— Дозвольте мені піти вмитися, — попросив жалібним голосом Федько.

— А що, вже свербить обличчя?

— Н-ні, — зам'явся Федько. — Здається, ще не свербить.

— Ну, тоді посидь. На перерві встигнеш умитися.

Федько сів на місце і знову заходився терти обличчя промокашкою.

— Свербить? — стурбовано запитував Гриць.

— Н-ні, здається, не свербить… Ні, здається, свербить. Не розберу, свербить чи не свербить. Здається, вже свербить! Ану, подивись, чи немає пухирів?

— Пухирів ще нема, а навколо уже все почервоніло, — пошепки сказав Гриць.

— Почервоніло? — злякався Федько. — Від чого ж почервоніло? Може, пухирі починаються чи виразочки?

Федько знову піднімав руку і просив Зінаїду Іванівну відпустити його вмитися.

— Свербить! — хникав він.

Тепер йому було не до сміху. А Зінаїда Іванівна казала:

— Нічого. Нехай посвербить. Зате іншим разом не маститимеш обличчя чим попало.

Федько сидів мов на голках і щоразу хапався за обличчя руками. Йому стало здаватися, що обличчя справді почало свербіти, а на місці плям уже надуваються балабухи.

— Ти краще не три, — порадив йому Гриць.

Нарешті подзвонив дзвоник. Федько першим вискочив з класу і щодуху побіг до вмивальника. Там він усю перерву тер обличчя милом, а весь клас потішався з нього. Нарешті Федько зовсім відтер плями туші і тиждень після того ходив серйозним. Все побоювався, що на обличчі пухирі вискочать. Але пухирі так і не вискочили, а за цей тиждень Федько навіть розучився на уроках сміятися. Тепер сміється тільки на перервах, та й то не завжди.

ПРО ГЕНУ

Гена був загалом хороший хлопчик. Нівроку собі хлопчина. Як мовиться, не гірший за інших діток. Цілком здоровий, рум'яний, обличчя кругленьке, ніс кругленький, уся голова загалом кругленька. А шия у нього була коротка. Майже зовсім шиї не було. Тобто шию, звичайно, він мав, але її можна було розгледіти лише влітку, коли Гена ходив у майці чи в сорочці з відкритим коміром. А взимку, коли він надівав теплу курточку чи пальто, шиї не було видно, і здавалося, що його кругла голова лежала прямо на плечах, неначе кавун на тарелі. Але це, звичайно, не таке вже й велике лихо, бо в багатьох хлопців, поки вони ще маленькі, шия буває коротенька, а коли вони підростуть, то й шия стає довшою.

Загалом це була не така вже й велика вада.

Головна вада Гени полягала в тому, що він любив іноді брехнути. Тобто він не те щоб брехав, як мовиться, без ніякого сорому. Ні, цього за ним не водилося. Правильніше сказати, він не завжди казав правду.

Зрештою, з ким цього не буває! Іншим разом хоч і не хочеш, а збрешеш і навіть сам не помітиш, як це вийшло.

А вчився Гена так собі. Як мовиться, не гірше за інших. Загалом поганенько вчився. Були в нього в щоденникові трійки, іноді траплялись і двійки. Але це, звичайно, лише в ті дні, коли тато й мама послаблювали свою увагу й не дуже стежили, щоб він своєчасно робив уроки.

Та головне, як уже сказано, було те, що він іноді говорив неправду, тобто брехав іноді так, що себе не тямив. За це одного разу він був вельми покараний.

Трапилося це взимку, коли в його школі збирали брухт. Діти задумали допомогти державі — збирати брухт для заводів. Вони навіть ухвалили змагатися між собою, хто збере більше, а переможців вміщувати на Дошку пошани.

Гена теж поклав собі змагатись. Але першого дня, коли він пішов по брухт, то зустрів на подвір'ї свого друга Гошу.

Цей Гоша худорлявенький, маленький хлопчик, мало не на цілий рік молодший за Гену.

Але Гена з ним дуже приятелював, бо Гоша був розумний і завжди вигадував що-небудь цікаве.

Так сталось і цього разу. Побачивши Гену, Гоша запитав:

— Ти куди це розігнався?

— Іду збирати брухт, — сказав Гена.

— Ходімо краще з крижаної гірки кататися. На сусідньому подвір'ї хлопці гарну гірку зробили.

Вони подалися на сусіднє подвір'я і заходились кататися з гірки. Санок у них не було, тому вони з'їжджали просто на ногах. Тільки це було не дуже зручно, бо щоразу доводилось їхати спочатку стоячи, а тоді вже лежачи на животі, на боці, а іншим разом і на спині.

Нарешті Гоша сказав:

— Так кататись невигідно. Можна роз'юшити носа. Піди-но ти краще додому по санки. У тебе ж є санки.

Гена пішов додому, дістався на кухню і взяв санки. Мама побачила й каже:

— Навіщо санки? Ти ж пішов збирати брухт.

— А я возитиму брухт на санках, — пояснив Гена. — Він же важкий. У руках багато не понесеш, а на санках значно легше.

— А, — сказала мама. — Ну йди.

Цілий день Гена катався з Гошею на санках і аж надвечір повернувся додому. Все пальто в нього було в снігу.

— Де ж ти пропадав стільки часу? — запитала мама.

— Збирав брухт.

— Невже для цього треба було так вивалятись у снігу?

— Ну, це ми на зворотному шляху з хлопцями трохи в сніжки погралися, — пояснив Гена.

— Нічого собі — трохи! — похитала головою мама.

— А багато ти зібрав брухту? — запитав Гену тато.

— Сорок три кілограми, — не задумуючись, збрехав Гена.

— Молодець! — похвалив тато і взявся вираховувати, скільки це буде пудів.

— Хто ж тепер на пуди лічить? — сказала мама. — Тепер усі лічать на кілограми.

— А мені на пуди цікаво, — відповів тато. — Колись я працював у порту вантажником. Доводилось носити бочонки з тріскою. В кожному бочонку по шість пудів. А сорок три кілограми — це майже три пуди. Як же ти доніс стільки?

— Я ж не носив, а на санках, — відповів Гена.

— Ну, на санках, звичайно, легше, — погодився тато. — А інші хлопці скільки зібрали — більше, ніж ти, чи менше?

— Менше, — відповів Гена. — Хто тридцять п'ять кілограмів, хто тридцять. Лише один хлопчик зібрав п'ятдесят кілограмів, і ще один. хлопчик зібрав п'ятдесят два.

— Ти бач! — здивувався тато. — На дев'ять кілограмів більше, ніж ти.

— Нічого, — сказав Гена. — Завтра я теж на перше місце вийду.

— Ну, ти не дуже надривайся там, — сказала мама.

— Навіщо — дуже! Як усі, так і я.

За вечерею Гена їв з великим апетитом. Дивлячись на нього, тато й мама раділи. Їм завжди чомусь здавалося, що Гена їсть мало і від цього може схуднути й занедужати. Побачивши, як він уминає за обидві щоки гречану кашу, тато поплескав його рукою по голові і, засміявшись, сказав:

— Попрацюєш до поту, то й поїси в охоту! Чи не так, синку?

— Звичайно, так, — погодився Гена.

Цілий вечір тато й мама гомоніли про те, як добре, що тепер у школі привчають дітей до праці. Тато сказав:

— Хто змалечку привчається працювати, той виросте хорошою людиною і ніколи не сидітиме на чужій шиї.

— А я і не сидітиму на чужій шиї, — сказав Гена. — Я на своїй шиї сидітиму.

— От, от! — засміявся тато. — Ти у нас хороший хлопчик. Нарешті Гена ліг спати, а тато сказав мамі:

— Знаєш, що мені понад усе подобається у нашому хлопчикові — це його чесність. Він міг би наговорити сім мішків гречаної вовни, міг сказати, що зібрав більше від усіх брухту, а він одверто зізнався, що двоє хлопців зібрали більше від нього.

— Так, він у нас хлопчик чесний, — сказала мама.

— По-моєму, виховувати в дітях чесність — найважливіше від усього, — говорив тато далі. — Чесна людина не збреше, не обдурить, не підведе товариша, не візьме чужого і трудитиметься справно, не сидітиме склавши руки, коли інші працюють, бо це означає бути паразитом і поїдати чужу працю.

Наступного дня Гена з'явився до школи, і вчителька запитала, чому він не прийшов учора збирати брухт. Не змигнувши оком. Гена відповів, що йому не дозволила мама, бо в нього занедужала сестричка на запалення легенів і він мусив піти в лікарню, щоб віднести їй апельсин, а без апельсина вона нібито не могла видужати. Чому йому спало на думку набрехати про лікарню, про сестричку, якої у нього не було, і в додачу про апельсин, — це нікому не відомо.