— Ну, то що це таке? — спитав індіянин.

Джеймі відповів обережно:

— По-моєму, просто полишений ескімоський табір. Там розкидана сила всіляких чудернацьких кам'яних знарядь і мідних знадобів. Дещо я прихопив з собою. Покажу вдома, коли повернемося.

Але Авасін не піддався на обман. Він збагнув, що то за «табір», і обличчя його враз спохмурніло. Він мовчки пішов до санок, і поки хлопці долали решту тяжкого шляху додому, індіянин не вимовив ані слова. То було напружене й гнітюче мовчання.

Коли вони ввійшли до хатини, там панував лютий холод. Та незабаром у вогнищі запалахкотіло полум'я. Джеймі метушився, готуючи вечерю, — намагаючись якось угонобити свого друга, що все ще вперто мовчав. Джеймі добре знав, що Авасін усе своє життя прожив серед людей, які говорять про дияволів та духів так, наче ті справді існують. Отож, навіть коли йшлося про забобони, Авасін, цураючись мертвяків, тільки додержувався законів свого народу. І Джеймі розумів, що своєю впертою поведінкою даремно зіпсував настрій другові.

Прагнучи розворушити Авасіна, Джеймі висипав вміст своєї торбини на долівку й весело сказав:

— Нумо, подивимось на ці штучки. Деякі можуть, напевно, нам придатися.

І знову він припустився помилки. Побачивши речі, взяті з могил, Авасін ще дужче обурився. Він ліг на своє ліжко, пробурмотів: «Красти в мертвих — це злочин», — і повернувся обличчям до стінки.

Джеймі здалося, ніби між ними опустився якийсь незримий бар'єр. Йому стало моторошно. Почуття страшної безмежної самотності тяжким каменем лягло йому на серце. Знести його хлопець не міг.

Він підійшов до ліжка й поклав руку другові на плече.

— Пробач, Авасіне, — сказав він. — Може, І ти таки маєш рацію. Може, й справді існують речі, про які ми нічого не знаємо і яких не можна тривожити. Я більше цього не робитиму.

Авасін обернувся обличчям до Джеймі. І раптом широко усміхнувся.

— Ні! — твердо сказав він. — Це я мушу просити пробачення. Що нам духи! Ану, покажи-но, що ти там знайшов.

Бар'єр зник. Страшна прірва, що розверзлася була між хлопцями внаслідок їхньої першої сварки, зімкнулася. З величезним полегшенням обидва схилилися над колекцією речей, що їх Джеймі висипав із своєї сумки.

Авасін узяв одну з кам'яних мисочок і уважно оглянув її. Потім провів нігтем по її дну. Його вкривав якийсь м'який милкий шар. Авасін неуважно покрутив мисочку в рука, але думка його в цей час напружено працювала.

— Нещодавно ти шкодував, що в нас немає лампи, Джеймі, — нарешті сказав він. — Ну, а тепер, здається, ми її маємо!

Джеймі здивувався.

— Це ти про оцю штуковину? — запитав він.

— Зараз побачиш, — відповів Авасін.

Він підвівся й висмикнув із щілини в стінці жмуток моху. Відтак вправно покрутив його між пальцями, надавши форми мотузки завдовжки три дюйми. Потім узяв шматок оленячого смальцю, розтопив його на сковороді й вилив у кам'яну посудину. Піднявши з долівки дерев'яну тріску, він прив'язав до неї «гніт» і поклав у каганець. Тріска тримала гніт на поверхні гарячого смальцю.

— Дай чим припалити, — сказав він Джеймі, який з цікавістю стежив за його маніпуляціями.

Джеймі подав йому головешку з вогнища, й Авасін підніс її до кінчика ґнота. Той спалахнув жовтим вогнем, зачадив і почав загасати.

— Треба трохи вкоротити його, — сказав Авасін.

Він сплюснув гніт, зробивши з нього пласку широку стрічку, і знов запалив. Цього разу погонь горів рівно й майже без кіптяви. Маленька кімнатка змінилася, наче за помахом чарівної палички. Джеймі вже кілька місяців не бачив ані каганчика, і тепер йому здалося, ніби в хатині засвітився десяток електричних ламп. Він був у захваті.

— А знаєш, тепер тут справді зробилося як удома! — вигукнув він.

Авасін усміхнувся, вдоволений успіхом. Забувши про свою відразу до речей, узятих з могил, він почав копирсатися в принесеній приятелем колекції. Особливий інтерес викликав у нього один з мідних гостряків.

— Дивись, яка дивна форма, — сказав він. — Схоже на те, що він кріпився до шпички костяними цвяшками. Бачиш, тут іще залишився один цвяшок.

— От якби нам зробити справжній лук із стрілами! — мрійливо промовив Джеймі.

— А чого ж, можна спробувати, — відлові Авасін. — Я вчора полічив набої — у нас їх залишилося тільки два десятки. Ми тепер маємо право витрачати їх тільки на великих звірів. Але якби у нас був лук, то ми могли б полювати на куріпок і зайців.

— Гаразд, спробуємо, коли зможемо, але тільки не сьогодні, — сказав Джеймі. — Я вже на ногах не тримаюся. Ходім спати.

Хлопці залізли в свої спальні мішки, навіть не погасивши каганця. За кілька хвилин вони вже спали.

Вогнище вигоріло, і кімнату освітлював тепер тільки яскравий вогник каганця — вогник, що народився знову після столітньої темряви. Колись ескімоська жінка, мабуть, дорожила цією маленькою кам'яною лампою як своїм найбільшим скарбом і готувала над її моховим ґнотом страви на всю сім'ю. Тепер каганець знову ожив. І гостряки від стріл, що за сивої давнини належали невідомому мисливцеві, теж готові були розпочати нове життя.

Мертві, що лежали на тому самотньому, вітрами овіяному кряжі, були добрими духами. З глибини століть вони передали свої дарунки живим — хоч ті живі належали до інших племен і рас.

20. Зима вступає в свої права

Щось холодне й слизьке тицьнуло Джеймі в обличчя й розбуркало його з глибин солодкого сну. Він застогнав і відмахнувся рукою. Пальці його торкнулися шорсткого, густого волосся на лобі оленятка, і хлопець неохоче розплющив очі.

В хатині панували смертельний холод і майже непроглядна темрява. Каганець давно погас, а в попелі вогнища ледь жевріло кілька жаринок. Отанак стояв коло ліжка Джеймі й стривожено пирхав, а що хлопець знов заплющив очі, то малюк витягнув шию і вдруге провів язиком по його щоці.

Джеймі зразу ж сів і відштовхнув од себе оленятко.

— Фе! — сказав він, витираючи обличчя. — Ану покинь, чуєш?

Тепер він остаточно прокинувся і подумки відзначив, що звичайну тишу полонини порушено. Знадвору долинав безперервний стугонливий гуркіт, неначе коло хатини зривався з висоти водоспад.

Хоч було темно, Джеймі зрозумів, що ранок уже настав, — про це свідчили почуття голоду й той факт, що вогнище вже майже не курілося. Він зіскочив з тапчана й швиденько вдягнувся. Холод стояв страшенний, і хлопець аж посинів, поки добрався до вогнища й кинув на жаринки перший оберемок хмизу. Оленятко ходило слідом за ним, тицяючи його мордочкою в спину. Хлопцеві нарешті урвався терпець, він відштовхнув Отанака й спитав:

— Ну, чого тобі? Чого пристаєш?

Полум'я у вогнищі розгорілося, і Джеймі підійшов до дверей, щоб виглянути надвір, подивитись, звідки береться отой гуркіт, що, здавалось, вривався в хатину з усіх боків.

Він прочинив двері, і порив вітру мало не вирвав їх з його рук. Сніг заліпив йому обличчя й на секунду засліпив його. Люта хурделиця сірою запоною затягла весь світ, навіть поблизькі смереки зникли, потонули в ній, Джеймі забило дух, і він увалився назад до кімнати. Відтак підійшов до Авасіна й поторсав його, вигукуючи:

— Прокидайся! Вставай, чуєш? Стара баба-хурделиця всіх своїх собак з цепу спустила! Я ще такого не бачив і не чув!

Та Джеймів опис снігової бурі був, либонь, надто блідий. З далеких темних просторів арктичних морів налетів, ревучи, перший зимовий вітер. З дикою люттю, з ураганною силою помчав він Барренлендом, зриваючи з грунту спресований сніговий покрив, здіймаючи в повітря й закручуючи в шаленому танку колькі крижинки. Сніг змітав усе на своєму шляху, і ніщо не могло протистояти його скаженому шалу.

Вовки й лисиці давно поховалися й тепер злякано тремтіли в глибоких норах, викопаних під заметами. Навіть куріпки позабивалися зграйками в розколини між скелями й сиділи, настовбурчившись, пережидаючи пургу. Жодна жива істота не наважувалася того дня поткнутися на посмужену вітрами рівнину.