Щойно тепер, із відстані часу, можемо належно оцінити ту непереборну відразу наших класиків до «соціальної структури», яку в Шевченка вперше був слушно спостеріг Г. Грабович (тільки не зовсім слушно витлумачив, заплутавшись із не до речі сюди притягнутими «міленарністю» та «селянським анархізмом»): такий самий, тільки концептуально куди розвиненіший «анархізм» ми тепер побачили в Лесі Українки, а їй уже жодним побитом не закинеш ані «сумнівної соціально-політичної спадщини»[916], ні браку раціонального розуміння історичних процесів. В дійсності, устами обох промовляє куди глибша, древніша традиція: зі свого «перехрестя» наша духовна аристократія, як колись папа Григорій VII — імператора Генріха IV, рішуче «відлучала від Духа» й «посилала в Каноссу» всі інстанції земної влади — від «царів» до «демосу». Але якщо з «царями» така модель стосунків у європейській культурі за багато віків себе навзагал виправдала, то з «демосом» виявилося складніше — цей ні в яку «Каноссу» не збирався і завжди готовий був «починати історію з нової сторінки».

Було б надзвичайно продуктивно простежити, як послідовна у своїй ненависті до «великопанських мрій» «українська Гора», сама того не усвідомлюючи, з покоління в покоління допомагала тоталітарній державі руйнувати історичну вісь нашої культури, постійно підриваючи всі спроби відбудувати її «горішній поверх»[917]. Феноменологія цієї ненависти «масової людини» до всього «складного» (відлік культурного часу починався «від Шевченка», оскільки за народницьким консенсусом уважалося, що Шевченко писав «просто»[918]) зберігається незмінною впродовж цілого XX ст. — від жовчних реплік С. Васильченка, хрестоматійного «народного інтеліґента» (і справді «народного» письменника, яким масово зачитувалось українське село 1920-х!), на адресу професора Зерова, — «пани пішли, а панське щеня залишилося»[919], — і до «кулуарної війни», провадженої в 1990-ті тим-таки О. Гончаром проти іншого професора, Ю. Шевельова, — війни, в якій, щоправда, був елемент і особистих порахунків, але все-таки найдужче Ю. Шевельов («цей сноб, інтелектуал білолиций»[920]!) дратував радянського класика своєю надто вже явною «інокультурністю», — так само, як і Хвильовий («Якийсь він чужий»[921]), і найінтеліґентніші з шістдесятників: «бредуть в інтелектуальні тумани, марять Кафкою, падають перед кібернетикою на коліна» (? — О. З.), «бунтуючись проти мистецької ясності» (sic!), — а таке не може не обурювати «народного інтеліґента», котрий твердо увірував, що «життя зрештою просте» (sic!) і що «людина дедалі більше прагнутиме простоти — простоти буття. Це ж мусить бути і прагненням мистецтва»[922]. Нині такий «ідеал мистецтва» в Україні блискуче реалізують романи Д. Донцової та ток-шоу Маші Єфросиніної, і в умовах чергового розриву культурної пам'яти (тепер наша історія починається з 1991 p., як перед тим — із 1917-го!) поп-культура, ця зразкова репрезентація омріяної неонародництвом «простоти буття», уже сприймається як імпортована «з Заходу» інновація, — і цілком, як бачиться, даремно, бо принаймні рецептивний ґрунт для такої «інновації» було досконало «угноєно» всіма попередніми десятиліттями панування «пролетарської творчости — елементарної, простої, але здорової й корисної»[923].

Свого часу мені вже доводилося писати про типологічну спорідненість між нашим «масовізмом», теоретично обґрунтованим у ході «літературної дискусії» 1925—1928 pp., та американським «маскультом», сконцептуалізованим трохи пізніше, наприкінці 1940-х[924], — різниця між цими двома версіями «плебейської культури», з яких історично «перемогла» друга, є насправді вельми поверхова, і пов'язана вона виключно з ідеократичним характером радянського тоталітаризму. У цьому взагалі була його головна суперечність: леґітимізуючи себе як релігійну (комуністично-поганську) ідеократію, функціонально цілу свою систему інститутів він орієнтував на гранично спрощений, хамський психотип[925], для якого будь-яка тривка релігійна віра, в тому числі й комуністична, була вже «заскладною», як для Українчиного Юди Христова проповідь[926]. Звідси й славнозвісна радянська «соціальна шизофренія» — розрив між, з одного боку, релігійним характером державної ідеології (з її культом провіденційного майбутнього, сакральними текстами «класиків марксизму-ленінізму», поведінковим нормативом жертовности й героїзму та окремою «кастою жерців» для обслуги культу) — і, з другого боку, мовчазним цинізмом усієї радянської суспільної практики зверху донизу. Падіння імперії тільки звільнило «просту радянську людину» (що натоді вже заповнила собою всю піраміду влади) від обтяжливої вимоги прикидатися «комуністично віруючою», — і «культ своєї власної особи» став єдиною «офіційною релігією», яку вже відкрито й без будь-яких обмежень могла вправляти пострадянська еліта. А вже еліта культурна позичила для нього з західних наративів і відповідну дискурсивну стратегію, — і так зміг у нас з'явитися в готовому вигляді, як Афіна з голови Зевеса, сьогоднішній «культ успіху» (комерційного й медійного — «користи» й «почести»!), одинока безумовна цінність, що леґітимізує в очах суспільства всякий вид розумової діяльности, зокрема й ретроспективно (NB: показова схема, за якою відбулося в пострадянський період виведення Шевченка з-під неонародницької парадигми: на місце колишнього «мужика-кріпака», стараннями вже нової ґенерації «інтеліґенції розриву», зрештою заступив петербурзький «салоновий лев», «успішний письменник» та «модний художник»[927], — а от шанси Лесі Українки звільнитися з-під парадигми Великої Хворої за цей час не зросли аніскілечки: адже вона, «безщасниця», дійсно не могла похвалитися прижиттєвим «успіхом», хоч трохи близьким до Шевченкового, і відтак цілий її «складний світ» залишився в «плебейській» культурі й далі ціннісно нічим не виправданим, «не вартим заходу»). Тож у кінцевому підсумку, як бачимо, єдина реальна зміна, що відбулася в нашому психологічному пейзажі від 1991 p., найкраще описується в неґативних термінах: українська хамократія позбулася радянського ідеологічного камуфляжу («неонародницького») — і не набула натомість нового.

У цьому контексті унікальність «Помаранчевої революції» бачиться насамперед у тому, що в ній нація — чи не вперше в новітній історії в такому чистому вигляді! — повстала акурат проти «влади мас», вимагаючи закону як загальної моральної норми. Це перша серйозна «точка збою» нашої столітньої «хамської матриці» — повстання  д е м о к р а т і ї  проти  х а м о к р а т і ї.  А це, своєю чергою, означає, що ціннісний контекст сучасної української культури далеко не вичерпується і не покривається сумою наявних культурних артефактів (ніщо в цілому українському інформаційному й культурному просторі, з інтернетом включно, не заповідало Майдану в тому вигляді, у якому він відбувся, і його репрезентація в ЗМІ та наступна інтерпретація в кіно, літературі і т. д. так і «не дотягнула» до адекватного йому категоріального рівня — того, де «свобода» протиставляється «свавіллю» і з'являється свідома відповідальність індивіда перед трансцендентною інстанцією, відновлена «вертикаль» колишнього культурного націоналізму, хай і без історичної «горизонталі», — цю другу відбудувати непорівнянно тяжче, тут уже без інтеліґенції європейського типу не обійтися!). Іншими словами, виглядає на те, що культура «видима», інституціоналізована, у нас на сьогодні куди більше «плебейська» од «невидимої», повсякденної, — тої, що існує в «розлитому» вигляді усної традиції — побутових звичок, несвідомих семантичних жестів, поведінкових стереотипів та інших, непіддатних систематизації «ментальних борозен» (за виразом Д. де Ружмона). У майже «конґруентній» проекції на цивілізаційні конфіґурації початку XXI ст. Майдан продемонстрував, таким чином, духовну ситуацію, дуже подібну до тої, з якої починався український рух у XIX ст.: коли українське суспільство (по-тодішньому, «мужики», по-нинішньому — «маленькі українці») виявляється в «низовій» масі своїй шляхетнішим, аніж його еліта — «наша хамократія», як 140 років тому іменував Д. Пильчиков полтавську адміністрацію і поміщицтво (у перекладі на мову сучасних реалій — «політиків» і «олігархів»). Єдиний «гравець» у цій конфігурації, якого в міжчасі Україна втратила, — це інтеліґенція як духовна аристократія: та, котра тільки й спроможна тримати на собі в модерній демократичній нації її «історичну вісь», забезпечуючи їй ментальний простір для «істинного буття», поза рамками операційно-прагматичних цілей «нашого сьогодення».