— Мені дуже прикро, — вів далі Атос, — бо вам, певно, були надто дорогі ці коні. Та я ще не скінчив розповідати.

— Що ж ви ще накоїли?

— Коли я програв свого коня — дев'ять проти десяти, як вам це сподобається? — мені спало на думку пограти на вашого.

— Але я сподіваюсь — ви не зробили цього?

— Навпаки, я це зробив.

— І що ж? — схвильовано вигукнув Д'Артаньян.

— Я програв його.

— Мого коня?

— Вашого коня; сім проти восьми, не вистачило одного очка… Знаєте приказку?

— Атосе, ви з глузду з'їхали, присягаюся!

— Друже, було б сказати мені це вчора, коли я патякав казна-що, а не сьогодні. Я програв вашого коня разом з усім спорядженням.

— Це жахливо!

— Стривайте, ви ще не все знаєте, — я був би блискучим гравцем, якби не захоплювався; але я надто захоплююсь, як і тоді, коли п'ю. Тож я захопився, і от…

— На що ж ви ще могли грати, коли у вас більше нічого не лишалось?

— Ні, друже, в нас лишався ще цей діамант, що сяє на вашому пальці. Я його помітив…

— Мій діамант! — вигукнув Д'Артаньян, затуляючи перстень долонею.

— А що в мене були колись свої діаманти і я знаюся на них, то я оцінив ваш у тисячу пістолів.

Д'Артаньян похолов.

— Сподіваюсь, — сказав він з притиском, — ви не мали серйозних намірів щодо мого діаманта?

— Навпаки, мій любий друже; ви самі розумієте, що цей діамант був останньою нашою надією. Я міг відіграти на нього нашу збрую, коней і, до того ж, виграти гроші на дорогу.

— Атосе, ви мене лякаєте! — вигукнув Д'Артаньян.

— Отже, я сказав своєму партнерові про ваш діамант, що його він теж, до речі, помітив. Хай йому чорт! Мій любий, ви носите на пальці зірку з неба й хочете, щоб ніхто не звертав на неї уваги! Це неможливо!

— Далі, Атосе; швидше кажіть далі! — схвильовано мовив Д'Артаньян. — Бо, слово честі, ваша холоднокровність уб'є мене!

— Ми розділили ваш діамант на десять ставок по сотні пістолів кожна.

— Ви глузуєте з мене, випробовуючи моє терпіння? — вигукнув Д'Артаньян, якого гнів уже вхопив за чуба, як Мінерва Ахілла в «Іліаді»[160].

— Не глузую, тисяча чортів! Хотів би я знати, що б ви вчинили на моєму місці! Адже я два тижні не бачив жодної людської подоби й геть здичавів, розмовляючи з самими пляшками.

— І все-таки це не причина, щоб грати на мій діамант! — суворо відповів Д'Артаньян, заперечливо махнувши рукою.

— Вислухайте мене нарешті. Десять ставок по сотні пістолів кожна, за десять ходів, без права відіграватися. На тринадцятому ході я програв усе. На тринадцятому ході! Число тринадцять завжди було для мене фатальним, бо саме тринадцятого липня…

— Хай йому чорт! — вилаявся Д'Артаньян, підводячись з-за столу; сьогоднішня історія змусила його забути про вчорашню.

— Терпіння, — сказав Атос, — у мене був свій план. Англієць — дивак, я бачив уранці, як він розмовляв із Грімо, і Грімо признався, що той запропонував йому піти до нього на службу. І от я граю з ним на Грімо, на мовчазного Грімо, поділеного на десять ставок.

— Ото чудасія! — вигукнув Д'Артаньян й мимоволі засміявся.

— На Грімо, авжеж, на самого Грімо, уявіть собі! І завдяки поділеному на десять ставок Грімо, — а він не вартий одного-однісінького дукатона[161], — я відіграю діамант! Скажіть після цього, що наполегливість — не чеснота.

— Слово честі, все це дуже смішно! — з полегшенням вигукнув Д'Артаньян, заходячись з реготу.

— Ну, то ви ж розумієте, що, збадьорений цією удачею, я тут же знову поставив діамант.

— Ах, чорт! — сказав Д'Артаньян, одразу насупившись.

— Я відіграв ваше сідло, потім вашого коня, потім своє сідло, потім свого коня, потім знову програв. Коротше, кажучи, я знову виграв ваше спорядження, потім своє. Ось які тепер наші справи. Це був блискучий хід, тому я й зупинився на ньому.

Д'Артаньян зітхнув так, наче йому звалилася з плечей уся корчма.

— Отже, діамант лишається у мене? — нерішуче спитав він.

— Авжеж, мій любий друже! Ще й сідла наших буцефалів[162].

— Та навіщо нам сідла без коней?

— Я маю щодо цього одну ідею.

— Атосе, ви мене лякаєте.

— Послухайте, Д'Артаньяне, ви, здається мені, давно не грали.

— І не маю анінайменшої охоти.

— Не зарікайтесь. Я кажу: коли ви давно не грали, то вам мусить тепер щастити.

— Припустимо. Що далі?

— Стривайте! Англієць зі своїм супутником іще тут. Я помітив — йому дуже шкода сідел. Як на мене, ви й справді дорожите своїм конем. На вашому місці я поставив би ваше сідло проти вашого коня.

— Але він не згодиться грати на одне сідло.

— Поставте обидва, біс би їх узяв! Я не такий егоїст, як ви.

— А ви пішли б на це? — нерішуче спитав Д'Артаньян, мимоволі проймаючись вірою Атоса.

— Слово честі, на один-однісінький хід.

— Але затямте, що, втративши коней, я дуже хотів би зберегти хоча б спорядження.

— Тоді поставте свій діамант.

— Овва! Ніколи в житті!..

— Хай йому чорт! — вилаявся Атос — Я б запропонував вам зіграти на Планше, та англієць, мабуть, не згодиться — адже я вже ставив на слугу.

— Знаєте, мій любий Атосе, — сказав Д'Артаньян, — я волів би не ризикувати.

— Шкода, — відповів Атос холодно, — англієць набитий пістолями. Та Боже ти мій! Наважтеся тільки на один хід — це хвилинна справа.

— А якщо я програю?

— Ви виграєте.

— Але якщо все-таки програю?

— Що ж, оддасте сідла.

— Гаразд, хай буде один хід, — сказав Д'Артаньян.

Атос пішов по англійця і знайшов його у стайні, де той захоплено розглядав сідла. Кращої нагоди нічого було й сподіватися. Атос запропонував умови: двоє сідел — проти одного коня або сотні пістолів.

Англієць швидко підрахував: два сідла коштували разом триста пістолів.

Він охоче погодився.

Тремтячи, мов у лихоманці, Д'Артаньян кинув кості й побачив, що випало три очка.

Його блідість злякала Атоса, але мушкетер обмежився тим, що сказав:

— Кепський хід, друже; ви матимете коней у повному спорядженні, пане.

Англієць з радості навіть не став змішувати кості й, упевнений в перемозі, кинув їх на стіл не дивлячись. Д'Артаньян одвернувся, щоб приховати досаду.

— Оце так штука, — як завжди, спокійно мовив Атос. — Такий незвичайний хід я бачив лише чотири рази за все своє життя: два очка!

Англієць глянув — і занімів од здивування; Д'Артаньян глянув — і занімів од радості.

— Авжеж, — вів далі Атос, — лише чотири рази: вперше — у пана де Крекі; вдруге — у мене в замку в… одне слово, ще тоді, коли у мене був замок; утретє — в пана де Тревіля, коли він зчудував нас усіх; і, нарешті, вчетверте — в одному шинку. Я кидав сам і програв сто луїдорів та вечерю на додачу.

— Отже, пан забирає свого коня назад? — спитав англієць.

— Звичайно, — відповів Д'Артаньян.

— І відігратись я не можу?

— Ми ж домовились не відіграватися.

— Це правда; коня негайно віддадуть вашому слузі.

— Одну хвилинку, — мовив Атос — 3 вашого дозволу, пане, я хочу сказати моєму другові кілька слів.

— Прошу вас.

Атос одвів Д'Артаньяна вбік.

— Ну, спокуснику, — сказав Д'Артаньян, — чого ти ще хочеш од мене — щоб я продовжував гру, чи не так? — Ні, я хочу, щоб ви подумали.

— Про що?

— Адже ви вирішили забрати коня?

— Безперечно.

— Даремно, я взяв би сотню пістолів; адже ви не заперечуватимете, що ставили сідла проти коня або сотні пістолів на вибір.

— Так.

— Я взяв би сотню пістолів.

— Ну, а я візьму коня.

— І даремно, кажу вам іще раз. Що ми робитимемо з одним конем на двох? Не можу ж я сісти позаду вас, аби ми скидались на двох синів Емона, які загубили свого брата[163]; до того ж, ви не схочете принизити мене, гарцюючи поруч зі мною на цьому чудовому бойовому коні. Я, не вагаючись, узяв би сотню пістолів, бо для того, щоб дістатися до Парижа, нам потрібні гроші.