Общага повільно прокидається, гуде, гримають двері, лунають голоси сусідів. Я беру чайника, набираю в блоці воду і йду на кухню. Там натикаюся на п'яненького Хо-хо з першокурсницею з дев'ятого поверху. Хо-хо помішує ложкою у сковорідці квасолю з м'ясом і каже, що це найсмачніша західноукраїнська страва. Потім він наказує це робити своїй малій, помічаю, що вона також добряче вгашена, час від часу гикає і кривиться. Хо-хо бере з підвіконника недопиту пляшку «Закарпатського» коньяку і наливає в пластикові стаканчики, одного простягає мені. Пригублюю, бо зранку пити спиртне не можу. Хо-хо перехиляє, кривиться, важко видихає і зізнається, що бухає ще з вечора, Віталя, ми навіть не лягали, друган приїхав із Коломиї, два роки не бачилися, ми цілу ніч манячили, ну, ти ж знаєш — що таке Коломия — це наше! Його обличчя виглядає блідим і виснаженим, під очима темні кола.

«Хо-хо, — співчуваю йому, — так пити — можна ж коні двинути». Він недбало відмахується рукою, і їсть зі сковорідки квасолю з м'ясом.

«Бери жери, чого вилупився?» — каже з повним ротом.

«Ти такий добрий, ну просто сама благодать. Може, ти в секту вступив?»

«Ага, став таким же придурком-буддистом, як ви із Декою. Віталя, ну признайся, коли в тебе стоїть — ти ж думаєш про бабу, а коли від голоду підсос — певно, і від м'ясця не відмовився би, правда? Це і є твій гівняний Тибет».

«Можливо».

«Та не «можливо», а так і є».

Я настільки втомлений, що не можу з ним сперечатися. Тьолка Хо-хо сідає на підлогу, опирається на стіну і втикає. Я відчуваю, що здаюся, що в мене опускаються руки, що більше ні в чому не впевнений, що мої ілюзії, які я тривалий час виразно бачив і в які непохитно вірив, зраджують і покидають мене, залишаючи самого в реальному світі з усіма його вадами й перевагами. Хо-хо несподівано регоче і розповідає, як учора в адміністративному корпусі до нього чіплявся гомік; його називають Леніним, він косить під вождя пролетаріату — восени носить кашкета й одяг індустріальної доби, а ще відрощує борідку. Кажуть, Ленін любить таких, як ти, високих і чорнявих, сміюся і плескаю Хо-хо по плечах. Хо-хо знову наливає у пластикові склянки і гигикає: а правда, я симпатичний? «Яйця повідриваю», — озивається мала з заплющеними очима, в неї настільки бліде та кепське обличчя, ніби зараз буде стругати. Хо-хо випиває, важко кривиться, і каже: всьо. Я лише пригублюю і ставлю стаканчик на підвіконня. Діваха починає хрипіти, плечі здригаються, йо — її зараз прорве. Хо-хо швидко кидається до неї, підіймає з підлоги й веде до себе в блок. «Не вмієш пити — не берися», — чути його важкий від ноші голос. Потім він кричить мені, щоб я доїв квасолю з м'ясом і помив сковорідку. На кухню заходять заспані сусіди зі своїми чайниками. Я забираю свій і повертаюся до кімнати.

Їм квасолю і дивлюся через горизонтальну шпарину вікна, яка видніється під політичною картою світу, на вулицю. Бачу асфальтну доріжку, що тягнеться повз третю общагу до адміністративного корпусу університету. Невдовзі на пару поповзуть перші студенти, заспані й мовчазні. А я залишуся вдома, бо не люблю ходити на першу пару, як і на другу. Багато з моїх знайомих закидають мені, що я страшенно лінива людина, що лінивство інколи мене так долає, що я лише пливу за його течією і нічого не змінюю на краще. Кисло усміхаюся, бо не можу второпати, що ж це означає «на краще». Зрештою, хто сьогодні має право встановлювати, що таке «краще» чи «гірше»? Таке здатна сказати або вперта, як віслюк, людина, або ж ідіот, який прагне усіх повчати. Не буду кривити душею, бо знаю, що живу не так, як слід, але це радше моє звичайнісіньке вагання, що ніколи мене не покидає. Якщо сумніваюся — значить, я існую. Гарно сказано. Чому ці інтелектуальні козли нині не читають Декарта? Натомість квакають в унісон про модні речі, вони живуть, як мошки, тільки «сьогодні». Був я разом із Ковіньком на їхній одній тусовці, здається, у Будинку вчених у Києві, Ігорева знайома інтелектуалка нас туди потягнула. Спершу Ковінько сказав, що мусить піти в гастроном на Пушкінську й випити, бо там колись пив каву Василь Стус, але вона йому сказала: зануда, часи змінилися, ходи зі мною, там буде фуршет. І Ковінько повівся, а мені підморгнув, що до останньої електрички і так купа вільного часу. Ми прийшли в Будинок учених, і Ковінько надувся, як сич. При вигляді кількох десятків відомих столичних інтелектуалів його аж пересмикнуло і... прорвало: зграйка папуг із однаковими голосами й поглядами, сексоти кегебістські, мразі недоношені, вафлєглоти смердючі, запам'ятай, Віталя, це найпродажніша наволоч, яка тільки існує на світі, вона виживе за будь-якого режиму, за будь-яких обставин, такі самі шнурки дуже комфортно почувались у 70-х, коли людей садили, у 80-х, коли ще нічого не було ясно, і в 90-х, коли поміняли риторику; жалюгіднішого, тупішого і самовпевненішого бидла, як український інтелектуал, на світі не існує, запам'ятай це, Віталя; он ту пизду бачиш? — показує на худющу у вишневому платті, — у 79-му через неї чоловіка з університету вигнали, а потім запроторили у психлікарню, а он того високого гондона зі світлою кучмою? найдорожчий стукач був, багатьом життя покалічив, а тепер, гнида, самий модний аналітик, по ящику їбальник частіше показують, ніж Папу Римського. Раптом я також почав їх усіх ненавидіти. Я бачив цих неживих людей, які стояли купками по п'ять-шість осіб із келихами вина й мляво розмовляли. Всі виховані, підстрижені, тверезі, випрасуваний одяг, начищене взуття, серйозні обличчя, мляві жести, вгодовані мордочки, які не знають, що таке голод і справжня житуха (не та, що в книжках і бездарних балачках). Кумедно за ними було спостерігати. А Ковінько після трьох-чотирьох келихів (це після двох наших чекушок), сичав далі: підарасики, сказав би Вєня Єрофеєв, а Рембо посцяв би перед ними на килим або обригав дорогий костюм шановного професора, а Жаррі харкнув би шляхетній дамі на спідницю (звісно ж, ненароком), жива людина! а що зробив би Аполлінер? ха! Під впливом Ігоревого пафосу я дивився на інтелектуальний салон і уявляв усіх цих пристаркуватих, юних і зовсім юних дам, елегантних політологів, філософів, літераторів голими й п'яними на вечірньому Дніпрі; тільки тоді в мене до них виникла б симпатія, якби вони казилися, вилазили одне одному на голову, ганялися одні за одними в прибережних кущах, тільки тоді... Ковінько продовжував: шлюс, ну що ці кабінетні нікчеми здатні написати? і про що їм писати? вони навіть не знають реального життя, як дохнуть зубожілі люди в провінції від недоїдання та хвороб; Віталя, ці салонні козли існують лише у світі прочитаних творів, у світі власної хирлявої уяви, напханої чужими цитатами, ідеями, іменами, творами, біографіями, якими кривляються одне перед одним у своїх нікчемних салонних балачках і пантуються, хто з них кращий інтелектуал; шлюс, підарасики.

Я дуже погано думаю про людей. Прикро. Мабуть, накрився мій Тибет. Пауза. Це не страшно. Можна буде зайнятися мусульманством, історією Візантії, стародавнім Китаєм, Африкою або кельтами на крайняк. Життя триває. Я триваю. І мої думки про світ також тривають. А ще триває мій голод, моє бажання не знати кого натягнути (Настю? Ліду? Тому? — всіх їх нада трахати, як казав один знайомий доцент), моє роздратування, відчай, утома, ностальгія за домівкою та прикрі спогади про минуле. Так прагнув усе це врівноважити, заспокоїти, приборкати, щоб не заважало ясно дивитися на світ, щоб через це не дратуватися з найменшого приводу; так праглося від цього дистанціюватися, відгородитися скляною огорожею, через яку міг би дивитися на власні пристрасті, ніби на акваріумні рибки; так праглося... Не знаю причини своєї поразки. Може, коли приїде Дека, стане краще? Може, все це через те, що я залишився сам і не знаю, як далі бути? Може, все це через голод?

Відгортаю з вікна політичну карту світу, і кімната наливається денним світлом. Від сліпучого сонця мружуся і відчуваю, як моїй шкірі стає тепло. Стукають. Не обертаюся і гукаю: заходьте. Двері відчиняються, до мене наближаються легкі кроки. Руки заплющують мені очі, не знаю, хто це може бути. Руки м'які, трішки спітнілі, від них тхне цигарками. Юля. Я обіймаю її і цілую. Вона розгублено усміхається і виглядає не так сумно, як минулого разу.