Душа Василя не витримала страшного удару. Він став замкнутим, відійшов убік, з широкого шляху в закуток зневіри. Люди не підтримали його в тяжкий час, навіть відсахнулися. Це призвело до втрати віри в чисте серце. Так минали роки. Дід Василь став відлюдкуватим, мовчазним. Лише інколи, на зборах чи під час лекції, проривало його. І тоді він жовчно сперечався з лекторами, висміюючи їхні банальні гасла, накликаючи на себе немилість.

Востаннє це трапилося кілька місяців тому.

Після лекції про мораль, етику та про стирання грані між селом і містом, прочитаної не дуже грамотним районним лектором, дід Василь не витримав, зчепився з ура-проповідником, доводячи йому, що ще ніякої ліквідації грані нема.

Сам по собі невинний факт суперечки в клубі перетворився майже у виступ проти влади, в «контрреволюційну пропаганду».

Знову був арешт. Допити, болісні і насторожені розмови з людиною в формі. Психіатрична лікарня… а потім воля… Воля! Вона залишилася невловним сфінксом, вічною загадкою. В душі старого рибалки щось надломилося. Він зовсім ввійшов у себе, мов равлик, сторонився людей. І люди сторонились його. Гірко потішався сам над собою. Став ніби забута щирість. Таїться в душі, а з’явитися на світ, відкритися перед людьми — соромиться. Будуть сміятися… А чому, чому до сих пір так часто сміються над щирістю… Незрозуміло… Неймовірно…

На березі почулися тихі голоси. Дід Василь прислухався. До нього долинула розмова закоханих. Дід зрозумів лише окремі слова, та зате серцем сприймав їхній настрій, що так вливався в загальний настрій весни. Він відчув, як біля серця зашкребло щось теплою лапкою. Чогось стало жаль, за чимсь гірко…

Біля в’язів заколихалися тіні. Перетворилися в одну. Дід Василь бачив, як у сяйві місяця Микола ніс дружину на руках, як зник з нею в лозах. Поглянув рибалка на зірки, на тумани, які покривали серпанком широкі води, задоволено похитав головою.

«Все йде як слід. Життя продовжується. Нові душі відкривають світи, шукають шляху. Вони не знатимуть манівців, як ми, — вони відкриють істину. А мені… чи мені ще доведеться послужити людям… Душа спить… Не хочеться вставати… Тягар важкий. Треба грози, щоб підняти його… Чи буде вона для мене?..»

СПОГАДИ

Опівночі поверталися додому закохані. Зморені ніжністю, здивовані тим, що сталося. Розчаровані і вражені водночас. Мовчали, пливли у сні місячної ночі, мов привиди, над водою, над лозами…

Вони зупинилися недалеко від столітніх в’язів. На перевернутому човні темніла постать людини. Жевріла люлька.

— Дід, — прошепотів Микола.

— Я хочу до нього, — попрохала Оленка.

Молоді підійшли ближче. Дід заворушився, повернув до них обличчя. Оленка побачила усміхнені очі, добрі насуплені брови. Сіла біля нього, щиро притиснулася щокою до старої шкарубкої руки. Дід Василь серцем почув той чистий порив, у душі щось здригнулося, затепліло.

— Ти щаслива, доню?..

— Щаслива, дідусю… Тільки моє щастя якесь непевне… Я ніби маленька дівчинка, що лягла спати в бідній хаті, серед злиднів, а проснулася в осяйному, казковому краю. Все мерехтить, виблискує чарівними фарбами… а що воно — невідомо…

— Треба прокинутися, доню… Треба вивчати той невідомий край…

— А коли це сон? — з страхом запитала Оленка. — Тоді знову буде бруд… і злидні… і сіра дійсність…

Дід Василь довго мовчав. Як це схоже на його вагання і пошуки. Тільки ж не слід, щоб все повторювалося. Не слід…

— Я розкажу вам, діти, маленьку казочку. А ви слухайте… І думайте. Сідай, Миколо, в ногах правди нема. Ось тут, поряд. Спати ще не хочете?..

— Ні, — дружно відповіли молоді, а Оленка додала, пригортаючись до дідового плеча:

— Цілу ніч готова слухати…

Він, задумано розгладивши довгі вуса, почав говорити:

— Давно це було… далеко на Сході. В долині жило войовниче, жорстоке плем’я. Воно без кінця воювало з сусідами, захоплюючи в полон ворогів своїх і залишаючи в тяжкому рабстві власних воїнів. Рушаючи на бій і повертаючись з битви, люди ті приносили жертву своєму богу, статуя якого споконвіку стояла в гігантському храмі. То був жорстокий бог, такий, як і народ його. Він не бачив нічого, крім кривавих жертв, дику пожарищ, не чув інших звуків, крім перед смертного крику. Очі ідола блищали червоним вогнем, рот хижо кривився в жадібному оскалі. Його боялися, і він жив тим страхом. Жерці — служителі бога — користувалися тою фанатичною вірою. Любов і добро не існували. Вони вважалися хворобою слабих, убогих розумом людей…

Та одного разу в храмі з’явилася молода дівчина-жриця. Її привели замість старої, що недавно померла. Головний жрець — охоронець храму — навчив дівчину її немудрій роботі і залишив наодинці з богом. Вона спалювала на вогні м’ясо тварин, відданих у жертву, ставила димуючий дар під ніс богу, з жалем дивилася, як він хижо поглинав смердяву горілого. І запитала одного разу: «Боже, невже тобі так приємно вдихати дим? І живитися кров’ю? І вічно погрожувати людям? Боже, усміхнися мені… Я люблю тебе. Скажи — правда, що ти не такий страшний, як говорять про тебе жерці?..»

Бог мовчав, загадково всміхався крізь хижий оскал. І тоді не витримала дівчина, зламала заповіт жерців. Одного разу замість паленого м’яса піднесла вона в дар богу сніп запашних квітів з річкової луки. Дивний аромат розлився в храмі. І криваві вогні щезли в очах бога. Зникла хижість в лиці, замість неї з’явився вираз ніжності… Здивувалася і зраділа жриця. З того дня вона викидала жертовне м’ясо собакам і клала перед богом тільки квіти і трави…

Через кілька днів повернулося з битви військо племені, ведучи багато полонених, везучи безліч скарбів, награбованих в чужих землях. Старшини з трубними криками, з великим і блискучим почтом ввалилися до храму, щоб одсвяткувати перемогу і віддячити богові за успіх багатими жертвами…

Дивною тишею, ніжним ароматом, осяйним блиском прекрасного обличчя бога зустрів воїнів храм. Вони завмерли заворожені, вражені, здивовані. Невідомі раніше почуття пробудилися в жорстоких серцях, зм’якшили їх. З глибин душі виповз сум. Перед ними виникли картини палаючих станів переможеного племені, почулися зойки дітей і жінок. І воїни пожаліли вперше в житті дітей ворогів своїх, як своїх власних. І сказав вождь: «Воїни мої! Вороги билися з нами доблесно і хоробро! Не гоже повертати їх в рабство лише тому, що зброя наша сьогодні була могутнішою! Одпустимо їх додому, віддамо їм скарби їхні, щоб знову палали багаття в селищах, щоб діти веселилися поверненню батьків, як веселяться нині наші діти. І не будемо більше підіймати меч один на одного! Хіба не дає наша багата долина всього, що потрібно людині? Погляньте на бога — він схвалює мої слова!»

А бог справді усміхався. Його чоло сяяло мудрістю і тайною, очі випромінювали любов. І жевріли любов’ю серця воїнів. Одпустили вони полонених своїх, оддали їм пограбоване. Молода дівчина-жриця плакала від щастя, сховавшись в куточку храму. І коли розійшлися воїни, вона знову побігла на луки, щоб принести жертву вдячності за велике чудо божества.

Старий жрець, почувши про дивну подію в храмі, аж потемнів од гніву. Цього разу храм не одержав нічого від військової здобичі. І жрець вирішив дізнатися, що трапилося. Він скликав своїх помічників і причаївся біля статуї бога. Ждали вони недовго. Дівчина повернулася з луків, несучи гірлянди чарівних польових і лугових квітів. Вона, співаючи радісні пісні, поклала жертву біля ніг бога, увінчала найкращими квітами його чоло. І блакитними променями спалахнули очі його, і в просторі почулася неземна, чарівна музика…

Тоді жерці зрозуміли, хто змінив серце бога. І жахлива ненависть загорілася в чорних душах. Вони кинулися до дівчини, безжалісно вбили її перед лицем осяйного бога. І потім, спаливши, піднесли йому в жертву. Задрижала земля. І сльоза скотилася по щоках бога. А потім обличчя його знову, як колись, скривилося в хижому оскалі, а очі спалахнули кривавим вогнем…

Дід Василь замовк, розкурив люльку, пихнув димком.