Процесія проминула велику залу і ввійшла до найкращої кімнати заїзду, яку Д'Артаньян зайняв самохіть.

Тим часом хазяїн та його дружина, засвітивши лампи, поспішили в погріб, вхід до якого був їм так довго заборонений і де перед ними постало жахливе видовище.

За барикадою, крізь проломину якої вийшов Атос, — оберемками хмизу, дошками й порожніми бочками, складеними за всіма правилами фортифікаційного мистецтва, — лежали в калюжах олії та вина обгризені кістки й недоїдки окостів. У кутку видніла купа битих пляшок і перекинуте барило з відіткнутим чопом, звідки витікали останні краплі вина. Із п'ятдесяти ковбас, підвішених до крокв, лишилося не більше десятка. Як казав стародавній поет, спустошення і смерть панували тут, ніби на полі бою.

Зойки корчмаря та його дружини, що долинули з погреба, зворушили Д'Артаньяна. Атос навіть не озирнувся.

А втім, скорботу дуже скоро заступила лють. Не тямлячи себе з відчаю, хазяїн схопив рожен і ввірвався до кімнати, де розмовляли наші друзі.

— Вина! — сказав Атос, побачивши корчмаря.

— Вина! — вигукнув приголомшений хазяїн. — Вина! Та ви випили більше, ніж на сто пістолів. Я пограбований, приречений, знищений!

— Дурниці! — мовив Атос — Ми навіть не впилися як слід.

— Якби ви тільки пили, це було б іще з півбіди, але ж ви побили всі пляшки.

— Ви самі штовхнули мене на цю купу, от вона й розвалилася. То ви й винні.

— Вся моя олія пропала!

— Олія — чудові ліки для ран, а бідолашному Грімо треба було їх гоїти — адже ви його поранили.

— Всі мої ковбаси з'їдені.

— У вашому погребі сила щурів.

— Ви заплатите мені за все! — розпачливо вигукнув хазяїн.

— Ну й негідник! — підводячись, сказав Атос.

Але він одразу ж поточився і знову впав на стілець: сили зрадили його. Д'Артаньян прийшов товаришеві на допомогу й посварився канчуком на хазяїна.

Той позадкував і несподівано залився слізьми.

— Це навчить вас, — сказав Д'Артаньян, — шанобливіше ставитися до гостей, яких посилає вам Бог.

— Бог! Скажіть краще — чорт!

— Мій любий друже, — вів далі Д'Артаньян, — якщо ви й далі будете набридати нам, ми всі четверо поліземо у ваш погріб, і тоді побачимо, чи й справді збитки такі великі, як ви кажете.

— Панове, ну гаразд, я винен, — мовив переляканий корчмар, — але ж немає такого гріха, якого не можна простити. Ви вельможні пани, а я бідний корчмар; згляньтеся наді мною.

— Оце зовсім інша розмова! — сказав Атос — Чого доброго, ти ще розчулиш мені серце, і з моїх очей поллються сльози, як вино з твоїх бочок. Ми не такі страшні, як тобі здається. Підходь ближче — поговоримо.

Хазяїн з острахом підійшов до мушкетера.

— Ближче, кажу тобі, не бійся, — провадив Атос — Збираючись розплатитися з тобою, я поклав гаманець на стіл.

— Щира правда, ваша світлосте.

— В гаманці було шістдесят пістолів; де вони?

— Я віддав їх до канцелярії суду, ваша світлосте. Адже мені сказали, що це фальшиві гроші.

— То візьми гаманець назад і залиш ці шістдесят пістолів собі.

— Але ж ваша світлість добре знає, що суддівські чиновники не повертають того, що потрапило їм до рук. Якби це були фальшиві гроші, тоді можна б мати хоч якусь надію; та, на жаль, гроші були справжні.

— Домовляйся із судочинцями, як знаєш, чоловіче, мені це байдуже, тим більше, що в мене немає жодного лівра.

— Стривай, — обізвався Д'Артаньян до корчмаря, — куди ти подів Атосового коня?

— Він у стайні.

— Скільки він коштує?

— П'ятдесят пістолів, не більше.

— Ну, він коштує всі вісімдесят; так от, бери його собі, й по тому.

— Як! Ти продаєш мого коня? — здивувався Атос — Мого Баязета? На чому ж я рушу в похід? На Грімо?

— Я привів тобі іншого, — відповів Д'Артаньян.

— Іншого?

— Пречудового! — вигукнув хазяїн.

— Ну, якщо є інший, кращий і молодший, тоді бери собі старого й принеси вина.

— Якого? — спитав корчмар уже спокійно.

— Того, що в глибині погреба, біля ґрат; там ще стоїть двадцять п'ять пляшок — решта розбилася, коли я впав. Принеси шість.

— Це справжнісіньке барило, а не людина! — пробурмотів хазяїн заїзду. — Якби він пробув тут хоча б два тижні й заплатив за все, що вип'є, я владнав би свої справи.

— І не забудь подати чотири пляшки того самого вина панам англійцям, — докинув Д'Артаньян.

— А тепер, — сказав Атос, — поки нам принесуть вина, скажи мені, Д'Артаньяне, що з нашими друзями.

Д'Артаньян розповів, як він застав Портоса в ліжку з вивихнутим коліном, а Араміса — за столом у товаристві двох богословів.

Тільки-но він скінчив свою розповідь, як до кімнати зайшов хазяїн з пляшками й окостом, що висів у погребі й, на щастя, вцілів.

— Чудово, — мовив Атос, наливаючи собі й Д'Артаньянові вина, — але ви розповіли мені тільки про Портоса й Араміса. А що сталося за цей час з вами, мій друже? Чомусь ви дуже смутні.

— На жаль, так, — відповів Д'Артаньян. — І це тому, що я — найнещасливіший серед усіх вас.

— Ти нещасний, Д'Артаньяне! — вигукнув Атос — Що ж сталося? Розкажи мені.

— Потім, — відповів Д'Артаньян.

— Потім! Але чому потім? Ти гадаєш, що я п'яний, Д'Артаньяне? Затям назавжди: ніколи моя голова не буває такою ясною, як після пляшки вина. Ну, то розказуй, я уважно слухаю.

Д'Артаньян розповів історію з пані Бонасьє. Вислухавши його, Атос спокійно сказав:

— Це дрібниці, звичайнісінькі дрібниці. «Дрібниці» було його улюбленим слівцем.

— Вам усе дрібниці, мій любий Атосе! — відповів Д'Артаньян. — В устах людини, яка ніколи не кохала, це слово здається вельми непереконливим.

Згаслі очі Атоса раптом спалахнули; та за мить вони знову стали каламутними і тьмяними.

— Авжеж, — мовив він так само спокійно, — я не кохав ніколи.

— Тож ви, кам'яне серце, маєте розуміти, що помиляєтесь, так суворо ставлячись до нас, людей з ніжним серцем.

— Ніжне серце — розбите серце, — зауважив Атос.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що кохання — це лотерея, в якій тому, хто виграв, дістається смерть! Повірте мені, любий мій Д'Артаньяне, вам дуже пощастило, що ви програли. І коли дозволите дати вам пораду, то от вона — програвайте завжди.

— Мені здавалося, що вона так мене кохає!

— Це вам тільки здавалося.

— О ні, вона й справді кохала мене.

— Хлопче! Немає на світі чоловіка, котрий не вірив би, як і ви, що його кохана кохає його. Так само — немає людей, яких їхні кохані не дурили б.

— Окрім вас, Атосе! Адже ви ніколи нікого не кохали.

— Авжеж, — сказав Атос, хвилинку помовчавши, — нікого… Ну, то вип'ємо!

— Але коли так, філософе, навчіть мене, підтримайте мене; мені, як ніколи, потрібні зараз порада й співчуття.

— Співчуття? В чому?

— В моєму нещасті.

— Ваше нещастя — сміхота, — відповів Атос, знизуючи плечима. — Хотів би я знати, що б ви сказали, коли б я розповів вам одну любовну історію.

— Що сталася з вами?

— Або з одним із моїх друзів — байдуже!

— Розкажіть, Атосе, розкажіть.

— Вип'ємо — це буде краще.

— Пийте й розповідайте.

— Справді — це можна робити водночас, — сказав Атос, вихилив свою склянку і знову налив її.

— Я слухаю, — сказав Д'Артаньян.

Атос замислився; що довше він мовчав, то дужче блід. Він так багато випив, що будь-хто інший на його місці впав би й заснув. Але він тільки марив наяву. В цьому сомнамбулізмі[157] сп'яніння було щось моторошне.

— Ви неодмінно цього хочете? — спитав Атос.

— Дуже прошу вас, — відповів Д'Артаньян.

— Гаразд, хай буде по-вашому. Один із моїх друзів, слухайте уважно — один із моїх друзів, а не я, — сказав Атос, похмуро всміхаючись, — один граф, родом з тієї ж провінції, що й я, тобто з Беррі, знатний, як Дандоло[158] або Монморансі[159], закохався, коли йому було двадцять п'ять років, у шістнадцятилітню дівчину, чарівну, як саме кохання. Крізь властиву її вікові наївність просвічував кипучий розум — не жіночий розум, розум поета; вона не просто подобалась — вона чарувала. Жила вона в маленькому містечку разом з братом, парафіяльним священиком. Обоє були не з цих країв; ніхто не знав, звідки вони приїхали, але завдяки надзвичайній красі дівчини та високому благочестю брата нікому й на думку не спадало розпитувати їх про це.