Изменить стиль страницы

Джованні Бокаччо. Декамерон

Декамерон i_001.png

Передмова

 ДЖОВАННІ БОККАЧЧО

У біографії Боккаччо є прогалини, що їх не змогли заповнити багаторічні пильні дослідження. Є в ній відомості, відносно яких серед істориків літератури досі нема одностайної думки. Лише приблизно можна встановити дати деяких подій його життя.

Батько письменника походив з селян, вихідців із містечка Чертальдо біля Флоренції. Був він купець, і, як представникові флорентійської торговельної та банкірської фірми Барді, йому доводилося не лише їздити по містах Італії, а й виїздити за її межі. Бував він і в Парижі, де наприкінці 1313 року й народився майбутній письменник як нешлюбний син флорентійського купця й француженки, яку він спокусив обіцянкою одружитись, але ошукав і покинув. Докладніших відомостей про матір Боккаччо нема. Звали її Жанна, дехто з біографів говорить, що походила вона з дворянської родини. Невдовзі вона нібито померла з горя, і батько згодом узяв хлопчика до Флоренції.

Це традиційна версія, повторювана протягом століть і заснована переважно на розшифруванні автобіографічних натяків, розкиданих у творах самого Боккаччо. Останнім часом вона викликала заперечення деяких дослідників (як, наприклад, Д. Білланович), що відкидають її як ні на чому не засновану легенду пізнішого походження і вважають, що письменник народився біля Флоренції, можливо, в тому ж таки Чертальдо.

Дитинство Джованні минало у Флоренції, там він почав відвідувати школу, там змалку в нього виявились поетичні нахили. Батько хотів мати в ньому помічника й наступника, отже, віддав його вивчати торговельну справу, але торгівля викликала в хлопця відразу. Тому після кількох змарнованих років батько вирішив з невдалого купця зробити юриста, і майбутній письменник почав вивчати канонічне право, до якого ставився не з більшою прихильністю, ніж до торгівлі. Юриста з нього не вийшло так само, як і негоціанта. Але наслідком одного з цих виховних заходів було те, що батько послав сина до Неаполя. Не знати, коли саме це сталося: старовинна традиція вважає, що хлопцеві тоді було не більше 10 років, пізніші біографи відсувають цю дату на 1327 чи навіть 1330 рік. В усякому разі, ще змалку Боккаччо з ділової, торговельної, республіканської Флоренції потрапив до Неаполя, значного феодального центру, з пишним двором короля Роберта Анжуйського, з аристократичним середовищем. Рицарські звичаї і традиції тут були поєднані з певною атмосферою наукових і мистецьких інтересів: сам король виявляв якесь зацікавлення наукою, протегував ученим, багато ваги надавав і власній репутації вченого. Химерна мішанина середньовічної схоластики з поглядами, властивими гуманізмові нових часів, панувала при цьому дворі. Перебування в Неаполі лишило значний слід у житті й діяльності Боккаччо. Тут він глибше познайомився з творами античних, точніше кажучи, давньоримських письменників. Засвоїв він і деякі зразки середньовічної, куртуазно-рицарської літератури. Тут він по-справжньому розпочав і власну літературну працю, встановив зв'язки з ученими, зосередженими в Неаполі, доступився й до королівського двору, навіть разом з королем опрацював карту Італії, ледве чи не першу в історії італійської картографії. З перебуванням Боккаччо в Неаполі зв'язують і любовне захоплення, об'єктом якого була Марія Аквіно, нешлюбна дочка короля Роберта. Уперше побачив її Боккаччо у церкві у Великодню суботу 1336 року. (Це тільки одна з дат, бо кожен дослідник обстоює свою, від 1331 до 1338 року включно.) Любов охопила його раптово, згодом він досяг і взаємності, подолуючи станову нерівність наявними в нього перевагами, — літературним талантом, силою розуму, щирістю почуття. Він оспівував Марію під прибраним ім'ям Ф'ямметти (в перекладі — «огнинка»), і коли вона незабаром віддала перевагу комусь іншому, то спогади про це кохання довго ще продовжували жити, несподівано й по-різному виникаючи в пізніше написаних творах.

Так розповідає усталена біографічна традиція, яку найновіші дослідники також ладні оголосити легендою пізнішого походження на тій підставі, що давні джерела, подаючи рясні відомості навіть про незначних представників Анжуйської династії, зовсім не знають Марії Аквіно. Отже, згідно з цими поглядами, виходить, що Марія Аквіно — літературна вигадка, що її образ (як у середньовічних життєписах трубадурів) був довільно вичитаний з творів Боккаччо.

Важко сказати, чи правда на боці старої довірливої біографічної школи, чи на боці новітнього зверхкритичного напрямку. Одне, мабуть, не викличе сумніву: в ранніх творах Боккаччо під корою літературної моди, крізь намул умовностей і шаблонів, можна помітити й особисті переживання, глибинну течію дуже інтенсивного внутрішнього життя.

Перший великий твір, над яким Боккаччо почав працювати Неаполі (очевидно, з 1338 року), — прозовий роман «Філоколо». Це обробка відомої в середньовічній літературі історії кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. Закінчив цей роман Боккаччо пізніше, вже виїхавши з Неаполя і значно охоловши, за твердженням академіка О. Веселовського, до задуму, що так його захопив колись. У часі між початком і завершенням «Філоколо» Боккаччо написав дві поеми октавами. Це «Філострато» — опрацювання епізоду, запозиченого з «Роману про Трою» французького поета Бенуа де Сент-Мора, і «Тезеїда», поема, писана на античний сюжет. Як і в попередніх творах Боккаччо, любовна тематика переважає в цих поемах.

Ранні твори Боккаччо — це підготовчий етап, ніби вступ, що провіщає наступний розквіт творчості письменника. Дослідники знаходять тут не одну цікаву деталь, не один зародок того, що потім дістало глибший вираз у дозрілих творах Боккаччо. Історики літератури в заслугу молодому письменникові ставлять, приміром, те, що він перший запровадив до «великої літератури» октаву — строфу, яка доти зустрічалася тільки в італійських народних співців, а починаючи від поем Боккаччо, тріумфально пройшла по всіх європейських літературах та й досі ще не вийшла з поетичного вжитку (зокрема, й в українській поезії). Відзначають і те, що своєю «Тезеїдою» Боккаччо розпочав довгу низку епопей на класичний зразок, з використанням Вергілієвої «Енеїди». Це все так. А проте ранні твори Боккаччо не пережили своєї доби, і звичайний читач не звертається до них уже навіть на батьківщині письменника.

Близько 1340 року Джованні Боккаччо залишив Неаполь і повернувся до Флоренції, куди його викликав батько. Причиною цього, можливо, було грандіозне банкрутство, що спіткало, в числі інших, торговельно-банкірську родину Барді і, відбившись на цілій Флоренції, зруйнувало й добробут письменникового батька, який тим часом іще й овдовів.

Боккаччо не без болю розлучався з усім тим, до чого він звик протягом понад десятьох років. Адже це була не просто зміна місця, але й зміна обставин, що вирвала письменника з того літературного середовища, в якому він уже почав посідати помітне місце, відірвала його від того, що було дороге його серцю. Дехто з біографів висловлює припущення, що Боккаччо ще кілька разів на короткий час повертався до Неаполя. Твори, писані вже в Флоренції, довго ще продовжують живитися спогадами та настроями неаполітанського періоду.

Перший з творів, писаних у Флоренції, — «Амето» (1341), пастуша ідилія, суміш прози з віршами, її тема — сила кохання, що підносить, ушляхетнює навіть грубу, тваринну вдачу. Згодом ми зустрінемося з цією темою в «Декамероні» (перша оповідка п'ятого дня). Наступним, 1342 роком датується алегорична поема «Любовне видіння». Як і «Божественна комедія» Данте, творчістю якого так захоплювався Боккаччо, вона писана терцинами. Але на відміну від свого попередника, Боккаччо далекий від аскетичних ідеалів. Як говорить С. Мокульський, може, навіть «всупереч суб'єктивним намірам Боккаччо, його поема перетворюється на справжній гімн земному світові, земній красі, почуттєвому коханню»[1].

вернуться

1

«История зарубежной литературы. Раннее средневековье и Возрождение» (ред. В. Жирмунского). М., 1959, стор. 245.