Боккаччо побожно перечитував і списував усі твори свого друга, захоплювався ними, навіть спалив значну частину ранніх своїх італійських віршів, вважаючи, що вони нічого не варті в порівнянні з лірикою Петрарки. Петрарка, свідомий свого значення, егоїстичний і самозакоханий, дозволяє собою захоплюватись, сприймає це як належне, але сам, незважаючи на пишну риторику своїх фраз про дружбу (та й незважаючи на безперечну щиру приязнь до Боккаччо), ставиться до нього не без почуття зверхності. Показово, що з «Декамероном» він познайомився досить пізно, за багато років після його написання. «Якось потрапила мені до рук книга, яку ти написав народною мовою, мабуть, замолоду, — пише він до Боккаччо. — Не буду запевняти, що я її прочитав, це була б неправда. Я проглянув книгу, як мандрівець, що нашвидку, не спиняючись, оглядає шлях». Він похвалив початок «Декамерона». А надто остання оповідка так припала йому до вподоби, що він переклав її на латинську мову, внісши в неї більш риторики й загальників «на шкоду реалізмові», як зауважує Веселовський. Проте саме цей переклад на міжнародну мову гуманістів сприяв ранній і широкій популярності твору за межами Італії.

Помираючи, Петрарка не забув у заповіті й свого друга, відписавши йому 50 золотих флоринів на теплий одяг, щоб той не мерз, сидячи над книгою ночами. Смерть Петрарки була важким ударом для Боккаччо, що в листі до зятя Петрарки писав: «Твій лист відновив моє горе, і я знову проплакав усю ніч; не за ним, бо знаю, що його життя, його пости й молитви, його любов до Бога й ближнього сподобили його вічного блаженства; я оплакував нас, тих, кого він покинув, що залишились, як корабель без стерничого в бурю».

Звернімось тепер до «Декамерона», до того твору, на якому, власне, й заснована в першу чергу світова слава Боккаччо.

Написаний він був десь, мабуть, у роках 1350—1353. Його виникнення пов'язане з трагічною подією — епідемією чуми, що охопила багато міст Європи, а 1348 року дійшла й до Флоренції. Між іншим, саме в той час помер письменників батько, і дехто з істориків літератури вважає, що він також став жертвою пошесті. Описом чуми й починається «Декамерон», пошесть — це ніби відправний пункт у композиційному задумі письменника. Композиція «Декамерона» добре відома всім.

Давши докладну й майстерну картину епідемії (картину, що викликала подив уже сучасників, починаючи з Петрарки), зупинившися на тому, як пошесть впливала на різних людей, які викликала настрої й прагнення, письменник тим самим підготував і виправдав те, що сталося далі.

Десятеро молодих людей, — сім жінок і три юнаки, — зустрівшися випадково в церкві, вирішили тимчасово залишити місто, оселитися в позаміських маєтках, осторонь від вогнища епідемії, і прожити цей час, поки лютує пошесть, якнайспокійніше, в розвагах, співах, а надто — в розповідях. Намір виконано, оповідачів десятеро, за містом вони лишаються десять днів, кожен з них щодня розказує по одній оповідці, отже, за допомогою цього композиційного принципу об'єднано сто оповідок. Назва твору знаходить своє пояснення саме тут. Декамерон — довільне, як це й раніше бувало в Боккаччо, грецьке словоутворення, значення якого — десятиденник. Дослідники помітили й цілком середньовічну числову символіку (правда, очевидно, без особливого значення, лише данину традиції). І три, і сім, і десять — це якраз цифри, в яких вбачали особливу, таємну силу. Зокрема десять — вираз досконалості в числі, і в «Божественній комедії» Данте стільки пісень, скільки оповідок у «Декамероні».

Приблизно такий спосіб нанизування оповідань на один стрижень, як у «Декамероні», також існував і раніше, наприклад у східній літературі. Досить згадати хоча б казки 1001 ночі.

Кілька слів про жанр новели (оповідки). Боккаччо вважають творцем цього жанру. До якоїсь міри це так і є, хоч таке твердження вимагає певного обмеження і пояснення. І самий жанр, і назва існували раніше, перед Боккаччо. Слово «новела» має в італійській мові значення «новини». Очевидно, переказ якогось випадку з життя, побутовий анекдот був одним (не єдиним) з джерел виникнення цього літературного жанру. В Італії десь наприкінці XIII або на початку XIV століття була зроблена й спроба об'єднати та записати найпопулярніші зразки оповідань. Так виникла збірка «Новеліно, або Сто давніх оповідок». Отже, виходить, ніби Боккаччо не розпочинає, а продовжує цю новелістичну традицію, залежачи від попередньої збірки навіть кількістю своїх новел.

Не був він (принаймні в переважній більшості випадків) і творцем сюжетів своїх новел. Досліди над джерелами «Декамерона» проводило багато представників порівняльного літературознавства, і то не лише італійських. Підсумовуючи наслідки багаторічних досліджень, французький дослідник Анрі Оветг установив, що вже відомі джерела 85 оповідок, а невідомі лише для 15-ти. В ході досліджень виникали дискусії, висувались різні припущення, часом досить однобічного й крайнього характеру. Річ у тому, що багато сюжетів «Декамерона» має мандрівний характер, зустрічається в різних інтерпретаціях у різноманітних літературних пам'ятках, і не можна, звичайно, встановити, яка саме з цих пам'яток була відома Боккаччо, чи, може, він не знав жодної, що дійшла до нас, а натомість користувався з якої-небудь втраченої або запозичив сюжет з якоїсь усної розповіді. Часом дослідники заходили досить далеко в цьому полюванні за джерелами «Декамерона», натрапляючи на такі, яких явно не міг знати Боккаччо. Отже, в таких випадках ішлося вже не про вплив чи використання, а про паралельне існування двох творів, які мають, можливо, спільне джерело. Так говорить, наприклад, Веселовський, переказавши українську народну легенду про царя Соломона, що нагадує дев'яту оповідку дев'ятого дня «Декамерона». Навіть для славетного опису чуми на початку «Декамерона» було знайдене джерело: грецький історик Фукідід описав пошесть в Афінах. Фукідіда Боккаччо не знав. З Фукідідового опису користався римський поет Лукрецій, що дав подібну ж картину у своїй поемі. Поема Лукреція в часи Боккаччо не була ще відома також. Але переказ цього місця з Лукреція був у римського письменника IV ст. н. е. Макробія — от його вже, говорять дослідники, Боккаччо знав безперечно. Можливо, й так. Навіть і сумніву не викликає, що якби нашому письменникові трапилося щось подібне до його власної теми, то він би перечитав те місце особливо уважно, і, може, це й дало б йому якісь стимули. Не виключене й враження від Макробія, особливо якщо при тому не забувати, що опис пошесті в «Декамероні» має ще одне джерело — саму пошесть і власні безпосередні спостереження письменника.

Отже, досліди над джерелами сюжетів «Декамерона» нагромадили величезну кількість літературних пам'яток: тут і східна література (а що східна течія помітна в «Декамероні», доводять і імення героїв чи героїнь деяких оповідок — Алібек, Алатісль і т. д.), і деякі твори античної літератури, а надто античний роман (з «Золотого осла» Апулея запозичено два сюжети — десята оповідка п'ятого і друга — сьомого дня, у кількох оповідок — схема грецького роману); тут, нарешті, й середньовічна література, в тому числі й новелістична: французькі віршовані зразки міської літератури, так звані фабльо, ну, і, звичайно, італійська новелістична продукція.

Далеко не завжди ці пошуки джерел мали характер марної ерудиції, — дослідник довів спільність або запозичення, й на тому можна заспокоїтись. Найчастіше йшлося про те, щоб установити ступінь самостійності Боккаччо в користуванні матеріалом: що саме він бере, що відкидає з поширених версій, — це могло не в одному випадкові допомогти у вивченні ідейного змісту твору Боккаччо; яка його особиста участь у художньому опрацюванні запозиченого сюжету, — адже цим встановлюється й міра його письменницького обдарування, і його роль у створенні чи, принаймні, розвитку новели. Саме таку роботу, що узагальнила різноманітні й тривалі досліди часткового характеру, й виконав італійський літературознавець Луіджі Руссо.

Одне зіставлення, принаймні коротеньке, варто зробити й у цій статті.