? Згодитися з ним, стати рабом, а потім шукати нагоду для втечі?

Ні! Ніколи, нізащо! Хто впаде перед насильником перший раз, той падатиме й далі, без кінця!

Боляче затіпалося серце, на очі насунувся тягар. Доброслав згадав перед смертю рідний край, широкого Славуту, ясні очі Троянки — бідолашної дружини, маленького сина. Він думкою прощався з ними, посилав своє благословення, свою безмірну любов. Припадав вояк щокою до цвілих стін ями, шепотів палкі слова до рідного краю…

Раптом згори почулося якесь шкрябання, тихий голос. Доброслав стрепенувся, звів очі вгору… На тлі ґрат неясно вимальовувалась маленька постать.

— Хто ти? — хрипко запитав древлянин.

— Тихо, — прошепотів голос. — Я донька хана Іт-туна. Не гнівайся на мене, древлянине. Я слухала твою розповідь про істину. Мій батько неправду говорив… серце моє підказує так! Ти хоробрий і добрий…

— Скільки років тобі, люба дівчинко?

— Дванадцять. Та я вже велика. Я мрію про ясні і чудові краї. Ти схвилював мене, древлянине. Чим допомогти тобі?

— Не знаю, — гірко сказав вояк. — Ти накличеш гнів батька.

— Не турбуйся про те. Ось, візьми… Тут м’ясо, вода… Лови!

— Хай щастя всюди супроводить тебе, ластівко степова…

— Мене звати Сойфулі. Я б щодня передавала тобі їжу, та боюсь — побачать…

Донька хана зникла. Доброслав миттю знищив кусень м’яса, пожадливо випив половину бурдюка води. До тіла поверталась міць, пояснішає розум. Радісні думки, надії завирували в свідомості.

Хай боги благословлять тебе, добре створіння! Серце твоє чисте, не заплямоване жорстокістю і злочином.

От і помиляєшся ти, хане Іт-тун! Силу твою і батьківський наказ перемогла сердечна доброта доньки твоєї. Ні, не в силі істина, суворий володарю!..

Сойфулі знайшла вихід зі скрутного становища. До ями, в якій сидів древлянин, була проведена діра для стоку. Дівчинка пускала в ту діру В’юна, прив’язавши до шиї торбу з їжею, і вірний пес проповзав аж до свого господаря. Доброслав знаходив на ошийнику їжу і воду. Тим же шляхом випроваджував собаку назад.

Тепер він не боявся смерті. Проте лежав непорушно в кутку, щоб хан ні про що не догадався. Так минуло десять днів.

Ввечері Іт-тун схилився до ями і насмішкувато сказав:

— Ти живий, древлянине?

— Живий, — тихо, але ясно відповів Доброслав.

— Дивно! Хвалю! Ти сильний вояк. Це радує мене! Послухай, що я скажу тобі. Виходь на волю, йди в мою охорону. Даси мені клятву вірно служити. Жити будеш краще від вождів київських!

В залі всі замовкли, очікували відповіді. І ось з ями пролунали сумні слова:

— Ні, хане Іт-тун. Не буду я тобі служити, бо не в силі істина! Тільки істині можна служити не задумуючись…

Аж заскреготав зубами хан від злості, тупнув ногою.

— Так не вийдеш ти ніколи з цієї ями, не побачиш ні химерного храму свого, ні рідної землі, ні сонця. Не хочеш служити силі — згниєш в землі!

— Воля твоя, хане Іт-тун. Та істина вища від сили…

І потяглися для Доброслава довгі ночі і дні. Йому давали шмат тухлого м’яса, смердючу воду в бурдюку. Та це його не турбувало. Сойфулі через день посилала В’юна а добрими припасами, їсти і пити вистачало.

Одежа на Доброславі струхла, почала розвалюватись. Одростала борода. Він втратив рахунок дням. Не знав, скільки часу минало над страшною темницею — рік, два чи десять. Чи живі ще Троянка з сином, чи, може, й вітер розвіяв їхнє городище, а ворони розтягли білі кості по широкому степу?

Інколи древлянину снився широкий повноводий Славута, хвиля його співала знайомі пісні, а на полудневім небі горіла ясна зірка надії. Прокидався вояк, метався вовком по ямі, рвав на собі волосся. Там, на горі, життя, гуляє вітер, гримить гроза, хвилюється тирса, літають птахи. А тут — душно, земля тисне груди, не дає дихати. Наче в могилі! Чи не краще було послухати хана, вийти на волю, зректися своїх слів?!

— Ні, ні! — кричало сумління. — Ні, ні! — стугоніло серце, вирувала кров, заперечувала душа.