Сьогодні в Україні конче потрібне, нарешті, серйозне, позбавлене упереджень і скороминущої політичної кон'юнктури дослідження всієї повноти й багатовимірности російського культурного впливу (від логосу до еросу) на українську тожсамість модерної доби. Адже цей вплив залишається визначальним і в новому поколінні, котре вживає слово «радянський» уже виключно бездумним пейоративом («совок»), глузливо називає «Прапороносців» «Трипероносцями» (що, за іронією, виявляється куди ближче до «самовидських» нотаток Гончара-фронтовика, ніж до продукції «творчих галер» Гончара-письменника[904]!), і цілком не усвідомлює, що в усіх своїх соціальних практиках повторює ту саму хамократичну модель, тільки під зміненими іменами, — а щоб воно це усвідомило, модель і треба спочатку реконструювати на всій історичній дистанції. І роль у ній «російського чинника» — то тільки половина справи.

Потрібна ґрунтовна фахова історія українського народництва як філософії і як психокомплексу «масової людини» — з усією його поетапною інволюцією, від ґенерації «Андріїв Петровичів» (за Лесею Українкою, «Єфремова і Со» [12, 34]) до їхніх «дітей» — «червоної Просвіти» 1920-х (котрі вже радо «пожерли батьків», як то й належиться в «культурі розриву»!), — а відтак до широкопанорамного, і таки вже дійсно тотального, колоніального неонародництва — до «України нашої Радянської», за історичною формулкою П. Ю. Шелеста[905], — феномену, що кшталтуватиме українську ментальність і чуттєвість тим довше, чим довше іґноруватиметься як буцімто «минуле». Тут я тільки начерком спробую окреслити найбільш драматичні для національного проекту зміни в нашій «загальній культурі», спричинені цим процесом проґресуючої «плебеїзації».

Чи не найголовніша зміна — це те, що в українській культурі з'явився міф держави (NB: саме міф, а не політичний концепт!), якого в ній раніше ніколи не було — і завдяки якому вона значною мірою й змогла потрапити в ту пастку, котру Ч. Мілош, аналізуючи інтеліґентську колаборацію з тоталітаризмом у Польщі, назвав «поневоленим розумом». «Інтеліґенція розриву», приречена на «народ» як єдину абсолютну цінність, ні ідеологічно, ні морально-психологічно не має чим протиставитися державі, яка оголошує себе «народною», — з моменту демократичної революції (яким би «термідором» та революція не обернулася!) народницька інтеліґенція втрачає духовну автономію. Відтепер і назавжди, фатально й невідворотно, її головна «референтна інстанція», — байдуже, сприйнята зі знаком «плюс» чи «мінус», — це держава, що узурпує в неї її «особливу відповідальність за долю народу», і в постійному з цією державою діалозі (байдуже, в ролі антагоніста чи асистента) інтеліґенція замкнена («поневолена»!), як у порочному крузі. Якщо держава відверто «антинародна» (наприклад, у тебе на очах виморює 10 млн. народу голодною смертю), народник розуміє, що його обдурено, і починає мріяти про іншу, «свою» державу, яка буде «справді народною», перетворюючи її на фетиш, на об'єкт релігійної віри (NB: звідси «родом» і політичні міфи вже нашого часу — загальна віра 1991 p., що «своя держава» сама собою негайно принесе «людське, як в Європі, життя», націонал-демократична мантра 1990-х про «розбудову держави», і навіть нарікання інтеліґенції вже 1970-х pp. народження на те, що й «постпомаранчева» українська держава, мовляв, усе ще «неукраїнська»). Інший шлях — це духовна колаборація, тобто згода інтеліґенції на монопольне право держави представляти «народ»[906]: у цьому випадку народник отримує можливість обслуговувати як завгодно «антинародну» державу, водночас морально виправдовуючи себе тим, що «служить народу»[907]. Пасажі на кшталт Тичининого «Я одержав нагороду. / Що скажу свойму народу? / Тільки те, що я із ним / буду жить життям одним» («На одержання ордена») — це, звісно, класичний «дискурс брехні», але не слід гадати, ніби люди, які цим дискурсом послуговувалися, знай лиш цинічно брехали, заробляючи цим свої великі й малі «нагороди». Елемент якщо не щирости, то принаймні щирої автосуґестії, з метою переконати себе в потрібності «свойму народу», у нашої колоніальної культурної еліти зберігався впродовж цілого існування СРСР, — навіть тоді, коли «життям одним» вона жила з партноменклатурою, а «народ» («трудящих») бачила на очі хіба під час офіційних із ним «творчих зустрічей» (одержавлених аналогів «ходіння в народ» 1860-х). Навіть та її, «антирадянська в душі», частина, яка не сприймала номенклатуру за леґітимних «слуг народу» і якій язик би не повернувся, як О. Гончареві, ласкаво звати Сталіна «Старим»[908] (сленґ апаратної еліти), а Політбюро 1982 p., врочисто, — брежнєвськими «сподвижниками»[909], — і та, мовчазно приймаючи прирізаний їй державною інфраструктурою культури пакет соціальних привілеїв, сприймала його як заслужений таки «в народу»: класичний російський статус «народного заступника» забезпечувався їй уже тим, що вона професійно послуговувалась «народною» (українською) мовою[910] (для яких цілей — то вже було питання другорядне, тобто тут також навіч «відкат» на сто років назад — до ціннісного репертуару етнографічного «українофільства», де, за глумливою реплікою 23-літньої Лариси Косач, «„Говóрить по-нашому“ — се вже ценз! А послухати часом, щó тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи» [10, 219]).

Штука в тому, що об'єктивно в радянській імперії то таки й був «ценз», — для інтеліґенції, професійно  н е  включеної у «неовалуєвську» нішу «допущенного к печати на малорусском наречии», «говорити по-нашому» аж до самої ґорбачовської «перестройки» означало автоматично стягати на себе політичну підозру («мужикам» дозволялося[911]!). Відповідно, та культурна еліта, котра офіційно перебувала «в ніші» (Спілка письменників, «малоросійські театри», «малоросійські хори» і т. д. — інституціоналізований «резерват українства» як наочний доказ «торжества ленінської національної політики»), закономірно опинялася в «культурно-оборонній» позиції, з усім супутнім пакетом моральних дивідендів: у радянській імперії Бовкало вже не мусив навіть сідати до в'язниці, щоб почуватися героєм-борцем. Під кінець імперії мова — єдина безумовна цінність «поза собою», що об'єднувала нашу культурну еліту в «колективного індивіда», у певний аналог «партії», — лишилася, власне, «останнім шанцем» української тожсамости, тож із приходом незалежности неонародницька інтеліґенція тільки й могла запропонувати суспільству, що — «розбудову держави», плюс сильно пошкоджений за століття давній «українофільський» набір «національних святощів», що його ще М. Драгоманов був критикував як кепсько придатний на фундамент національного проекту (парадоксальним чином, Л. Кучма несамохіть потвердив слушність драгомановських викладок, коли заявив був, що «національна ідея» — як він її, звісно, уявляв, — «не спрацювала»: іншої «національної ідеї», крім того самого «малоросійського резервату», тільки поширеного до масштабів цілої країни, вже не існувало в уяві не лише політичної, а й культурної еліти). З цілковитою певністю можна ствердити, що з кінцем імперії — з постколоніальним крахом неонародницької парадигми й деміфологізацією держави — інтеліґенція як суспільно авторитетна група вільних виробників ідей (каталізатор громадської думки) припинила в Україні своє існування.

Все це разом означає смерть українського культурного націоналізму (у більшості країн Центральної та Східної Європи — Польщі, Чехії, країнах Балтії, — все ж таки зацілілого[912]!). Народжена європейським романтизмом ідея суверенности народу через культуру, тої трансісторичної «Держави Духа», що існує  п а р а л е л ь н о  і  н е з а л е ж н о  від усіх «земних царств», — ідея, яка могла виникнути тільки в традиції, де ще в середньовіччі духовна й світська влада були розокремлені, і тільки в «інтеліґенції традиції», — за неповних сто літ панування в Україні «масової людини» втратила під собою ґрунт (сьогодні про неї нагадує, закам'янілим «музеєфікованим» відбитком, хіба що патетична риторика нашого «постколоніального офіціозу», практикована на багатьох рівнях, від шкільних підручників до урядових концертів, — але це феномен цілком самостійної природи, з культурним націоналізмом генетично не пов'язаний[913]). Інакше й не могло бути — адже культурний націоналізм, нагадаю, виникає на перехресті двох осей — історичної «горизонталі» (жива пам'ять неперервної традиції в часі) та метафізичної «вертикалі» («що Бог думає про нас у вічності»). Тільки наявність їх  о б о х  забезпечує культурі свідомість самоцінности, опору в собі самій, а національній інтеліґенції, відповідно, — духовну автономію, внутрішню свободу і від держави (незалежно, чи та держава «українська», чи «неукраїнська»)[914], і від публіки (Шевченкової «капусти головатої»)[915]: свобода «інтеліґенції традиції» є відповідальність перед Богом і історією, і тільки ця свобода й здатна зробити її духовною аристократією — «точкою опори в суспільному організмі».