Вона повернулася до дідусевої кабіни. Відтоді, як Мері з’явилася в цих краях, погода тут стояла погана, й через те вона за ціле літо ще жодного разу не побувала тут. Але ключ висів на своєму місці, під сходами, на шматочку дроту. Пововтузившись з іржавим замком, Мері відімкнула його, штовхнула двері, й вони зі скрипом відчинилися. На неї війнуло холодною вільгістю і затхлим повітрям. Мері зморщила носа й ширше розчинила двері, щоб провітрити приміщення. Скрізь було чисто прибрано, все стояло на своїх місцях: в бляшанці з написом «цукор» був цукор, а в бляшанці з написом «чай» був чай. До стіни навіть прибили гачок для її відерця й лопатки, а на столі стояли дві коробки: одна з черепашками, а друга з камінцями, що їх Мері зібрала минулого літа. Серед них були і блискучі камінчики, і тьмяно-голубі, а деякі мали дивну шишковидну форму — такими їх зробило море. Мері перебрала всі камінчики, згадуючи, якими вони були на дотик і на вигляд минулого року, їй ураз спало на думку, що більшість дорослих, прибираючи кабінки на зиму, обов’язково викинули б камінчики й залишили б тільки черепашки. Мабуть, тітка Еліс так само не любить розлучатися з речами, як і вона, Мері, яка завжди берегла старі іграшки і навіть взуття та одяг, з яких давно вже виросла. Ця її звичка дуже дратувала маму. «О господи, Мері, це ж не крамничка лахмітника. І Для чого ти тримаєш увесь цей мотлох?»

Мері присіла навпочіпки на сходинці, повільно пропускаючи камінчики крізь пальці.

«Моя тітка повикидала більшість моїх іграшок, — вигадувала далі вона, — а ті, що залишилися, тримає під замком і дає мені гратися тільки тоді, коли приходить адвокат, який захищає моє право на успадкування мною грошей. Тоді вона дає мені іграшки, чистий одяг і звертається до мене улесливим голосом: «Мері, любонько моя…» Звичайно, якби я розказала адвокатові, як вона знущається з мене, він забрав би мене від неї, а її посадив би в тюрму, але я боюсь це робити, бо він може не повірити мені, і після його від’їзду мені дістанеться від неї…»

Мері розморило на сонці і, прихилившись до одвірка, вона дивилася на море. Воно було таке спокійне, що здавалося густим і гладеньким, немов сироп. Далеко на обрії повільно плив корабель, в кільватері в нього звивалися чайки, схожі на клаптики паперу, а ближче до берега, курсом до пляжу, плив човен, і його мотор приглушено пихкотів, навіваючи сон.

Мері позіхнула. На неї знову найшла нудьга. Початок історії завжди легко придумати, однак довести її до кінця, коли нема слухачів, важко.

— От якби сталося щось по-справжньому цікаве! — сказала вона вголос і подумала: «А, може, справді щось станеться, якщо заплющити очі й полічити до ста?»

Вона заплющила очі й повільно почала лічити, але коли дійшла до ста й розплющила очі, нічого не змінилося, тільки корабель відійшов ще далі, а маленький човен наблизився. В ньому було четверо: троє чоловіків і хлопчик. Мотор уже вимкнули, човен підійшов так близько, що вона чула голоси людей, хоча не могла зрозуміти, про що вони говорили. Мері знічев’я спостерігала за ними. Біля стіни кабінки стояв дідусів ціпок; вона взяла його й почала копирсати ним рінь, не спускаючи тим часом очей з човна, що нечутно плив по гладенькому плесу води. Двоє чоловіків були темношкірі, а третій, господар човна з беретом на голові, — білий. Спочатку говорив він, а коли замовк, загомоніла решта, збуджено розмахуючи руками, ніби сварилися.

Вони причалили до берега неподалік від Мері, й вона навіть підвелася, щоб краще їх роздивитися. Ніс човна виліз аж на рінь, і двоє темношкірих, підкачавши холоші, зіскочили на берег. Човняр передав хлопчика одному З них і відштовхнувся від берега. Опинившись на глибокому місці, він увімкнув мотор, і човен рушив у відкрите море.

Ті, що залишилися на березі, дивились йому вслід. Вони були надто дивно зодягнені, як для морської прогулянки: всі в темних костюмах і в кожного в руці по невеличкій валізі. Як тільки човен відійшов, вони почали роззиратися, ніби не розуміючи, де вони опинились, і Мері здалось, що то заблукалі іноземці.

«Схоже, що вони зазнали корабельної аварії», — подумала вона.

Хлопчик сів на землю. Здавалося, він узуває свої черевики. Один з чоловіків рвучко поставив його на ноги, і хлопчик, відступивши крок назад, прикрив обличчя ліктем.

Чоловіки раптом кинулися бігти пляжем якраз у тому напрямку, де стояла Мері. Щоб не потрапити їм на очі, Мері сховалася в проході між дідусевою і сусідською кабінками.

Вони промчали так близько, що вона чула їхнє дихання, бачила, як спотикаються їхні босі ноги. Після того, як вони зникли з її очей, Мері ще почекала з хвилю, а тоді виглянула зі своєї схованки й побачила хлопчика Він наздоганяв чоловіків, але біг дуже повільно; обличчя його було все в сльозах, він плакав і був такий недоладний на цьому сонячному пляжі в своєму темному парадному костюмі з довгими штаньми, в білій сорочці з червоною краваткою-метеликом, що Мері, висунувши голову, мимоволі скрикнула:

— Ой!

Цієї миті хлопчик уже майже порівнявся з нею. Почувщи її «Ой», він також зойкнув, і, коли повернув до неї голову, його обличчя було перекошене таким жахом, що вона сама перелякалася й зіщулилася. Раптом він упав, ударившись головою об сходинку, й задригав руками та ногами, немов павук.

І завмер.

Мері затамувала подих. Якусь хвилю вона ще постояла, тоді вийшла зі своєї схованки між кабінками і роззирнулася. Чоловіки зникли. Тільки чайки — єдині тут живі істоти — сиділи на воді, немов іграшкові.

Мері глянула на хлопчика. Він лежав долілиць, і з-під нього стирчав дідусів ціпок. Вона поставила ціпок біля сходів, і хлопець, видно, спіткнувся об нього. Мері обережно потягла ціпок до себе, але не витягла. Вона боялася зробити хлопцеві боляче.

— Вставай, ти ж не вдарився, — тихенько попросила Мері й, не дочекавшись відповіді, зрозуміла, що він її не чує. — Будь ласка… — схлипнула вона, та тільки чайка, перевернувшись у повітрі через голову, відповіла їй протяжливим, журливим криком.

Мері побігла вздовж кабінок вискочила на набережну. Поблизу людей не було, лише кілька чоловік виднілися далеко, аж біля пірсу. Наступними сходами вона знову спустилася вниз і тут побачила жінку, що сиділа в шезлонзі, сховавшись від сторонніх очей за високим хвилерізом. Мері кинулася до неї, але одразу зупинилася: вона впізнала стару жінку, яка відпочивала із заплющеними очима, загорнувшись у поношену хутряну шубу. То була та сама жінка, якій вона строїла міни сьогодні вранці.

Ні, будити її й просити в неї допомоги вона не зможе.

Тихо схлипуючи, Мері пішла назад до кабінки. Хлопець лежав нерухомо. Легенький вітерець ніжно перебирав його м’яке, темне волосся. Руки, мов неживі, лежали на ріні, тонкі пальці скорчилися, одна нога була якось незграбно відкинута, а голова притулена до нижньої сходинки.

Мері опустилася біля нього навколішки. Вона подумала, що слід було б повернути його обличчям догори, йому буде так зручніше, але боялася доторкнутися до нього.

«А що, коли він помер? — промайнула думка. А за нею ще одна: Якщо помер, виходить, я його вбивця».

Обхопивши голову руками, вона опустилася на рінь і • затрусилася в риданні. Потім поквапливо роззирнулася. Ніхто її не бачив. Якщо замкнути кабінку й ушитися звідси, ніхто нічого не знатиме. Вона встигне додому якраз на вечерю і скаже, — якщо, звісно, її запитають, — що вона гралася зовсім в іншому кінці міста, де пляж вкритий не рінню, а черепашками. Тітка Еліс і дідусь їй повірять. Хоч би що вона вигадувала, вони завжди вірили їй.

Але цього разу обдурювати їх не можна. А що, коли хлопчик не помер? Його не можна залишати напризволяще. Вона тихо застогнала й поклала руку на його обличчя. Щока в нього була тепла, а дихання часте, мов тремтіння пташиного крила. Мері підвелася. Всередині відчувалася якась порожнеча, ноги не слухались, ніби належали комусь іншому. Вона знову піднялася сходами на набережну й пішла до пірсу.

Біля пірсу все ще юрмилися люди. Там, мабуть, щось скоїлося, вирішила вона, бо видно було поліцейського, який стояв осторонь і дивився на море. .