— Балістичну експертизу вже зроблено?

— Авжеж. Експерти мали і кулю, й гільзу. Вони вважають, що стріляла вона сорок п'ятим калібром. Найімовірніше, «ламою».

— Нічогенький калібр, а надто для дівчини.

— Так. Бульдозер каже, що це також свідчить про ту зграю — Мальмстрема, Мурена й Руса. Вони полюбляють користуватися великим калібром, щоб нагнати страху. Але…

— Але що?

— Мальмстрем і Мурен не стріляють у людей. Принаймні досі ніколи не стріляли. Доля хтось їм заважає, вистрілять у стелю, і все стає на місце.

— То який сенс арештовувати того Руса?

— Хтозна, може, Бульдозер міркує так: коли Рус, як завжди, має бездоганне алібі, коли, наприклад, у п'ятницю він був у Йокогамі, то ми гарантовані, що це він запланував пограбування. І навпаки, коли він був у Стокгольмі, то є підстави сумніватись у його причетності до цього злочину.

— А як поводяться сам Рус? Не зчиняє бучі?

— Ніколи. Він не заперечує, що Мальмстрем і Мурен його давні приятелі, і шкодує, що вони ступили на криву стежку. Останнього разу навіть спитав, чи не міг би він якось допомогти своїм друзякам. Випадково при цьому був Мальм і мало не лопнув з люті.

— А Ульсон?

— Бульдозер тільки зареготав. Мовляв, спритний хід.

— На що ж він розраховує?

— Хіба ти не чув — чекає другого ходу. Вважає, що Рус планує для Мальмстрема й Мурена великий напад, видно, вони хочуть загребти стільки грошей, щоб потім виїхати за кордон і довіку жити на ренту.

— І неодмінно пограбують банк?

— На інші пограбування, крім банкових, Бульдозерові начхати, — сказав Гунвальд Ларсон. — Мабуть, має такий наказ.

— А свідок що?

— Ейнарів?

— Так.

— Нині вранці був тут, переглядав фотографії. Нікого не впізнав.

— А щодо машини він певен?

— Стоїть, як скеля, на своєму. — Гунвальд Ларсон помовчав, ламаючи по черзі пальці до тріску в суглобах, тоді додав: — З тією машиною щось не те.

XI

День заповідався теплий, і Мартін Бек витяг з шафи свій найлегший блакитний костюм. Він купив його місяць тому й одягав тільки один раз. Убираючи штани, він помітив на правій холоші велику шоколадну пляму, яка нагадала йому про те, що він тоді в товаристві двох Кольбергових дітей добре налягав на тістечка.

Мартін Бек скинув штани, пішов з ними до кухні, намочив у теплій воді край рушника й потер ним пляму, від чого вона ще більше розпливлася. Проте він терпляче тер її далі й думав, чого ж варте було їхнє подружжя з Інгою, коли йому тільки ось у таких випадках бракувало її. Кінець кінцем холоша стала вся мокра, зате пляма начебто майже зникла. Вій вирівняв кант великим, та вказівним пальцями й повісив штани на спинку стільця, щоб їх висушило сонце, яке струменіло крізь відчинене вікно.

Була ще тільки восьма, але він уже не спав кілька годин. Увечері він несподівано для себе заснув зарані й проспав спокійно, без жодних снів. Його перший робочий день після довгої перерви, властиво, не був дуже важкий, а однаково він утомився.

Мартін Бек відчинив холодильник, глянув на пакет молока, пачку масла та самітну банку пива й подумав, що ввечері дорогою додому треба буде чогось купити. Пива та йогурту. А може, перестати пити вранці йогурт? Надто він несмачний. Але тоді треба чимось замінити його на сніданок, адже лікар сказав, що йому необхідно набрати хоч ті кілограми, які він утратив, уже вийшовши з лікарні, а якби й кілька поверх них, то було б ще краще.

Задзвонив телефон.

Мартін Бек зачинив холодильник, підійшов до апарата й підняв трубку. Дзвонила Біргіт, медсестра з будинку для старих.

— Пані Бей погіршало, — сказала вона. — Вранці температура більше як тридцять дев'ять. Я вирішила, що вам треба про це знати.

— Звичайно. А вона тепер не спить?

— П'ять хвилин тому не спала. Але дуже квола.

— Я негайно їду, — сказав Мартін Бек.

— Нам довелось перевести її в таку палату, де зручніше за нею наглядати, — пояснила сестра. — Але ви спершу зайдіть у канцелярію.

Матері Мартіна Бека було вісімдесят два роки, і вже третій рік вона перебувала в клінічному відділі будинку для старих. Хвороба наступала поволі, спершу були тільки легенькі напади запаморочення, що дедалі частішали й важчали. Скінчилося це частковим паралічем, їй відібрало ноги, останній рік вона вже пересувалась лише в інвалідському кріслі, а від кінця квітня зовсім не вставала з ліжка.

Поки Мартін Бек сам одужував, він часто навідувався до матері, хоч йому боляче було дивитись, як вона поволі згасає, як роки й хвороба затуманюють їй розум. Останні кілька разів вона вважала його за свого чоловіка, Мартінового батька, який помер двадцять два роки тому.

Важко було дивитися й на те, яка вона самітна в своїй палаті, цілком відрізана від зовнішнього світу. До того, як почалися напади запаморочення, вона часто їздила у місто, ходила по крамницях і відвідувала тих небагатьох своїх приятелів, які ще були живі. Їздила також до Інги й Рольфа в Багармосен або до онуки Інгрід, яка жила окремо в Стокеунді. Звичайно, в будинку для старих ще й до хвороби їй часом бувало сумно, гнітила самота, але поки вона мала можливість вибиратися звідти й не бачити навколо себе лише хворих і старих, вона трималась бадьоро. Читала весь час газети, дивилась телевізор, слухала радіо й іноді ходила на концерти чи в кіно. Її цікавило все, що відбувалося на світі.

Вимушена ізоляція дуже швидко відбилась на психіці.

Мартін Бек був свідком її отупіння, збайдужіння до життя поза стінами своєї палати і, врешті, цілковитої втрати зв'язку з реальним і теперішнім.

Наче спрацював якийсь захисний механізм: не знаходячи нічого радісного в теперішньому, її свідомість цілком переключилася на минуле.

Ще коли мати сиділа в кріслі й раділа з приходу сина, його поймав жах на думку, як протікають її дні.

О сьомій ранку її вмивали, одягали, садовили в крісло й давали сніданок. Потім вона сиділа в кімнаті сама, радіо вже не слухала, бо почала недочувати, читання було для неї надто великим напруженням, а кволі пальці не мали сили нічого вишивати. О дванадцятій їй приносили обід, а о третій, коли в санітарок кінчався робочий день, вони роздягали її і клали в ліжко. Потім була легка вечеря, та мати не мала апетиту й не все з'їдала. Якось вона сказала йому, що персонал сварить її за це, але, мовляв, нічого страшного, принаймні хтось приходить і розмовляє з нею.

Мартін Бек знав, що в будинку для старих не вистачає обслуги, а найважче знайти медсестер і санітарок у клінічне відділення. Знав також, що люди там ласкаві, уважні до старих і роблять усе можливе, хоч платня в них низька, а години праці незручні. Він багато думав про те, як би полегшити матері життя, щоб воно було не таке одноманітне й сіре. Може, перевести її в якусь приватну лікарню, де б їй приділяли більше уваги? Але скоро переконався, що їй там навряд чи буде краще, тут її добре доглядають, і єдина полегкість, яку він може дати матері, — частіше відвідувати її. Зважуючи всі можливості поліпшення умов материного життя, він дійшов висновку, що багатьом старим куди гірше.

Тяжко постарітись бідним, самітним, без засобів існування й можливості давати собі раду. Після довгого трудового життя раптом утратити людську гідність, бути приреченим нидіти в притулку разом із такими самими відштовхнутими, нещасними старими.

Власне, ті заклади вже не називають притулками для старих. Тепер на них кажуть «будинки пенсіонерів» або навіть «готелі для пенсіонерів», щоб приховати ту істину, що насправді більшість старих опиняються там не з своєї волі, а з присуду так званого суспільства добробуту, якому вони муляють.

Сувора, невблаганна доля чекає тебе на старість. Стаєш спрацьованим коліщатком суспільної машини, яке викидають на сміття.

Мартін Бек бачив, що все ж таки його матері краще, ніж більшості хворих. Вона заощаджувала гроші, щоб на старість нікого не обтяжувати. І хоч інфляція знецінила гроші, однаково на свої заощадження вона мала лікарський догляд, пристойний харч і велику ясну палату, обставлену звичними їй речами. Усе це вона ще могла оплачувати.