Сонце вже сіло, коли хлопці розвантажили ґанки коло маленької хатини.

Поки Джеймі готував обід, Авасін, узявши горбинку з м'ясними обрізками, вийшов надвір, одійшов подалі від хатини, а потім повільно рушив назад, кидаючи на сніг по шматочку м'яса через кожні кілька кроків. Собак; він не бачив, але не сумнівався, що вони десь тут, недалеко.

Тієї ночі, коли хлопці вже забралися в свої спальні мішки, Авасін раптом сів, напружено прислухаючись. Звідкись зблизька долинув характерний звук: так сопе собака, принюхуючись до їжі.

— Ну, що я тобі казав, Джеймі?! — прошепотів Авасін. — Через тиждень у нас буде свій собачий запряг!

Протягом наступних двох днів хлопці тільки мигцем бачили лайок, але кожного ранку м'ясо, залишене напередодні на порозі, зникало. Коли ж Джеймі відчинив двері на світанку третього дня, з-під його ніг дременули геть дві тіні; це означало, що частину ночі собаки провели, зібгавшись калачиком, на невеличкому брусованому ґанку, що його хлопці спорудили, щоб сніг не попадав до хати.

Це навело Джеймі на ідею, якою він поділився з Авасіном; той з ентузіазмом підхопи її, і хлопці одразу взялися до її здійснення. За годину вони збили з тонких смерекових стовбурів ґратчасту ляду, яка мала ті сам розміри, що й вхід до ґанку. Цю ляду вони прикріпили зверху сирицевими ременями, а кінець її підняли й підперли тонкою дерев'яною жердиною, встромленою в сніг. Прив'язавши до жердини довгу шворку, вони другий її кінець просилили крізь шпарку в дверях хатини і намотали на кілок. Отож у них вийшла, власне, велика пастка, зроблена так, щоб її можна було зачинити з хата і впіймати таким чином собак, коли вони опиняться на ґанку.

Того вечора вони поклали в пастці принаду — кілька морожених сигів, а потім посідали й почали чекати в цілковитій тиші. Минула година, перш ніж з ґанку до них долинули невиразні звуки. Джеймі навшпиньках підкрався до кілка на стіні й відв'язав кінець шворки. Ще кілька хвилин напруженого чекання, і вони почули, як собаки жвакають, поїдаючи свою вечерю.

Раптовий ривок за шворку — і смерекова ляда грюкнула, захлопнувшись. На ґанку відразу знявся страшенний гармидер.

— Засвіти каганець! — загорлав Джеймі.

Коли в хатині зробилося світло, хлопці перезирнулися, широко усміхаючись.

— Ну, от, тепер вони в наших руках! — радісно мовив Джеймі.

Але тут усмішка зійшла з Авасінового обличчя, а натомість на ньому з'явився розгублений вираз.

— Гаразд, а що ж ми робитимемо тепер? — запитав він.

Джеймі не зразу зрозумів товариша, а коли зрозумів, очі його так округлилися, що Авасін не витримав і засміявся. Вони подбали тільки про те, щоб упіймати собак, не подумавши, а що ж буде потім. І от тепер собаки на ґанку, а хлопці не могли вийти з хати, бо єдиний вихід вів через ґанок!

— От халепа, — сердито сказав Джеймі. — Виходить, я сам себе перехитрував. Як же нам вибратися звідси, не відчиняючи дверей?

— Виходу немає, — відповів Авасін. — Нам залишається єдине: відчинити двері і побачити, що з того вийде. Тільки спершу зажди — я зроблю два зашморги. Може, нам пощастить накинути їх собакам на шиї. Якби ж то пощастило!

Коли зашморги були готові, Авасін став коло вогнища із зашморгом в одній руці й дерев'яною цуркою — замість палиці — в другій. Джеймі відкинув дерев'яну защіпку з дверей, прочинив їх на кілька дюймів і стрибком сховався за ними.

Собаки борсалися на малесенькому ґанку, немов скажені, і хлопці не знали, що лайки робитимуть, коли побачать відчинені двері.

Але сталося те, чого Авасін і Джеймі найменше сподівалися: запала тиша. Метушня за дверима припинилася, жоден звук не долинав звідти. Так минуло кілька напружених секунд. Нарешті Джеймі наважився визирнути.

Собаки забилися в куток, притиснувшись один до одного. Джеймі побачив велику хутряну кулю, на якій поблискували дві пари зляканих очей. А потім він почув тихе скавучання, в якому люті було не більше, ніж у скигленні щеняти фокстер'єра!

— Вони, н-начебто, не збираються б-бешкетувати! — сказав Авасін не зовсім твердим голосом. — Відчини двері ширше, спробує загодити їх.

Годину вони принаджували собак шматками вареного м'яса й пестливими словами. Нарешті одна лайка проплазувала на череві кілька футів. Вуха її були щільно притиснуті до лобатої голови, й вона жалібно скімлила.

Джеймі кинув їй шматочок м'яса, й за мить лайка проковтнула його. Відтак її великий пухнастий хвіст ледь помітно заметлявся.

Це був переломний момент. Решту справи вже вирішував час. Надпівніч обидві собаки залишили ґанок і боязко заповзли до хатини, де, нарешті, досхочу наїлися. Хлопці з почуттям полегшення зачинили двері, бо в хаті на цей час стало холодно, наче в льодовні, і підкинули дров у вогонь. Коли вони лягли спати, собаки теж умостилися в кутку — зібгалися калачиком, зрідка скидаючи оком на хлопців, чи, бува, не загрожує від них яка небезпека.

Протягом цілого наступного дня ні Авасін, ані Джеймі не підходили до собак. Після вечері Авасін заповзявся вистругувати стріли з оберемка верболозу, привезеного з Табору Кам'яного Іглу. Джеймі сидів навпочіпки біля вогнища, шиючи собі нову пару рукавичок з оленячої шкури. В хаті було тепло, затишно й тихо.

Заглибившись у свою роботу, Джеймі забув про собак. Раптом він відчув, як до потилиці його доторкнувся холодний ніс.

В ту ж мить Авасін стиха мовив:

— Сиди спокійно, Джеймі. Він принюхується до тебе!

Це була найдовша хвилина в житті Джеймі. З секунди на секунду він чекав, що зараз відчує на своїй шиї ті великі білі ікла. Та натомість він відчув дотик гарячого, вологого язика — лайка лизнула його за вухом! Джеймі обережно повернув голову. Великий собака стояв у нього за спиною, повільно махаючи пухнастим хвостом. Він подивився хлопцеві в обличчя своїми витрішкуватими жовтими очима, а тоді зітхнув, ліг, зібгався калачиком і прикрив морду хвостом. Собака був задоволений. Він знайшов собі не тільки їжу й хату, він знайшов собі також і хазяїна.

За два дні собаки стали ручними. Але їх усе ще лякали різкі чи несподівані рухи, і хлопці поводилися з ними обережно й лагідно. Більший собака, що важив, мабуть, близько ста футів, був пес; він особливо привернувся до Джеймі. Менша лайка була сука. Вона заприязнилася з Авасіном.

Собаки заступили хлопцям Отанака. Ніякі інші істоти не могли б, либонь, скрасити їхнє самотнє життя в сніговій пустелі так, як їхні нові друзі. В житті хлопців виник новий інтерес, і вони весь свій вільний час присвячували лайкам, які — коли все буде гаразд — могли їх визволити із скутого зимою Барренленду.

Джеймі вирішив дати псу ім'я Ікло, а Авасін назвав свою лайку Еюскімо, бо так індіяни крі називають ескімосів.

Що собаки належали раніше ескімосам, хлопці не сумнівалися. Вони були більші за лайок, що жили в лісових індіянських селищах. Цей факт наводив хлопців — а надто Авасіна — на неприємні думки, бо, він означав, що десь недалеко від них має лежати ескімоське селище. Але з іншого боку, можна було припустити, що собаки відбігли своїх багато днів тому і відтоді пройшли сотню, а то й більше миль.

Та навіть глибоко прихований страх перед ескімосами не міг затьмарити радості, що сповнювала серця хлопців, коли вони дивилися на собак. Завдяки Іклові й Еюскімо до них прийшло почуття справжнього щастя.

22. Чудовисько Барренленду

За тиждень справдилося Авасінове пророцтво: у хлопців з'явився свій власний собачий запряг. Поки вони приручали собак, Авасін, не гаючи часу, виготовляв два комплекти простої збруї — з лямками на груди, спину й черево, але без хомутиків.

Нарешті настав день, коли хлопці зняли свої санки з даху (вони тримали їх там, щоб росомахи не погризли шкіряні кріплення).

Побачивши санки, собаки збуджено загавкали й закружляли навколо хлопців.

— Бачиш, санки вони впізнали. Нумо, подивимось, чи впізнають вони також і збрую, — сказав Авасін з надією в голосі.