— Ні, — відповів Ренн.

Він не сказав, що бачив фільм із такою назвою. Пішов у кіно тільки задля своєї улюбленої акторки Джулії Гарріс, але нічого не знав про Ішервуда й про те, що фільм знятий за романом.

— Але фільм ви, звичайно, бачили? — повів далі господар. — Так завжди буває з добрими книжками, коли їх екранізують. Люди подивляться фільм і вже не хочуть братися до книжки. Та цей фільм класний, тільки назва безглузда: «Шалені ночі в Берліні». Правда?

— Авжеж. — Ренн був певен, що фільм називався «Я — фотоапарат». — Безглузда назва.

Почало смеркати. Шегрен підвівся і ввімкнув торшер за тим кріслом, де сидів Ренн. Коли він знов сів, Ренн сказав:

— Ну, то підемо далі. Ви мали описати чоловіків у машині.

— Так. А втім, у машині сидів тільки один, коли я їх помітив.

— А другий?

— Другий стояв на тротуарі й тримав напоготові прочинені задні дверці. Великий, вищий за мене, й кремезний. Не гладкий, але міцної будови і на вигляд дужий. Десь мого віку, тобто між тридцятьма й тридцятьма п'ятьма роками, кучерявий, як той актор, Гарпо Маркс, тільки темніший, волосся попелясте. Штани чорні, вгорі тісні, а внизу ширші, сорочка з якоїсь темної блискучої матерії, на грудях розстебнута, і на шиї, здається мені, ланцюжок з якоюсь срібною цяцькою. Пика засмагла чи, може, взагалі червона. Коли та дівка, якщо то дівка, надбігла, він розчахнув дверці, щоб вона могла вскочити; тоді захряснув їх, сам сів спереду, і машина швидко рвонула з місця.

— У який бік? — спитав Рейн.

— Вона розвернулася на вулиці й помчала на Маріїнську площу.

— Ага, — сказав Ренн. — А той другий?

— Другий сидів за кермом, тому я його добре не розглядів. Але. він був молодший, мав десь років двадцять п'ять, хіба, може, трохи більше. І дуже худий та блідий. Біла теніска, а руки тоненькі, мов сірники. Волосся чорне, досить довге й на вигляд брудне. Якесь масне, злипле. Він також був у темних окулярах, і тепер я згадав, що на лівому зап'ястку в нього виднів широкий чорний ремінець годинника.

Шегрен відкинувся на спинку крісла зі склянкою в руках.

— Оце, здається, й усе, що я пам'ятаю, — сказав він. — А може, щось забув?

— Не знаю, — відповів Ренн. — Коли ще щось згадаєте, то повідомте нас. Ви найближчим часом будете вдома?

— На жаль, так, — сказав Шегрен. — Взагалі-то, в мене тепер відпустка, але нема грошей, щоб кудись поїхати. Буду толопкатися вдома.

Ренн допив своє пиво й підвівся.

— От і добре, — сказав він. — Може, нам ще потрібна буде ваша допомога.

Шегрен також підвівся, і вони спустилися вниз.

— Що, мені знов доведеться розповідати? — спитав він. — Чи не краще було б записати все на магнітофоні?

Він відчинив двері, і Ренн вийшов на ґанок.

— Ні, думаю, що ви швидше можете знадобитись нам, щоб упізнати тих типів, коли ми їх спіймаємо. Або ми запросимо вас проглянути деякі фотографії.

Вони потиснули один одному руку, і Ренн додав:

— Одне слово, побачимо. Може, й не доведеться більше турбувати вас. Дякую за пиво.

— Ну що ви. Коли треба, я радо допоможу вам. Поки Ренн ішов до машини, Стен Шегрен стояв на ґанку, й привітно махав йому рукою.

IX

Коли не рахувати службових собак, то професійні борці зі злочинністю рідко бувають не такі, як усі люди. І навіть під час важливих і відповідальних завдань часто буває, що вони виявляють звичайні людські почуття. Наприклад, хвилюються й переживають, коли збираються переглядати найважливіші матеріали слідства.

Члени спецгрупи для боротьби а банковими грабіжниками не були винятком. І вони, і високі гості, яких ніхто не кликав, сиділи затамувавши подих. Світло в приміщенні було пригашене, і всі дивилися на чотирикутний екран, на якому ось-ось мали з'явитися кадри пограбування банку на Горнсгатан. Зараз вони на власні очі побачать збройний напад на банк, убивство й ту особу, яку невсипуща й вельми винахідлива вечірня преса встигла охрестити «смертельною секс-бомбою» і «русявою красунею в темних окулярах та з пістолетом». Такі епітети свідчили, що репортери, не маючи власної фантазії, черпали натхнення в інших авторів, які, своєю чергою, прикрашують те, про що пишуть, одне слово, бездумно граються словами.

Попередня «секс-бомба», ув'язнена за пограбування банку, була плоскостопа сорокап'ятирічна особа в прищах, яка, за вірогідними даними, мала вісімдесят сім кілограмів ваги і подвійне підборіддя. Але навіть після того, як вона на суді впустила на підлогу свої вставні зуби, преса й далі змальовувала її вигляд у ліричних тонах, і в довірливого читача назавжди склалося враження, що на лаву підсудних сіла красуня з, осяйними очима, чи то стюардеса американської компанії, чи претендентка на звання «Міс Універсум».

Так уже повелося, що на сторінках вечірніх газет жінки, причетні до великих злочинів, неодмінно мали вигляд кінозірок.

Кадри з пограбуванням проглянули б уже давно, але, як завжди, заїла касета, і працівникам лабораторії довелось добре поморочитись, щоб не зіпсувати плівки. Кінець кінцем технікам пощастило витягти плівку і проявити її, не подряпавши перфорації.

Колір позитива свідчив, що витримку було взято добру, і взагалі, на думку техніків, плівка вийшла дуже вдала.

— Цікаво, що нам покажуть. Якби щось про Каченятко, — сказав Гунвальд Ларсон.

— Про Рожеву Пантеру цікавіше, — озвався Кольберг.

— Дехто волів би «З'їзд у Нюрнберзі», — докинув Гунвальд Ларсон.

Вони сиділи спереду й розмовляли голосно, але позад них панувала глибока тиша. Високі особи на чолі з начальником поліційного управління і членом колегії Мальмом мовчали, і Кольберг намагався уявити собі, про що вони думають.

Певне, зважують, як би прищикнути хвоста надто непокірним підлеглим. А може, вертаються думками де того часу, коли ще скрізь був лад і делегати шведської поліції безстрашно голосували за обрання Гейдріха президентом Інтерполу. Згадують про те, наскільки кращі були справи хоча б рік тому, коли ще ніхто не зважувався сумніватись, що доцільно знов доручити підготовку поліції реакціонерам із збройних сил.

Тільки Бульдозер Ульсон, слухаючи їх, хихотів.

Кольберг і Гунвальд Ларсон раніше не вельми полюбляли один одного. Але останніми роками вони багато чого пережили разом, і стосунки їхні змінилися. Не те щоб. вони стали друзями чи котромусь із них спадало на думку спілкуватися поза службою, проте все частіше виходило так, що й думки, і настрій у них були однакові. А тут, у спецгрупі, вони тим більше відчували себе спільниками.

Технічні приготування скінчилися.

Зала тремтіла від стримуваного напруження.

— Ну, зараз побачимо, — захоплено мовив Бульдозер Ульсон. — Коли кадри й справді такі вдалі, як нас запевняють, ми сьогодні ж таки ввечері покажемо їх у «Новинах дня» по телебаченню і відразу накриємо всю зграю.

— Побачити стрункі ніжки теж непогано, — взявся де свого Гунвальд Ларсон.

— Або шведський стриптиз, — докинув Кольберг — Уяви собі, я ще зроду не бачив порнографічного фільму. Дівчина Луїза, сімнадцять років, роздягається абощо.

— Цитьте ви нарешті! — гримнув на них начальник управління.

Пішли кадри. Чіткість чудова, жоден із присутніх ніколи ще не бачив таких. Здебільшого під час переглядів на екрані миготіли якісь невиразні плями — чи то галушки, чи розбиті яйця. Але цього разу зображення були на диво чіткі.

Кінокамера була прилаштована так хитро, що захоплювала касу, і завдяки високочутливій плівці було добре видно особу, яка стояла перед прилавком.

Спершу, звичайно, там ніхто не стояв. Але через півхвилини в кадр увійшов чоловік, зупинився, поглянув праворуч, тоді ліворуч. І нарешті звернувся просто в об'єктив, наче для того, щоб його зняли ще й анфас.

Навіть його одяг було чітко видно: замшева куртка, стильна сорочка з виложистим коміром.

Вольове суворе обличчя, зачесаний назад русявий чуб і невдоволений погляд з-під кущуватих світлих брів. Чоловік звів велику волохату руку, висмикнув з ніздрі волосину й почав її уважно роздивлятися.