Після третьої пари, на яку я — попри жахливий бодун — змусив себе піти, на мене находить марудний настрій, у якому зазвичай нічого путнього не спадає на думку, лише хочеться бити байдики. Сідаю на лавці перед факультетом, стріляю цигарку в незнайомого студента, певно, першокурсника, і шукаю очима знайомих. Моє улюблене місце — на цій лавці. Важко пояснити, чому. Тут можна розглядати дівчат, їхню легку ходу, розкішні форми й думати про багато приємних речей, із цим пов'язаних. Недарма ж біля гоголівського корпусу товчеться ціла зграя ексгібіціоністів, які ховаються в навколишніх кущах і чекають слушної нагоди показати першій-ліпшій самотній дівчині свою пуцьку. В мене, певно, також поволі починаються збочення, оскільки я так обожнюю цю місцевість. Я буквально уявляю, як це — бути ексгібіціоністом. Як це — стояти протягом кількох годин напоготові, ховаючись у кущах і тримаючи руку на своєму «агрегаті»; мені здається, що це навіть страшенно цікаво: валить якась краля, а ти полюєш за одним лише її поглядом, зафіксувати його — бодай на жалюгідну секунду — на своєму соромі. Недавно читав у філософа, що сором близький до провини. Ексгібіціонізм — це подолання меж та інших умовностей. Да, гарна місцевість. Вочевидь, тут особлива енергетика, просякнута сексуальністю та іншими хріновинами, пов'язаними з розпустою, насолодою, потаємними бажаннями. Тут я вперше побачив Настю — навесні першого курсу, вона швидко вибігла з гоголівського корпусу, кинула два-три коротких і швидких погляди на лавки, де сидів я і ще кілька студентів, потім у бік пошти і 10-го магазину, і швидко задріботіла підборами в напрямку адміністративного корпусу. Я дивився на її рівну, струнку фігуру, на підняту голову й випрямлені плечі, і мені страшенно закортіло з нею познайомитися і замутити роман. Я тоді думав, навряд чи така розкішна дівчина захоче зацікавитися мною — коротко-стриженим чужинцем у потертих катонах і в футболці з трафаретом Лі. Настя тоді була такою недосяжною, навіть не віриться. Майже рік ми приглядалися одне до одного, але й це бувало рідко, оскільки групи, де ми навчалися, зустрічалися лише на лекціях для груп різних спеціальностей. Уже пізніше, на другому курсі, коли я крутив Ніну з її групи, дізнався від неї, що Настя на одній дівочій гулянці зізналася, що їй для життя потрібна така людина, як я. Інколи думаю, що якби я цього не знав, то навряд чи наважився б підійти й познайомитися з Настею; її божевільно-красивий, неприступний вигляд, певно, мене б обезволив і зробив нерішучим. Зараз можу зізнатися, що це найкрасивіша дівчина, з якою я коли-небудь зустрічався. Її мізинця не вартують мої колишні тернопільські хвойди й випадкові подруги з общаги, які на одну-дві ночі неждано з'являлися і так само неждано зникали. Раптом зізнаюся собі, що мені без Насті важко, що її не вистачає і що з нею все таки було добре. Цікаво, як вона зараз. Мабуть, має іншого. Хай їй щастить, вона заслуговує на краще. Господи, я остаточно заплутався. Настя... Ліда... Я втратив їх обох, і це конкретно мене гнітить. Підсвідомо здогадуюся, що це страждає в мені жлобський комплекс власника, який притаманний майже всім чоловікам; навіть приємно, що я відчуваю біль через подібні страждання — значить, я ще не настільки безнадійний, як мені інколи здається. Я міг би залишитися з однією з них.

З роздумів мене вириває веселий голос Тані, якої я не бачив уже кілька місяців (навіть не знаю, чи вона поселилася в общазі). Таня підходить до мене в легких рожевих штанах і в білій блузці зі звисаючими рукавами, які носили в епоху Відродження, й сідає поруч. У Тані гарний смак, вона вміє одягатися, завжди шукає незвичайні речі, які тут не носять.

«Рада тебе бачити, ти так засмаг», — оглядає мене й усміхається.

«Був на морі».

«Серйозно? Розкажи. З Лідою?»

«Да».

«Чого такий сумний? — насторожується Таня. — Посварилися?»

«Гірше».

Пауза.

«Як Бера?» — розпитую, щоб урвати мовчанку.

«Вісім років дали», — Таня замовкає, обличчя сіріє. Дістає пачку тонких жіночих цигарок, прикурює одну від золотої запальнички. Вдихаю запашний дим і хочу курити. Таня раптом змінюється: награно усміхається, розпитує, як поживаю, чи їздив додому. Нікуди я не їздив. На Азовському морі був, а потім тулився тут, де тільки міг: спершу в Ковінька, а в серпні — у Деки в Чернігові. Одразу собі не подобаюся за сказане, бо в ньому є те, що викликає співчуття чи оте специфічне ставлення до людини, в якому вона мимоволі стає жалюгідною та нещасною. Таня, певно, відчуває мою внутрішню напруженість і змінює тему, захоплено розповідає, як їздила до родичів у Санкт-Петербург, місто — повний відпад, там жити — за милу душу; ми мали туди поїхати з Вовою... Вона замовкає і стає сумною, мабуть, думає про Беру. Я кладу руку їй на плече і кажу: Таня, все буде добре, треба тільки вірити. Вона розгублено дивиться на мене, я бачу, що секунда-друга — і заплаче. Таня каже, ще побачимося, і йде в адміністративний корпус. Я знову нудьгую і розглядаю студентів, які снують туди-сюди. Кілька знайомих облич, але з друзів — нікого. За останні роки я трішки постаршав — мимоволі думаю — все це від гострого відчуття самотності. Через рік я скажу, мабуть, те саме, і через два, і через три... Якщо так піде далі, то у тридцять почуватимуся шістдесятилітнім пердуном і нарікатиму на життя через найменші невдачі, а в сорок стану прикрим на язик. Непогана перспектива. Думаю про матір і батька. Обов'язково до них зателефонувати. Згадую свою рідну квартиру, кімнату, речі в ній. Кортить повернутися, мало не плачу. Я вже три роки з білою заздрістю дивлюся на студентів, які їздять додому на канікули, свята й вихідні. Вони можуть у будь-який час повернутися до рідних, де в них, мабуть, усе гаразд (спілкуються з батьками, друзями по школі й вулиці, прогулюються рідним містом). Це так просто і прекрасно, нічого кращого не придумати.

З корпусу виходить заступник декана Іван Максимович, ліниво обводить поглядом людей, чіпляється за ті чи ті обличчя й зупиняється на мені. Його очі спалахують приязню, він погрожує мені вказівним пальцем, ніби хоче сказати, чого швендяєш і прогулюєш пари, потім імітує удари різкою по моїй дупі, я на мигах показую, що каюся і більше не буду. Я вже підводжуся, але раптом із-за спини Максимовича з'являються Настині одногрупниці, які щойно вийшли з факультету, я шукаю очима малу і раптом помічаю. Від зустрічі з Настею поглядами по моїй спині бігають мурашки, тіло моментально напружується, трусяться руки. Невже вона й досі панує наді мною, як виснажлива хвороба? Настя тримає фіолетовий пакет із конспектами, акуратно спускається сходинками з корпусу й підходить. Я розглядаю її суворе, трохи втомлене обличчя й намагаюся уявити, про що вона думає, певно, гнівається, бо уникаю зустрічей із нею. Байдуже вітається і сідає поруч на лавці. «Сьогодні ти гарно виглядаєш», — кажу їй, але вона уриває мене: «Припини». Мабуть, буде важка й неприємна розмова. Вирішую відмовчуватися і говорити про наші стосунки лише в крайньому разі. «Тобі добре?» — запитує і прискіпливо дивиться. В неї трохи войовничий і водночас ніби правдивий вираз обличчя, тому не наважуюся жартувати. Настя не відводить очей.

«Не зрозумів».

«Ти знаєш».

«Я завжди хочу, щоби було добре».

«Тільки для себе».

«Настя...» Як мені її заспокоїти?

«Тобі все до лампочки. Навіть те, що я тебе ціную. Тобі все, — розгублено і невпевнено підіймає руки й розводить ними, ніби показує все навколо, — все до одного місця. Навіщо мене обманюєш? Навіщо підпускаєш до себе, пестиш, як кімнатну собачку, а потім проганяєш? Ти думаєш, що можеш будь-якої миті покликати і я прибіжу? Що я нікуди не дінуся? Я схожа на таку малолітню дурочку, яка завжди готова слухняно чекати? Віталік, ти рано чи пізно програєш».

«Настя, ти мені дуже дорога...» — кажу й одразу прикушую язика, бо не зовсім вірю собі.

Вона замовкає і здивовано зиркає, перепитує «правда?» і починає з неприємною посмішкою сміятися. Обережно обіймаю її голову й занурююся губами у волосся. Настя тремтить у моїх руках і просить припинити, можуть побачити, а тоді знову почнуться плітки, чуєш, припини, не треба, ну, я ж тебе прошу. Я підводжуся, беру її за руку й веду в бік Графського саду. Мовчки прямуємо до пам'ятника князеві Голобородьку й завертаємо за ріг гегелівського корпусу, невеликою алеєю наближаємося до підсобних приміщень і через невелику хвіртку у металевій огорожі заходимо під густі крони дерев парку. Не знаю, навіщо веду Настю в парк. Раніше все це так само починалося з прогулянки стежкою, що веде до озера й моєї общаги, а закінчувалося в моєму ліжку. Ми знову на цій стежці. Я знову втрачаю голову. Раптом усвідомлюю, що я просто не в змозі дати Насті спокій і відмовитися від неї. По шкірі бігають мурашки. Господи, невже я все ще люблю? Різко розвертаю її та цілую. Настя не пручається, відповідає мені. Дуже її хочу і кажу про це. Настя відмовляє: в парку — в жодному разі. Мовчки йдемо в общагу. Краєм ока стежу за її обличчям, воно сіре й відсторонене, ніби в Насті сталася біда. На мої запитання майже не реагує, відповідає мляво. Ми підіймаємося до мене, Настя з відчаєм дивиться на інтер'єри общаги, на облуплені стіни, їх підозрілий синій колір, на відірвані від бетонної підлоги квадратні плити з лінолеуму. Настя дозволяє себе роздягнути, при цьому її настрій не змінюється. Шепочу всілякі ніжні слова і розумію, наскільки вони банальні й штучні. Мене насторожує її сполоханий погляд, укритий вологою плівкою. Я знаю, що Настя зараз страшенно страждає і вирішує, як їй бути. Все буде о'кей, шепочу на вушко й осипаю її тіло поцілунками, уздовж якого лежать нерухомі руки. Лише пізніше, коли губами опиняюся в неї між ногами, руки повільно оживають і гладять мою голову. Потім ми мовчки одягаємося і так само мовчки йдемо до Насті додому. Вона ніби відморожена, і це мене дратує. Я ділюся з нею, що хочу зателефонувати своїм батькам, і взагалі — страшенно скучив за Тернополем, але Настя не підтримує розмови, лише байдуже дивиться навколо, так, ніби ці облуплені будинки та паркани їй дуже цікаві. Зізнаюся їй: я перед тобою винний, мені нема виправдання за те, що не помічаю, як завдаю страждань. Настя перебиває і з кислою посмішкою каже: досить, ти і так не змінишся. Прикушую язика і не знаю, про що далі говорити. Весь мій буддизм і Тибет разом з ним, усі мої зусилля на шляху до просвітлення за одну секунду летять котові під хвіст. Я почуваюся останнім нікчемою, покидьком, гнилою, жалюгідною людинкою.