Изменить стиль страницы

* * *

люба
ми обоє
ще жовтодзюбі
бо що
ми знаєм
у голові
лиш вітер
отакі ми всевіди
а що
ми маєм
ложе
із трав
нескошених
отакі ми
розкошичі
а що
ми вмієм
написане
закреслити
отакі ми
рукомесники
люба
ми обоє
з тобою
ще жотодзюбі
ми не із світу
сього
ми
з неба
сьомого

* * *

панно
з очима
більшими
за айстри
вже й наче
осінь
осінній настрій
вже я
лагідний
мов щойно
з ікони
кучері з позолітки
елегійно
дзвонять
щодня
ходжу
з козубом
на прощу
у лісовика
що з ратицями
грибів
випрошую
та думаю
як квітку
з городця
вашого
вкрасти
панно
з очима
більшими
за айстри

* * *

чи не останній
я
зі шляхетного родоводу
мандрівних дяків
позаяк віршу різдв'яну
колядникам
укладаю
оковиту
з пиворізами
по застіллю кружляю
дай господи
в городі зело
в хаті весело
в городі зілля,
в хаті весілля
ще й діалектом
міщан дратую
чи не останній
я
зі шляхетного родоводу
з гербом
де на щиті блакиту
осінній листок калини
Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій i_010.jpg

Дійство третє

Відчинення вертепу. Поезії з України: Друга збірка поезій i_011.jpg

Світильник

А. Бокотеєві

Осей світильник, прожертий червенню міді,
ще пращурам перед хрещенням щадив мед годин.
Опівночі на долівці оживали шкури ведмедів,
допивали з медуш, з’їдали воску бурштин.
Осей світильник забув свого горшколіпа,
що попелом у горщику на священнім горбі зотлів,
та й сам він не одно літописне літо
свічкою марив під згарищем у землі.
Осей світильник, старий непотріб музейний,
бокотей незугарний з огарком в зубах
якось вночі осіяв мені пращурів землю:
танцювала на кінчику полум’я наша журба.

Заклинання

Ось ще один бокатий бокотей,
що всі боки у блищиках поблеклих.
Якась ботвина в ньому чи будяк зблудив
і бовванів на 'дній нозі мов би лелека.
Не ялася мені на боканя божба,
загнув я в біса, а ж воно образа —
І буцім то уже боклаг чи жбан
по берег повен белені чи браги.
Боюсь того питва: небавом збуде блуд.
І буде як було і зверху і зі споду.
Чи вернеться будяк, що був отут
і перед хвилею шаснув у бовдур?

Корови

І. Марчукові

Чорні твої корови, як буй-тури, Іване,
несуть на рогах первісну ніч величаво.
Кривавого місяця жорновий камінь
нашу землю загірню поганством розчавив.
Похилилася жінка у ніч, як печалі коругва.
Дійницю їй, щоб таїнство молока вершити.
Очі тварин сумом в сутіні фосфорують,
спрозорюють нас крізь тисячоліття ширми.
Спить земля прабатьків під цвинтарним плотом,
застигли корови біля тирла на чатах.
Завойовуєм місто, Іване, на квадратах полотен,
а самі тягнемось до нашого первопочатку.

Знайомлення

Не тільки дивогляду, що борода —
річ набута у мандрах до Іваня-Золотого.
Іноді перо заглядає на дно каламаря
за алкоголем атраменту.
Тоді вигулькують як русалки слова,
ведуть доісторичну ягілку мови,
що мені милосердний білодід
залишив ласкаво на хатні потреби.
Не всіх я нині долічився побратимів,
на недругів не вистачає мені пальців,
пальців дружини і пальців дочки,
пальців друзів моїх і їхніх друзів.