— Це правильно, — сказав хтось у юрбі. — Я особисто бачив, як ця старушенція гналася за ним, мов розлючена фурія.

— Ну що ж, ми так і запишемо, — сказав міліціонер і почав писати протокол.

— Пиши, соколику, пиши! А ти, голубчику, не бійся, — звернулася стара до Толі. — Я на тебе за шибку не гніваюся, щоб вона згоріла, щоб я вік її не бачила! Ти, голубчику, приходь до нас, грайся з дітками цим своїм м'ячиком. А шибки ці, бий їх хоч кожного дня, — хіба я що скажу!

Тут поблизу зупинилася машина «швидкої допомоги», і з неї вийшла жінка в білому халаті.

— Де потерпілий? — запитала вона, підійшовши до юрби. — Кого тут машиною збило?

— Та от хлопчика, — відповів їй хтось.

Люди вмить розступились, і жінка підійшла до Толі.

— Ану, тримайся руками за мою шию, я тебе в санітарну машину віднесу.

— Та він цілком здоровий, — з усмішкою сказав шофер. — Нічого з ним не трапилось.

— Це ви так думаєте, — суворо сказала жінка. — А я бачу, що у хлопчика лоб розбитий.

— Так це я не тепер, — сказав Толя. — Це я поранився, коли в ящик для сміття впав.

— В який це ще ящик для сміття?

— Ну, коли з хлопцями на велосипеді катався.

Жінка схопила Толю в оберемок і понесла до санітарної машини.

— Куди ж ви його? — сказала Одарка Семенівна. — Він же сказав, що об ящик для сміття поранився.

— А по-вашому, коли об ящик для сміття, то й лікувати не треба? Йому негайно треба зробити укол проти правця.

— Ну що ж, на те ви й лікарі, щоб знати, проти чого укол робити, — сказала Одарка Семенівна. — А ти, голубчику, приходь до нас у м'ячика гратися, коли одужаєш! — закричала вона й помахала Толі рукою.

За хвилину Толя вже їхав у санітарній машині. Жінка поклала його на ноші, а сама сіла поруч на лавочці.

— Ось приїдемо до лікарні, лікар огляне тебе, тоді можна буде і ходити, і бігати, а тепер поки що полеж, — казала вона.

У вікно санітарної машини було видно тільки горішні поверхи будинків, і Толя ніяк не міг збагнути, якими вулицями вони їхали. Та не це його непокоїло. Понад усе його хвилювало те, що йому мали вробити укол. Він боявся, що буде боляче.

Незабаром машина завернула у ворота лікарні й зупинилася біля під'їзду. Два санітари відчинили дверці і стали витягати з машини ноші. Толя хотів схопитися на ноги, але санітар суворо сказав:

— Лежи, лежи сумирненько!

І вони понесли Толю у лікарню. Толі, проте, хотілося бачити, куди це його несуть, і, замість того щоб спокійно лежати, він сидів на ношах і крутив на всі боки головою.

— І що за хлопець трапився такий упертий! — бурчав санітар, що йшов позаду. — Йому кажуть — лежи, а він як іванець-киванець.

Пройшовши коридором лікарні, санітари внесли Толю до великої світлої кімнати з білими стінами і високою стелею. Тут, як і в коридорі, пахло йодом, карболкою та іншими медикаментами. Санітар легко схопив Толю під пахви і поклав на високе тверде ліжко, застелене холодною цератою.

— Лежи тут. Зараз лікар прийде, — сказав санітар тихо і чомусь посварився на Толю пальцем.

Толя залишився лежати. Йому було страшно. Лікар чомусь довго не приходив. Толі вже здавалося, що про нього всі забули, але через деякий час двері відчинились і ввійшов лікар разом з медичною сестрою.

Лікар був старенький і весь білий: у чистому білому халаті, в білому ковпаку на голові, з білими сивими бровами, а на носі окуляри. Він любив говорити слово «ну», звертався до Толі на «ви» і називав його козаком:

— Ну, козаче, як же це ви під машину потрапили?

Не чекаючи на Толину відповідь, він уставив собі у вуха дві тоненькі гумові рурочки і приклав Толі до грудей якусь круглу металеву штучку.

— Ну, прошу вас дихати, козаче. Так… дихайте глибше… ще дихайте… — примовляв він, прикладаючи металеву штучку до грудей то з правого боку, то з лівого.

Потім підніс Толі до носа палець:

— А тепер попрошу вас дивитись на кінчик мого пальця.

І почав водити пальцем у різні боки.

Толя водив очима то праворуч, то ліворуч, то вгору, то вниз, старанно стежачи за пальцем лікаря.

Після цього лікар обмацав Толю з усіх боків, постукав по колінах гумовим молоточком з блискучою металевою ручкою і, звернувшись до медичної сестри, запитав:

— У вас усе готове, Серафимо Андріївно?

— Усе готове, — обізвалась вона.

— Ну, тоді починайте, — наказав лікар.

«Батечку мій! Що це вона починатиме?» — подумав Толя. Від страху в нього закружляли в очах оранжеві кола й похололо всередині.

— Не треба мені робити укол! — став благати він. — Я більше не буду!

— Дурненький! Хто тобі сказав, що я робитиму укол? Я зовсім не буду.

З усмішкою Серафима Андріївна підійшла до Толі, ховаючи за спиною шприц, який тримала в руці. Вільною рукою вона перевернула Толю на бік і ніби жартома ущипнула пальцями за спину.

— Ой! — заверещав Толя, відчувши, як голка шприца вп'ялася в його тіло.

— Тихше, голубчику, тихше! Усе вже! Не кричи! Адже ж не боляче!

— Атож, не боляче, — плаксиво відповів Толя.

— Тепер нехай він полежить з півгодинки, і можете відіслати його додому. Тільки не забудьте йому помастити йодом ранку на лобі, — сказав лікар і вийшов з кімнати.

Серафима Андріївна помастила Толі садно на лобі йодом, потім присіла до столу й стала щось писати в зошиті.

— Як же тебе хоч звати? — запитала вона.

Толя хотів сказати, що його звуть Толя, але чомусь сказав, що його ім'я Славко, а коли Серафима Андріївна запитала, як його прізвище, замість того щоб сказати Клюквін, відповів, що його прізвище Огоньков, тобто назвав ім'я й прізвище свого приятеля Славка Огонькова, до якого ішов уранці, коли кішка йому перебігла дорогу.

— Гарне у тебе прізвище, — сказала Серафима Андріївна, записуючи ім'я та прізвище Славка Огонькова в зошит. — А де ж ти живеш?

Замість того щоб сказати, що він живе на Дем'яновськіїй, будинок 10, квартира 16, Толя сказав, що живе на Ломоносовській, будинок 14, квартира 31, тобто знову-таки дав адресу не свою, а цього самого Славка Огонькова.

Згодом Толя і сам не міг пояснити, навіщо він збрехав. Очевидно, він пригадав у цю мить, як ніхто йому не повірив у будинкоуправлінні, коли він казав правду, ну, а якщо ніхто не вірить, то чого ж йому старатися! До того ж він дуже боявся, коли б із лікарні не повідомили матір про все, що трапилось.

Таким чином, Толя діяв точно, як той хлопчик, про якого чув у будинкоуправлінні. Якби він не чув про цього хлопчика, йому б і на думку не спало називатися чужим ім'ям і давати чужу адресу, та оскільки він чув, йому тут же й спало все це на думку.

— Ломоносовська вулиця — це не близько, — сказала Серафима Андріївна. — У вас вдома є телефон?

У Толі вдома телефону не було, але він пригадав, що на квартирі у Славка телефон був, і тому сказав, що телефон є.

— А який номер? — запитала Серафима Андріївна.

— Номер, номер… — забурмотів Толя, щосили зморщуючи лоба. — Номера не пам'ятаю.

— Як це ти свого номера телефону не пам'ятаєш? — усміхнулася Серафима Андріївна. — Видно, так злякався, коли під машину потрапив, що й номер забув. Ну, нічого, я зараз подивлюсь у довіднику.

— А навіщо ви хочете по телефону дзвонити? — злякано спитав Толя.

— Треба ж сказати твоїй мамі, щоб прийшла по тебе. Я б сама відвела тебе додому, але мені не можна відлучитися з роботи.

— Ніби я сам не знайду дороги додому! — сказав Толя. — Навіщо мене ще відводити?

— Ні, голубчику, тебе самого я не можу відпустити. Що як ти знову потрапиш під машину!

Серафима Андріївна стала гортати телефонну книгу.

— Ось, — оказала вона, відшукавши потрібну сторінку. — Огоньков, Ломоносовська вулиця, будинок чотирнадцять, квартира тридцять один.

Вона простягнула руку до телефонного апарата, зняла трубку і стала набирати номер. Толя з тривогою стежив за її діями і чекав, що з усього цього вийде. Єдина його надія була на те, що у Славка не буде нікого вдома. Проте надія ця виявилася марною. За півхвилини Серафима Андріївна вже розмовляла зі Славковою мамою.