Відвідини Зимної Води
8 березня 1967 р.
Тоді сосни ще сонні в туман запали,
тоді на пів дня півні вчинили гармидер.
Сонце неба допало, коли вже павич,
як впав, об'явився поміж курми.
Тоді щось хтозна що на причілкові хати
зненацька, світоньку, як свіне:
обновилася на причілкові Богоматір,
щирозлотом взолотило її вінець.
Тоді молодиця з повними відрами
поквапилась, байдужа до всіх видінь.
Був собі найбуденніший ранок, видно,
в Зимній Воді, Зимній Воді, Зимній Воді.
Інтермедія «Мій давній голос» (1962)
Архітектура
Чуже проколювало небо готикою,
хмурився химерами модерн,
рябіла східня екзотика,
щоб я помер.
Але я ріс вежею Успення,
видирався з сутеренних зажур,
щоб згодом
струнким і упевненим
став всім на голови
Юр.
«Юр» М. Сосенка
Юр восени самітній:
дерева летять за вітром,
дерева летять столітні,
як журавлі за літом…
Юр, як листок від печалі,
легкий,
і аж світиться наскрізь.
Він в небо
напевно відчалить,
бо в нього осінній настрій.
«Юр» О. Новаківського
Хлюпає полум’ям день,
бризка вогнем і вітрами,
вогнем червоних дерев,
вогнем стоязикої хмари.
Лише серед лави барв,
серед нетривкості й бурі
несе себе
вічності в дар
сильвета собору Юра.
Будинок
О, яка солодкість ліній,
гама барв медовосонна,
угорі венери з ліні
простягли лелійні лона.
Слимаки дзвінких балконів
закрутились ажурово,
і різьби химерні грона
зодягли дверей підкови.
Все веселкою, дугою
без контрастів і без кантів.
Лиш внизу кричать від болю
вдавлені у брук а т л а н т и.
«Муза» О. Новаківського
Осяяна сонячною повінню,
вона дивилась з його полотен
очима, що були повні
невимовної скорботи.
І тому,
що він прагнув бунту
і гострої,
як вістря,
музики,
вона мусила бути
його м у з о ю.
«Автопортрет» О. Новаківського
Він був замислений
і величний,
зайнявши весь сонячний простір,
до людей повернув обличчя
мудре і гостре.
А вона була десь в перспективі,
обличчя мала на руку оперте,
обличчя безнадійне і красиве,
і була його а в т о п о р т р е т о м.
«Пробудження» О. Новаківського
Дівчинка
потягнулась спросоння,
оголивши теплі коліна,
струнка, як сонячний промінь,
і сама серед стрункого проміння.
Стіни клали на себе сонце.
Воскресали давні ікони,
що спали в павутинному мороці
довгими віками.
І зникла з їх лику байдужість,
і полились благословенням їх очі,
бо настало п р о б у д ж е н н я
дівчинки
в полотняній сорочці.
«Зима» О. Кульчицької
Спала Земля,
підібгавши під себе ноги,
в затишнім
сніговім наметі,
а поруч у віковічних барлогах
зимували старі ведмеді.
А поруч
обгризали зайці
червоне пруття ожини.
І висли
великі, як у казці,
зірчасті сніжини…
Землі було тепло в наметі,
і уста вона склала в усміх,
бо їй снилось,
що ведмеді ласують медом,
а зайці мають молоду капусту.
Туман
Набухло дерево гігантською сльозою,
згубилось місто в білому полоні.
Твого волосся золотистий сонях
зазолотився на туманових полотнах.
І знову ти покірна і несміла
лиця зіперла лагідне овалля
на лебединих рук веселку білу,
так ніжно виткану із довгої печалі.
А ніч струмить в моє страждальне місто
крізь образ твій зворушливо прозорий.
Набухле дерево хитнулось і зависло
на веслах вій гігантською сльозою.
Пробач мені! Я терпну від бажання
спалити видиво у полум’ї червонім,
щоб за вогненними палкими вітражами
забронзовіла жінка в золотім шоломі.
«Лемкиня» П. Обаля
Стоїть мадонна в синіх лопухах,
у небі голубого світла.
Заплакане дитя раптово затиха,
здивоване таким великим світом.
Ось колихнулася колиска лопуха —
метнувся птах сполоханий в долину,
де димарі старих замшілих хат
заквітли білим квітом диму.
Повзуть кущі по лагідній горі,
росте дзвіниця стрімко, як смерека.
Вода хмарин на теплу синю рінь
то напливе, то відпливає легко.
І білий бог з осяяних верхів
косу відкине, радісно уздрівши
мадонну і дитя між лопухів,
між синіх лопухів лемківського узлісся.