Таким чином, Шевченків наскрізь етизований космос, вибудуваний довкола вертикальної осі «гора (з Градом Божим)» — «долина (з Анти-Градом)», вона ж вісь «люди — нелюди (владці)», вона ж, оприявнена в «земному», історичному вимірі, вісь «Україна — Російська імперія», — це космос, уражений прогресуючою деструкцією, де рух (розпаду) посувається «знизу» «вгору», — ніби світове дерево з віку у вік підточується шашелем від коріння ввись по стовбуру. Прикметно, що в останньому, підсумковому періоді творчости, де в надзвичайно сконденсованій формі синтезовано (по-геґелівськи мовивши, знято) більшість циклічно повторюваних у Шевченковій поезії тематичних мотивів, цей образ світового дерева (як і пристало згідно з архаїчною, дохристиянською слов'янською міфологічною символікою, воно виявляється дубом) остаточно «виходить на яв», «засвічується» в тексті — у вірші «Бували войни й військовії свари…». Од минулого, не традиційно-міфологічного (сакрального), а цілком лінійно-причиново пов'язаного з профанним, емпіричним сьогоденням, «Остались шашелі: гризуть, / Жеруть і тлять старого дуба» (варт відзначити, хай мимобіжно, цю лінію порочного переємства: новітніх «людських шашелів» — «няньок, / Дядьків отечества чужого» — Шевченко ґенеалогічно виводить від «Ґалаґанів, і Киселів, і Кочубеїв-Нагаїв», тобто від давньої козацької шляхти, згодом рекрутованої в «малоросійське дворянство»: це ті самі, ще в «Посланії» затавровані, «Раби, подножки, грязь Москви», які об'єктивно виступають провідниками імперського — інфернального — зла, тим-то їм і припадає місія «тлити дуба» — руйнувати цілість українського світу, перериваючи його горобіжний, до-Бога-йдучий ріст, — роблячи його «безверхим», одтятим од горішньої сфери).

На превеликий жаль, не маючи, властиво, відповідних сучасному станові історичної науки системних досліджень українського нобілітату Шевченкової доби та вимушено вдовольняючись доривчими екскурсами в цю сферу головно політичних істориків (3. Когута, Я. Дашкевича та ін.), ми, відповідно, не маємо змоги й належне оцінити той воістину «коперниківський переворот», що його вчинив Шевченко в історії української самосвідомости і що про нього шевченкознавці говорять здебільшого в публіцистично-риторичному дискурсі, не трудячись спеціальною арґументацією. Радянська традиція зробила все можливе, аби цілковито затерти справдешню картину власне-українського культурного контексту, в який Шевченкові судилося влитися, бо той контекст був «класово ворожим» (щоправда, у «ліберальні» 1920-ті М. Скрипник пропонував був визначати перший етап нової української культури — за його дещо розв'язною характеристикою, «котляревщини-гулаківщини» — як «поміщицький»[114], але цю, по-своєму цікаву, спробу періодизації спіткала та сама доля, що й її автора). А однак незаперечно, що, як би ми не бештали нашу тодішню політичну й інтелектуальну еліту за її перестарілу вже й на час падіння гетьманату станово-корпоративну свідомість, котра «націю» ототожнює з її шляхтою, а «національний рух» відповідно зводить до боротьби за привілеї цієї останньої[115] (тобто, фактично, дорікали їй за те, що не була елітою французькою чи американською), — все-таки годиться визнати, що свою історичну місію вона, як там не є, а сповнила — забезпечивши, у найкритичніший для національного існування період, таки, попри все, неперервану тяглість між Україною козацькою — і новочасно-колоніальною. Це-бо воно, «малоросійське дворянство», започаткувало українську історіографію, хай би ориґінально й спонукуване нестак самодостатнім національно-романтичним імпульсом (що, зрештою, також було, тільки на марґінесах процесу, — у «харків'ян»), як передовсім необхідністю юридично обґрунтувати своє право на місце в імперській «Табелі о рангах»; це з його середовища вийшла (і в ньому циркулювала впродовж кількох поколінь) «Історія Русів» (без якої навряд чи з'явилися б ті самі кирило-мефодіївці); це вони, оті вірнопіддані дідичі, «статечні господарі полтавських маєтків» (Є. Маланюк), — Гребінки, Квітки, Гулаки — як-не-як, зробили розмовну українську мову літературною, навіть якщо тільки задля «од безділля лиш забави» (П. Білецький-Носенко) й порядком «панського жарту», — і воно ж таки склало й головну Шевченкову читацьку публіку (О. Афанасьєв-Чужбинський свідчить, що на початку 1840-х «Кобзарем» масово зачитувались усі, скільки-небудь освічені, «малоросійські панночки»[116], — а це, зваживши, що спеціально жіноче шляхетське виховання було, на відміну від чоловічого, націлене на цілковите відчуження від питомого етнокультурного середовища геть і в мовному плані, таки дуже промовистий показник популярности). Шевченкова відверта, упродовж цілої творчости проваджена «громадянська війна» з цією культурою (від вищезгаданих перших, іще не явних випадів на адресу «літературних батьків» до просвітницького пафосу «Посланія» та, відтак, уже прямих інвектив у пізніших, засланчих і післязасланчих, поезіях) — війна, сказати б, «України з Малоросією» — стала, по суті, своєрідним українським літературним аналогом Французької революції, ознаменувавши прихід модерної, національної свідомости на зміну давній становій, із супровідною перебудовою цілої ієрархії вартостей, де одним із головних тяжів було, розуміється, ключове (за Шпенґлером) цивілізаційне співвідношення «Центр — провінція».

Дошевченківська-бо «малоросійська» культура вже встигла в цьому питанні виробити, за інерцією суто класицистичного світобачення, власний, автономний (дуже радо заакцептований метрополією!) естетичний канон: «провінція» (Малоросія) протиставлялася, чи радше, самопротиставлялася «Центрові» (Петербургу) як «низьке» (комічне) — «високому» (піднесеному), сама себе мислила, у стосунку до нього, комічною (тому «малорос» Гоголь і зміг з місця потрапити, на свій пізніший жах і сором, у «комические писатели» — коштом самої «малоросійської тематики»). Квітчин пан Халявський (до речі, і гоголівський Вакула!), цей «провінціал у Петербурзі» (так називався один із Гребінчиних нарисів), вічний «інший», селюк, нетямух і розтелепа, увійшов в «общеруську» культуру, через писану «общеруською» мовою «малоросійську» літературу, як предмет поблажливих кпинів тих полтавських дідичів, котрі, як Є. Гребінка, або зробили столичну кар'єру, або й так, поживши в столиці деякий час, мали себе за людей бувалих, знаючих, наприклад, що фрака не вбирають на ковзанку, а на проханий вечір не з'являються в сурдуті (див. Гребінчині «фізіологічні нотатки»), і потай гордих зі свого знаття (читай — прилучености до «цивілізованих, прогресивних цінностей»). Їхній «халявсько-диканський» гумор був, в істоті, зовсім не злоякісним (яким він постане в пізнішому імперському переродженні), а цілком дитинно-безневинним торжеством над власним переможеним провінціалізмом — у дусі спостережень того-таки К. Чуковського за жартами-перверсіями малюка «від двох до п'яти», котрий, перекручуючи співвідношення речей «від супротивного», «вчиняє мовби іспит власним розумовим силам і незмінно цей іспит витримує, що значно підносить у ньому самоповагу, впевненість у власному інтелекті, таку доконечну, аби не розгубитися в цьому хаотичному світі (sic!!! — курсив наш. — О. З.)»[117]. (Здається, тільки в спогадах І. Сошенка знаходимо свідчення, що Шевченко у свій перший академічний рік також був переходив через подібну фазу «ініціації столицею»[118], — але в нього вона була якоюсь на диво швидкоплинною, як недуга в гострій формі, і не зоставила у внутрішній, духовній біографії виразно видимого сліду).

Причина такого, на наш сьогоднішній погляд, національного самоприниження, лежить на поверхні: Петербург із необхідністю задавав несхитну норму (взірець та ідеал) присталого «дворянинові» життя (навіть якщо омріяна в себе на хуторі «Петербургская сторона» й виявлялася в дійсності огидним «притулком злиднів»!) постільки, поскільки «модусом вівенді» українського нобілітату залишався непохитний монархізм — єдине, що вбезпечувало шляхті raison d'être (до Шевченка всі без винятку діячі української культури — затяті монархісти), — а вже сакральність особи верховного сюзерена закономірно «освячувала» в просторі й локус його резиденції (просто-таки розкішний матеріал для дослідження цього характерного «малоросійського комплексу» дають листи молодого Гоголя до матері: що квартира на п'ятому поверсі — «Это здесь ничего не значит… Сам государь занимает комнаты не ниже моих», літературний дебют був успішний, бо книжка «понравилась всем, начиная от государыни»[119] [абсолютна хлестаковщина, але який же незмінний критерій обирається для похвальби! — О. З.], і т. д.). Коло замикалося — які б за тим не живилися сентименти чи то до суто змислово-приступної сторони родинного середовища (ландшафту, строїв, кухні, звичаєвости, пісні), а чи до предківського «славного минулого», незаперечно ясно, що зсередини себе самої так ціннісно зорієнтована культура не могла зродити аніякісінької перспективи на майбутнє, — вона була «обласною» ab definitio, а не тільки за самосвідомістю, тобто об'єктивно справді приреченою на відмирання.